Або ж особа, яка зважує кожен свій крок, яка навіює коханцеві страх, рівний страхові перед божеством, постає перед тим, хто її кохає, істотою цілком пересічною, залюбки згодною на все те, чого ми хочемо, як коханка Робера де Сен-Лу, яка була для мене лише "Рахилю, ти від Бога", яку не раз і не два пропоновано мені. Я згадував, як уперше побачив її з Робером, згадував свій подив на думку, що можна мордуватися через незнання, чим займалася ця жінка чи іншого вечора, чи не шепнула вона чогось комусь на вушко, чому вона збиралася порвати стосунки. Я здавав собі справу, що все моє минуле, пов'язане з Альбертиною, до якого я болісно тягнувся всіма фібрами душі, всією своєю істотою, мало видаватися Сен-Лу так само незначним; може, й мені Альбертина колись стане така сама байдужа; може, я помалу перейду, пройнявшись думкою про незначне або, навпаки, важливе Апьбер-тинине минуле, від того стану духу, в якому я був, до того, в якому перебував Сен-Лу; адже я не тішив себе ілюзіями з приводу того, що міг думати Робер, що могла думати кожна людина, не закохана так, як я. І я не надто від цього страждав. Полишмо гарненьких жінок на волю чоловіків без уяви. Я пригадав трагічну спробу зрозуміти стільки життів, якою є геніальний і несхожий Одеттин портрет пензля Ельстіра, — це не стільки портрет коханки, скільки спотворений образ кохання. Йому бракувало тільки однієї речі — такої звичної в портретах — бути твором великого маляра і водночас коханця (подейкували, ніби Ельстір мав з Одеттою любовний зв'язок). Усе життя закоханого чоловіка, шаленство чийого ніхто не розуміє, все життя Сваннове свідчить про цю несхожість. Але коли коханець стає ще й малярем, як Ельстір, то таємниця розкривається: ви бачите губи, яких ніхто ніколи не помічав у цієї жінки, ніс, якого ніхто не спостеріг, поставу, про яку ніхто й гадки не мав. Портрет ніби промовляє: "Ось що я кохав, ось що змушувало мене страждати, ось чим я милувався — усе на цьому полотні". Тоді я пробував приписати Рахилі все, що їй приписував сам Робер, зате тепер, за допомогою гімнастики в протилежному керунку, я силкувався усунути те, що мої почуття й думки вносили в образ Альбертини — я хотів уявити її такою, якою мав бачити її Сен-Лу, якою я бачив Рахиль. Але навіщо це все? Навіть якби ми на власні очі побачили цю ріжницю, чи ж ми повірили б у неї? Коли раніше в Бальбеку Альбертина очікувала мене під енкарвільськими аркадами і стрибала до мого авта, вона ще не тільки не "роздобріла", а навпаки, від надмірних управ схудла; кощава, споганена бридким капелюшком, з-під якого стирчав кінчик негарного носа і було трохи видно щоки, білі, як робаки, вона приховувала свою сутність, проте й цього було досить, щоб я міг упізнати з її стрибка в авто, що це вона, що вона не спізнилася на зустріч і не гайнула деінде; цього вистачало; те, що ми кохаємо, надто міцно зрослося з минулим, надто належить часові, разом утраченому, щоб ми потребували всієї жінки; ми хочемо тільки бути певними, що це вона, не вклепатися, а це куди важливіше, ніж краса для закоханого; щоки можуть запасти, тіло схуднути, навіть для тих, хто раніше пишався перед іншими посіданням такої довершеної вроди — цієї пички, цього незмінного знаку жіночої особи, цього алгебраїчного кореня, цієї константи досить, щоб чоловік, якого чекають великі справи і який закоханий у неї, не міг розпоряджатися жодним вільним вечором; бо він увесь свій час проводить за чесанням, аж поки вона засне, волосся коханої жінки або просто залишається поряд, аби у неї, щоб бути з нею чи щоб вона була з ним, чи зрештою, щоб вона не була з іншим..
"Ти певен, — спитав Робер, — що я можу, ні сіло ні впало, запропонувати цій жінці тридцять тисяч франків на передвиборну кампанію її чоловіка? Невже вона аж така безчесниця? Ну, тоді ти не даси маху, якщо скажеш, що вистачить трьох тисяч франків". — "Ні, прошу тебе, не ощаджуй на тому, що для мене таке важливе. Ти маєш зробити таку заяву, і в ній є зерно правди: "Цих тридцять тисяч франків на передвиборну кампанію дядька своєї нареченої дістав мій приятель від родича. Це подарунок з оказії його заручин. І він просив мене, щоб я вручив вам цю суму без відома Альбертини. Та тут Альбертина його кидає. Він ради не дасть, що йому робити. Якщо він з нею не одружиться, йому доведеться вернути ці тридцять тисяч. А в разі одруження їй, принаймні задля годиться, треба негайно повернутися, бо її тривала відсутність справить надто невигідне враження. По-твоєму, я все це вигадав?" — "Та ні", — відповідав мені Сен-Лу, здобрівши, а, може, здогадуючись, що околичності часто бувають химернішими, ніж це здається. Зрештою, не було нічого неймовірного в тому, що ця історія з тридцятьма тисячами мала, як він сам сказав, велике зерно правди. Все це було можливе, але неправдиве, і власне це зерно правди і було брехнею. Робер і я брехали одне одному, як і в усіх розмовах, коли один приятель щиро прагне допомогти другому, якого посіло безнадійне кохання. Приятель-порадник, підпора, утішник може побиватися над його горем, але він не потрапить відчути горе, і чим ближчий приятель, тим більше він бреше. А той другий признається, якої допомоги він потребує, але теж — із метою її добитися — багато чого приховує. І щасливий із цих двох той, хто бере на себе всі клопоти, хто мандрує, хто виконує доручення, але не страждає. Я був зараз тим, ким був Робер у Донсьєрі, коли гадав, що Рахиль його кинула. "Гаразд, хай буде по-твоєму. Якщо мене буде зневажено, я стерплю це ради тебе. Зрештою, хоча мені ця погано замаскована оборудка не до вподоби, але я добре знаю, що в нашому світі є княгині, та ще й неабиякі святениці, які за тридцять тисяч франків ладні піти на гірше, ніж намовити сестриницю не сидіти в Турені. Нарешті, я подвійно радий тобі прислужитися, бо мені необхідно з тобою зустрічатися. Хіба ми не будемо сходитися ще частіше, як я женюся? Хіба мій дім не стане тоді трохи й твоїм?.." Він затнувся, мабуть, подумавши, що як я й женюся, то Альбертина не зможе підтримувати дуже близьких стосунків із його дружиною. Аж це мені пригадалося, що розповідали Камбремери про його гадане одруження з донькою принца Ґермантського.
Заглянувши до розкладу, Робер побачив, що може вирушити тільки ввечері. "Ліжко панни Альбертини з кабінету винести?" — спитала мене Франсуаза. "Навпаки, воно має бути послане", — відповів я. Я сподівався, що вона не сьогодні-завтра повернеться. Мені не хотілося, щоб у Франсуази щодо цього закралися якісь сумніви. Виїзд Альбертини мав виглядати як домовленість між нами, з якої зовсім не випливало, що вона розлюбила мене. Проте Франсуаза глянула на мене не те що з недовірою, а, принаймні, з сумнівом. Вона теж мала свої дві гіпотези. Ніздрі її тріпотіли, вона винюхувала сварку, напевне, передчувала її віддавна. Якщо вона й не мала цілковитої певности, то, може, лиш тому, що, так само як я, боялася остаточно переконатися в тім, що її найбільше б потішило. Тепер увесь тягар цієї справи висів уже не на мені, а на Сен-Лу. З радости мені аж розвиднілося, адже я ухвалив рішення і міг похвалитися: "Я відповів ударом на удар".
Сен-Лу, мабуть, ледве встиг сісти до потяга, як у передпокої я спіткав Блока. Я не чув його дзвінка і мусив присвятити йому якийсь час. Недавно він бачив мене у товаристві Альбер-тини (він знав її з Бальбека), коли вона була в злому гуморі. "Я обідав із паном Бонтаном, — сказав мені Блок, — і оскільки маю на нього певний вплив, то сказав йому, що мене вражає збайдужіння до тебе його сестриниці і що він повинен уставити їй ума". Я задихнувся зпересердя, бо ті прохання й уболівання підривали всі Роберові зусилля й принижували мене в Альбертининих очах. Назверх усього Франсуаза була в передпокої і все чула. Я засипав Блока докорами, додаючи, що зовсім не просив його про цю послугу і що, зрештою, все це вигадки. Блок увесь час усміхався, не стільки з радости, скільки зі збентеження, що наплював мені в душу. Сміючись, він дивувався, що накликав на себе такі громи. Може, він так чинив, аби применшити в моїх очах вагу свого нескромного вчинку, може, тому, що був підлий і жив веселим і ледачим життям, купаючись у брехні, наче медуза у морській воді, а може, тому, що був із десятка людей, нездатних улізти в шкуру інших і через те несвідомих, скільки зла можуть принести ‘їхні слова, кинуті випадково. Ледве я встиг спровадити його, так і не знайшовши жодної ради на те, що він мені накоїв, аж це знову бренькнув дзвінок, і Франсуаза вручила мені повістку з поліції. Батьки дівчинки, яку я приводив до себе, хотіли оскаржити мене за те, що я звів недолітку. Бувають у житті такі хвилини, коли деяка подобизна прекрасного постає з многости клопотів, які опосідають нас, обплутують, наче ваґнерівські мотиви, а також із ясного нам образу, коли події нашого життя не сходяться всі до купи, як відбитки в убогому люстерку, яке наставляє перед образом розум, даючи йому назву прийдешности, але ці відбитки існують зокола і насуваються ґвалтовно, як хтось, хто хоче злапати нас на гарячому. Кожний окремий випадок трансформується, залежно від того, збільшує його в наших очах невдача, чи, навпаки, зменшує одержане нами вдоволення. Проте нещастя рідко заходить одне. Почуття, викликані кожним із них, стикаються між собою, і страх, як я міг ствердити, ідучи до поліції, принаймні на якийсь короткий час, є досить сильниим засобом, який розважує зболілу душу. У комісаріаті я застав батьків дівчинки. Вони мене образили, сказавши: "Ми такого хліба не їмо", і повернули мені п'ятсот франків. Я не хотів брати грошей. Комісар, наламаний до ведення дізнання, вискубував із кожної моєї заяви по словечку, яке йому потім слугувало для нанизування дотепних і вбивчих реплік. Про мою невинність у цій справі взагалі не йшлося — це була єдина гіпотеза, якої ніхто не міг прийняти ні на хвильку. А проте висунути проти мене звинувачення було не так просто, і мені тільки натрусилося, але натруска була енергійна, поки не пішли батьки. Але коли двері зачинилися, комісар, сам любитель маленьких дівчаток, змінив тон і заходився угрущати мене по-дружньому: "Наступним разом хай пан буде обачніший! Достолиха, не вільно так зачіпати дівчаток з доброго дива, бо тоді жди халепи.