У пошуках утраченого часу. Том 7: Віднайдений час

У пошуках утраченого часу. Віднайдений час

Цілий день у цій аж занадто сільській садибі, створеній ніби для сієсти у перерві між двома прогулянками або в час, коли заторочить дощ, ув одній із тих осель, де кожна вітальня нагадує зелену альтанку і де на шпалерах в одній кімнаті садові рожі, а в іншій птахи серед гілля знов зустрічаються з вами і товаришать вам, відтяті від світу — адже то були старі шпалери, де кожна рожа існувала сама собою, аби при нагоді її можна було зірвати мов живу, як і кожна пташка, що її можна було посадити у клітку і приручити, отож там не було нічого схожого на теперішні чудово оздоблені покої, де на сріблястому тлі збіглися всі нормандські яблуні, вималювані в японському стилі, сповнюючи галюцинаціями години, пере-буті в ліжку, — цілий день я просидів у своїй кімнаті з виглядом на гарне паркове зело з бузком біля входу, на зелене листя крислатих дерев над водою, іскрявою на сонці, і на мезеґлізький ліс. Я милувався всім цим лише тому, що думав: "Як гарно мати стільки зела за вікном", аж до хвилі, коли на цьому просторому зеленому полотні відкрив намальовану для контрасту темним блакитом, бо вона стояла далі, дзвіницю комбрейської церкви. Не зображення дзвіниці, а саму дзвіницю, яка, відкриваючись моїм очам із відстані тих місць і років, поставала серед світлистого зела темним згустком, аж здавалося, ніби її щойно намалювали, вписавши у квадрат мого вікна. Іноді, виходячи з покою, я помічав кінець коридору, бо йшов він у протилежному напрямку, ніби пурпурову стьожку, оббиття салону із простого червоного мусліну, готового запалати, щойно на нього впаде сонячний промінь.

На цих прогулянках Жільберта розповідала мені, як Робер цурається її, ходячи до інших жінок. І справді, жінки його переслідували, що мало — як буває з чоловічою дружбою серед чоловіків, ласих до жінок, — характер марної затії і даремно захопленого місця, захаращеного в більшості осель ні до чого не придатними речами.

Разів із кілька Робер приїздив до Тансонвіля за мого там побуту. Він дуже відрізнявся від того Робера, що я знав колись. Він не заріс салом, не зледащів, як барон де Шарлюс, навпаки, життя доконало в ньому зовсім інших змін, надавши йому хвацькости кавалерійського офіцера — хоча по одруженні він покинув службу, — і зробивши його таким молодцем, яким він зроду не був. У міру того як гладшав пан де Шарлюс, Робер (звісно, він був куди молодший, але відчувалося, що неухильно наближатиметься до цього ідеалу з віком), мов ті жінки, які безоглядно складають свою зовнішність у жертву тонкому стану і в певних літах не покидають уже Марієнбада (думаючи, оскільки годі зберегти відразу кілька ознак своєї молодости, що постава здатна скрасити все інше), зробився ще ставніший і меткіший — протилежний вислід тієї самої, що й у барона, нецноти. Психологічні причини такої його моторности були, до речі, різні: страх, що його побачать, бажання цей страх приховати, гарячковість, породжувана невдоволенням собою та нудьгою. Він учащав до зелених затишків, куди (воліючи, щоб ніхто не бачив, як він там з'являється) вдирався спрожогу, аби підставити недоброзичливим очам гіпотетичних переходнів якомога менше поверхні, як чинить вояк, кидаючись в атаку. І ця скажена алюра довго в нього залишалася. Може, так давалася взнаки позірна небоязкість того, хто хоче показати, що йому море по коліна і що він не озирається на задні колеса. Щоб поставити всі крапки над "і", треба ще підкреслити бажання, з віком дедалі дужче, виглядати молодим і навіть нетерплячість, притаманну вічно знудженим, вічно пересиченим людям, надто розумним для того, аби змарнувати життя, не реалізувавши себе. Мабуть, самі їхні лінощі виливаються в зухвальство. Але відтоді, як стали модні фізичні вправи, ледарство прибрало форми спорту навіть у години не спортивні і виявляється уже не лише в зухвальстві, а й у гарячковій жвавості, не залишаючи ні часу, ні місця для нудьги.

З моєї пам'яти, мимовільної з природи, вивітрилося кохання до Альбертини. Але, як мені здається, є ще й якась мимовільна пам'ять тіла, бліда і стерильна копія колишньої пам'яти, ще довговічніша за неї, подібно до того як декотрі звірі та рослини довговічніші за людину. Наші ноги й руки сповнені отерплих спогадів.

Одного разу, покинувши Жільберту досить рано, я прокинувся серед ночі в тансонвільському покої і, сонний, погукав: "Альбертино!" Не те щоб я думав про неї чи там бачив її уві сні, не те щоб сплутав її з Жільбертою: то був нагад, що ожив у моїй руці й послав її до дзвінка — за спиною, як у моїй паризькій опочивальні. І не знаходячи його, я погукав: "Альбертино!" — гадаючи, ніби моя померла приятелька лежить біля мене, як траплялося частенько вечорами, і ніби ми заснули разом, знаючи, що вранці Франсуазі потрібен буде час, аби прийти на виклик, отож Альбертина може цілком безпечно сіпнути за шнур, який усе тікав від моєї руки.

Стаючи — принаймні у цей неприємний період — дедалі черствішим, Робер уже майже не щирував наодинці зі своїми приятелями, зокрема зі мною. Натомість до Жільберти виявляв афектовану чуйність, доведену до фарсу, і це разило. Не те щоб Жільберта справді була йому байдужа. Ні, Робер кохав її. Але він безсоромно брехав їй; раз у раз нагадувало про себе його природжене лукавство, а то й сама брехня; от він і думав, що потрапить виплутатися лише одним способом — роздмухавши аж до смішного щирий смуток у своїй душі від того, що він завдавав прикрости Жільберті. З'явившись у Тан-сонвілі, Робер назавтра мусив, за його словами, їхати до Парижа, аби залагодити справу з місцевим добродієм, — той нібито мав чекати його в столиці, але зустрінутий не де, як на рауті під Комбре несамохіть викрив цю брехню, про яку Робер забув його попередити, заявивши, що прибув сюди на відпочинок і що раніше як за місяць до Парижа не повернеться. Робер паленів, бачучи журну та горду Жільбертину усмішку, і, щоб урятувати становище, мерщій сплавив, у образливий для того спосіб, недотепу і, випереджаючи дружину, надіслав їй розпачливу цидулку, де зізнавався, що збрехав, аби не засмутити її, аби через його від'їзд, викликаний обставинами, сказати про які він не може, — вона не подумала, ніби він її розлюбив (і все це, хоч і писане для викруту, було щирою правдою). У таких випадках він посилав служника спитати, чи можна йому зайти, і тут-таки, чи то з правдивої жури, чи то зморений таким життям і дедалі зухвалішою облудою, ридав, кропив себе холодною водою, розводився про близьку свою смерть, а іноді гримав на долівку, ніби зомлілий. Жільберта не знала, чи можна йому вірити, в кожнім окремім разі бачучи в ньому лише брехуна; та що взагалі вона його кохала, а надто непокоїлася отими передчуттями близької смер-ти, то припускала, що в Робера, може, яка невідома хвороба, — ось чому вона не сміла суперечити йому і просити відмовитися від своїх поїздок.

Зрештою я тим менше розумів, ці поїздки, що Мореля приймали, мов члена своєї родини, разом із Берґоттом, — скрізь, де тільки бувало панство Сен-Лу: в Парижі, у Тансонвілі. Морель із великим дотепом, мистецьки вдавав Берґотта. Невдовзі його не треба було навіть просити, щоб він спародіював письменника. Подібно до того, як істерики не годні заснути, щоб не перевтілитися в ту чи ту особу, він сам миттю влазив у шкуру свого персонажа.

Франсуаза, бувши свідком усього того, що барон де Шар-люс робив для Жюп'єна, а Робер де Сен-Лу — для Мореля, зовсім не вважала, що це спадкова риса Ґермантів, радше вона — адже і Леґранден завзято спомагав Теодора, — врешті повірила, вона, особа високоморальна і забобонна, що то просто звичай, повсюдність якого не може не викликати пошани. Вона постійно правила про якогось молодика, Мореля чи Теодора: "Він знайшов одного пана, який вельми ним зацікавився і дуже йому допоміг". А що в таких випадках заступники — це ті, хто кохає, страждає і прощає, Франсуаза, стоячи між ними та недолітками, яких вони непутили, не вагаючись обілювала перших, бачучи в них "добре серце". Вона рішуче ганила Теодора, який варив воду з Леґрандена, хоча, як здавалося, не робила собі ілюзій щодо природи їхніх стосунків: "Тоді цей малий, — додавала вона, — зрозумів, що треба докинути свою пайку, бо сказав: "Хай пан мене візьме з собою, я дуже пана кохатиму і годитиму панові"; ну, звісно ж, у пана добре серце, сам Теодор, мабуть, переконаний, що дістав, либонь, більше, ніж заслужив, бо він шибайголова, яких світ не бачив, але цей пан... цей пан такий добрий, що я не раз казала Жанетті (Теодоровій нареченій): "Дитино, як ускочиш, бува, в клопіт, іди до цього пана. Він сам переспить на підлозі, а тебе покладе на своє ліжко". Надто він любить малого (Теодора), аби викидати його на вулицю. Де пак, він ніколи його не полишить".

З ґречности я спитав його сестру, яке в Теодора прізвище, — сам він мешкав тепер на Півдні. "Таж це той, хто писав мені про мою статтю у "Фігаро"!" — гукнув я, довідавшись, що його прізвище Соттон.

Ось чому, цінуючи більше Робера де Сен-Лу, ніж Мореля, вона гадала, що попри всі вибрики малого (Мореля) маркіз ніколи не покине його в біді, бо в цього пана золоте серце, якщо тільки його самого не зрадить щастя.

Робер наполягав, щоб я довше пробув у Тансонвілі, ба навіть у нього вихопилося, хоча він і гадки не мав примиля-тися до мене, що мій приїзд так урадував його дружину, аж вона не тямилася, за її словами, від щастя того такого сумного для неї вечора, і що я несподіваним своїм приїздом дивом урятував її від розпуки, "а то й чогось гіршого", — додав він. Робер просив спробувати переконати її, що він її кохає, запевняючи, що жінка, якою він захопився, дорога йому не так, як Жільберта, і що незабаром він із нею порве. "А все ж, — додав він, помітно хизуючись і з такою готовністю сповідатися, що мені здалося на мить, ніби ім'я Чарлі от-от "вискочить" несамохіть, наче номер у лотереї, — мені є чим пишатися. Та жінка, яка дала мені стільки доказів ніжности і яку я збираюся скласти у жертву Жільберті, ніколи не звертала уваги на жодного чоловіка і навіть вважала себе нездатною закохатися. Я в неї перший. Знаючи, що вона дає одкоша кожному, я нетямився з дива, отримавши від неї урочого листа, де вона писала, що може бути щаслива тільки зі мною.