У пошуках утраченого часу. Том 2: У затінку дівчат-квіток

Переклад з французької та примітки Анатоля Перепаді

Панові Ґастону Кальметтові на знак глибокої і щирої подяки

ЧАСТИНА ПЕРША

ДОВКОЛА ПАНІ СВАНН

Коли вперше зайшла мова про те, щоб запросити пана де Норпуа на обід, моя мати висловила жаль, що професор Коттар у від'їзді і що вона забула дорогу до Сванна, жаль, бо і той, і той напевне зацікавили б колишнього посла, але мій батько відповів, що такий чудовий співрозмовник, таке вчене світило, як Коттар, ніколи не зайвий за столом, натомість Сванн із його похвальбою, з його звичкою дзвонити в усі дзвони про свої навіть нікчемні знайомства, звичайнісінький задавака або, як сказав би маркіз де Норпуа, "бздюха". Ця батькова репліка вимагає бодай короткого пояснення. Дехто, мабуть, пам'ятає такого собі Коттара і Сванна, який у своїй світськості довів скромність і стриманість до найвищої міри делікатности. Та річ у тім, що до "Сванна-сина", а також Сванна — члена Жокей-клубу, давнього приятеля моїх батьків, прилучився ще один, новий Сванн (і, мабуть, це була не остання його іпостась), Сванн — Одеттин чоловік. Пристосовуючи до убогих запитів цієї жіночки притаманний йому інстинкт, свої прагнення та своє завзяття, він примудрився створити собі становище куди гірше за попереднє: адже треба було скотитися до рівня своєї життєвої супутниці. Отак-то він і нап'яв на себе личину нової людини. Отож, одвідуючи сам-один своїх приятелів, яким не хотів накидати Одетти, оскільки ті самі не просили познайомити з нею, він зажив укупі з дружиною новим життям і завів собі нових знайомих: зрозуміло, що, зважуючи ранг, до якого ці люди належали, и відповідно оцінюючи, наскільки спілкування з ними тішитиме його гонор, він узяв за взірець не найцікавіших представників того кола, де бував до одруження, а давніх Одеттиних знайомих. Але навіть знаючи, що теперішній Сванн прагне водитися з дрібними урядовцями і з запроданками — оздобою міністерських балів, усі дивувались, як це він, хто колись, і навіть ще й нині, так любо замовчував, що в нього у кишені запрошення до Твікінґему або до Бекінґем-Пелесу^[1], кричить на всіх перехрестях, що дружина якогось заступника діловода візитувала пані Сванн. Може, шукаючи цьому пояснення, скажуть, що простота Сванна, світської людини, була лише витонченою формою його марнославства і що на прикладі давнього приятеля моїх батьків так само, як на прикладі декотрих інших жидів, можна спостерігати черговість стадій, через які проходили його одновірці: від найпримітивнішого снобізму і найбрутальнішого хамства до найвитворнішої ґречности. Одначе головна причина, яка може бути поширена на всіх людей, полягала ось у чому: самі наші чесноти не є чимось вільним, нічим не скутим, чимось, що завжди до наших послуг; зрештою в нашому уявленні вони настільки зрощені зі способом життя, який зобов'язував нас виявляти їх, що коли перед нами відкривається діяльність іншого роду, то вона захоплює нас зненацька, і нам навіть на думку не спадає, що вона здатна відродити в нас колишні чесноти. Сванн, запобігаючи перед цими новими знайомими і пишаючись ними, скидався на скромного і великодушного великого художника, який на старість захопився куховарством чи садівництвом і наївно радіє хвалі, виспівуваній його стравам чи грядкам, що їх критикувати зась, тоді як на критиків його шедеврів він не сердиться; а може, на того, хто щедро дарує свої полотна, але кого дратує програш сорок су в доміно.

Щодо професора Коттара, то ми ще не раз побачимо його згодом, у "принципалки", в замку Распельєр. Наразі гідне уваги одне: зміна, що сталася зі Сванном, могла зрештою дивувати, бо вона звершилася непомітно для мене, ще коли я зустрічався з Жільбертиним батьком на Єлисейських Полях, звершилася тим непомітніше, що він не озивався там до мене і не мав нагоди хвалитися своїми зв'язками у світі політиків. (Щоправда, якби він і хвалився, то я навряд щоб одразу розпізнав у ньому марнославця — сформований здавна образ якоїсь людини застилає нам полудою очі й робить глухими вуха; моя мати цілі три роки не помічала, що її небога квацяє губи, наче помада була невидима, цілком розчинена в якійсь рідині, поки додаткова частка помади чи якась інша причина не викликала явища так званого пересичення: вся доти не помічена фарба кристалізувалася, і моя мати, вражена цим несподіваним кольоровим розгулом, заявила, цілком по-комбрейському, що це сором, і майже порвала з небогою.) З Коттаром — навпаки: та пора, коли він був присутній при перших візитах Сванна у Вердюренів, відійшла в далеке минуле, та ба! і почесті, і титули приходять із віком; по-друге, можна бути невігласом, по-дурному каламбурити і попри те мати особливий хист, якого не заступить жодна загальна культура: хист великого стратега чи великого клініциста. Справді, побратими бачили в Коттарі не лише неосвіченого практика, який зрештою зажив європейської слави. Найрозумніші серед молодих лікарів заявляли, — принаймні протягом кількох років, бо мода мінлива, потреба змін у самій її природі, — що як вони захворіють, то довірять своє життя лише Коттарові. Звісно, вони воліли товариство професорів очитаніших, наділених більшим художнім смаком, з якими можна було розмовляти про Ніцше чи там про Ваґнера. На музичних вечорах, які влаштовувала пані Коттар, у надії, що її муж стане деканом факультету, і на які запрошувала чоловікових колег та учнів, сам він, замість слухати музику, різався в карти у суміжній вітальні. Зате він відзначався влучністю, проникливістю, точністю своїх діагнозів. По-третє, щодо спілкування професора Коттара з такими людьми, як мій батько, зауважмо, що натура, яка в нас виявляється на старість, не завжди, хоч нерідко буває й навпаки, є нашою первісною натурою, розквітлою чи заниділою, вматерілою чи затертою; ба іноді це первісна натура навиворіт. Замолоду Коттар зі своєю нерішучістю, сором'язливістю і надмірною послужливістю скрізь, окрім закоханих у нього Вердюренів, був мішенню для дотепів та жартів. Який добрий друг порадив йому вдавати неприступність? Важливість його становища допомагала йому зберігати таку міну. Всюди, окрім дому Вердюренів, де він мимоволі робився самим собою, Коттар напускав на себе холодність, любив мовчати, був безапеляційний, коли мусив говорити, не пропускав нагоди сказати щось прикре. Цю нову манеру триматися він міг перевірити на пацієнтах, які, бачачи його вперше, не могли робити порівнянь і вельми здивувалися б, якби їм сказали, що на вдачу професор Коттар зовсім не шорсткий. Він намагався завжди здаватися незворушним, і навіть у лікарні, коли від його каламбурів реготали всі, від старшого лікаря до новачка-студента, жоден м'яз не здригався на його виду, тепер безвусому і безбородому, а тому зовсім невпізнанному.

Насамкінець пояснімо, хто ж такий цей маркіз де Норпуа. Перед війною він був повноважним міністром, а 16 травня^[2] послом, і, попри все це, на превеликий подив багатьох, він не раз відтоді презентував Францію в надзвичайних місіях, навіть як контролер державних боргів у Єгипті, де він завдяки своїм великим фінансовим здібностям неабияк прислужився. Ці пізніші доручення давали йому радикальні уряди, служити яким погордував би простий реакціонер-буржуа і яким через своє минуле, через свої стосунки, через свої переконання маркіз де Норпуа мав би здатися підозрілим. Але, очевидно, передові міністри усвідомлювали, що таке призначення доводить те, на яку широту вони здатні, коли йдеться про добро Франції; цим вони виявляли, що вони неабиякі державні мужі, навіть така газета, як "Деба", славила їхню політичну мудрість, — і при цьому розраховували на престиж, пов'язаний із блакитною кров'ю, а також на інтерес, який викликає, подібно до театральної розв'язки, непередбачений вибір. А ще вони знали, що, завербувавши маркіза де Норпуа, вони можуть збирати ці лаври, цілком покладаючись на його лояльність; маркізтво правило для них не за осторогу, а за гарантію. І тут уряд Республіки не прогадав. Передусім тому, що деякі аристократи, змалку виховані на пошані до свого роду як до певного духовного надбання, якого у них не забрати (і чия вартість добре відома не лише людям рівним їм, а й тим, хто ще вищого коліна), відали, що їм не треба витрачати зусиль, — користі з них жодної, — яких, по суті, марно докладає багато хто з буржуа, не треба заявляти про свої добрі наміри і знатися лише з добромисним людом. Водночас, прагнучи піднестися в очах княжат і дуків, поставлених на один щабель вище, ці аристократи розуміли, що можуть добитися мети, прикрасивши своє ім'я тим, чого йому, їхньому імені, не було дано і що підніме їх над тими, хто досі був їм рівня: впливом серед політиків, славою письменника чи художника, великим маєтком. І, цураючись усякого піддобрювання до полупанка, який їм ні до чого і якого улещає буржуазія, цураючись даремної з ним приязни, бо ні одному принцові це не сподобається, вони цінували знайомство з політичними діячами і навіть із франкмасонами, бо ті можуть увести їх до посольств або підтримати на виборах; знайомство з художниками і науковцями, бо ті можуть допомогти "пробитися" в ту сферу, де вони ведуть перед; нарешті з усіма, хто вміє вибити нову службову відзнаку чи влаштувати вигідну партію.

Що ж до маркіза де Норпуа, то тут найбільше важило те, що за свою довгу дипломатичну кар'єру він набрався духу заперечного, рутинного, консервативного, теперішнього так званого "урядового духу", який насправді притаманний духові всіх урядів і, зокрема, за всіх урядів — духові бюрократії. На своїй службі він перейнявся боязкою зневагою і ненавистю до більш або менш революційних чи принаймні некоректних методів, себто до методів опозиції. За винятком простаків із черні та з вищого "товариства", для яких щось смакове — це мертва буква, людей пов'язує не однодумство, а споріднення душ. Академік типу пана Легуве^[3], прибічник класиків, радше плескав би промові на честь Віктора Гюґо, виголошеній Максимом Дюканом^[4] чи Мез'єром^[5], ніж промові на честь Буало, виголошеній Клоделем^[6].