У пошуках утраченого часу. Том 1: На Сваннову сторону

Переклад Анатоля Перепаді

Панові Ґастону Кальметтові на знак глибокої і щирої подяки

ЧАСТИНА ПЕРША

КОМБРЕ

І

Лягати рано я давно звик. Іноді, ледве меркла свічка, очі мої так швидко злипалися, аж я не встигав подумати, що засинаю. А за півгодини будила думка, ніби пора спати: мені марилося, що книжка й досі в мене в руках, треба її відкласти й задмухнути свічку; вві сні я не переставав обмірковувати прочитане, але думки збивалися на манівці; я уявляв себе тим, про що йшлося в книжці: церквою, квартетом, суперництвом Франциска І та Карла V. Ця мара тривала кілька секунд, мого розуму вона не баламутила, тільки полудою застеляла очі й заважала побачити, що свічка не горить.

Потім це наслання блякло, мов згадка після метемпсихозу з попереднього нашого буття; зміст книжки також бляк, я міг зважати на нього чи не зважати; відтак прозрівав і, собі на подив, виявляв, що круг мене пітьма, лагідна й благодатна для мого зору, і, може, ще благодатніша для душі, в якій вона роїлась, мов щось невловне, незбагненне, направду темне. Я питав себе, котра може бути година, чув гудки потягів, вони перегукувалися то близько, то далеко, наче лісове птаство; з них можна було судити про відстань, гудки насували на думку гони безлюдних піль, якогось пасажира на підході до станції та стежину, яка вкарбується в його пам'яті хвилюванням, породженим незнаними місцями, тим, що він діє зараз незвично, тим, що в нічній тиші його гріє недавня розмова, прощання під чужою лампою і втішна думка про близьке повернення.

Я припадав щоками до м'яких щік подушки, пухких і свіжих, наче щоки дитинства, й витирав сірника, аби глянути на годинник. Незабаром опівніч. Це саме та пора, коли заслаблого мандрівника, змушеного зупинитися в незнайомому готелі, будить напад, і нетяга радіє світляній смужці під дверима. Яке щастя, вже ранок. Зараз прокинеться обслуга, він подзвонить, хтось його врятує. Сподіванка, що йому попустить, заохочує до терпіння. Аж ось чути й кроки. Вони наближаються, потім даленіють. І світляна смужка під дверима зникає. Це опівніч, погашено газові ліхтарі, останній служник пішов, і доведеться всю ніч промучитися без рятунку.

Я знову засинав, але іноді прокидався саме на такий час, аби встигнути вловити виразне порипування лиштви, вирячитися в калейдоскоп темряви, завдяки хвилевому просвітку свідомості відчути, як міцно сплять меблі, кімната, все те бездушне, чого дрібненькою часточкою я був і з чим мені випадало злитися знову.

Або ж я, поринаючи в сон, за виграшки переносився в безповоротний мій ранній вік і мене знову поймали дитинні страхи; так, скажімо, я потерпав, як би мій дідуньо не відчубив мене, хоча я перестав боятися його тоді, коли мене було обстрижено, — того дня зійшла зоря мого нового життя. Про цю пригоду я забував уві сні й знову згадував, як тільки мені вдавалося прокинутись, щоб вирватися з рук дідуня, але з обачності, перш ніж повернутись у світ сновидінь, я заривався головою в подушку.

Іноді, подібно до Єви з Адамового ребра, поки я дрімав, народжувалася жінка з мого незручно зігнутого стегна. її творило передчуття близької насолоди, а мені ввижалося, що це мене потішає вона сама. Тіло моє, відчуваючи в тілі жінки власне тепло, прагнуло близькості, і я прокидався. Інші люди, здавалося мені, зараз далеко-далеко, а ця жінка, від якої я щойно відірвався, була тут, поряд, щока пашіла від її поцілунку, а моє тіло нило від ваги жіночого тіла. Коли в неї були риси жінки, яку знав уявки, я ладен був усе віддати, щоб побачити її ще раз: так вирушають у мандри ті, кому не терпиться нарешті побачити омріяне місто, їм здається, ніби справді можна тішитися чарами уяви. Потроху спогад про неї блякнув, я забував цю вимріяну дівчину.

Сплячого обсотує пряжа годин, обнизує вервечка років і світів. Прокидаючись і несамохіть вивіривши їх, він миттю визначає, в якому куточку планети опинявся й скільки часу збігло до його пробудження, але ця сув'язь може переплутатись, розпастися. Скажімо, як він задрімає над ранок, після нічниці, читаючи в незручній позі книжку, то йому досить сягнути рукою, аби спинити сонце й повернути його назад. Першої миті не збагне, котра година, йому здаватиметься, ніби щойно заснув. Якщо ж засне в ще незвичнішій і неприроднішій позі, наприклад після обіду, сидячи в кріслі, тоді в світах, збитих з орбіт, усе попереплутується, чорнокнижний фотель з карколомною швидкістю понесе його крізь час, крізь простір, і тільки-но розклепить повіки, йому примариться, ніби він ліг кілька місяців тому й зовсім в іншому місці.

Зате в постелі мій сон був глибокий і давав душі цілковитий спочинок; тоді вже зовсім забувалося розташування кімнат, у яких засинав, і я, прокинувшись уночі, не міг уторопати, де опинився, не міг навіть згадати, хто я такий. У мені жило тільки просте первісне відчуття того, що я існую; таке життя жевріє, очевидно, і в тілі останньої тварі, якийсь троглодит, і той був би не такий нікчемний, як я. І ось тут спогад — не про місце, де я був, а про ті місця, де жив раніше чи міг би жити, — спогад приходив до мене, як поміч згори, і витягував із небуття, звідки я не міг вигарбатися самотужки. В одну мить для мене пролітали віки цивілізації, і невиразне уявлення про олійні лампи, про сорочки з виложистим коміром помалу вертало мені моє неповторне "я".

Можливо, незрушність навколишніх речей накинута їм нашою вірою, що це саме вони, а не щось інше, накинута застиглістю того, як ми їх собі уявляємо. Щоразу, коли я отак прокидався, мій мозок даремно бивсь над тим, де ж це я, а довкола мене потемки все танцювало: речі, краї, роки. Зовсім отерпле тіло намагалося визначити положення своїх членів, а відтак одчути, куди тягнеться стіна, як порозставлювано меблі, а там уже відновити в свідомості й назвати оселю, куди я втрапив. Пам'ять, пам'ять боків, колін, плечей підказувала тілові, в яких ще кімнатах доводилось йому спати, поки довкола, пересуваючись за планомуявних покоїв, крутилися в темряві невидимі стіни. І перш ніж тяма, скута ваганням на цьому порозі форм і часів, розпізнавала, зіставляючи подробиці й усе житло, моє тіло згадувало, де саме стоїть яке ліжко, з котрого боку двері, куди дивляться вікна, чи є там коридор, і воднораз воскрешало ті думки, з якими я ліг і встав.

Скажімо, мій замлілий бік, намагаючись освоїтись, уявляв, що він простягся попід стіною у великому ліжку під запоною, і тоді я казав собі: "Чи ти ба! Не дочекався, поки прийде мама поцілувати мене, й заснув". Я був у селі, в діда, померлого вже давно, а тіло моє, той бік, що я перележав, — вірні блюстителі минувшини, якої моєму розумові повік не забути, — нагадували мені про полум'я нічника з богемського шкла у формі урни, почепленого до стелі на ланцюжках, коминок, змурований із сієнського мармуру, в комбрейській спальні діда-бабусі, де я жив у далекій давнині, яка здавалася мені теперішнім, хоча й досі не уявлялася чітко й вимальовувалась ясніше, коли мій мозок звільнявся від сну.

Потім наринав спомин про іншу поставу тіла; стіна тяглася не так, я був у сільських покоях пані де Сен-Лу. Боже свідче! Мабуть, уже десята, звичайно, вже повечеряли! Десь-то моя сієста затяглася, — я звик відпочивати після вечірньої прогулянки з пані де Сен-Лу, прогулянки, яку роблю перед тим, як убратись у фрак. Багато років тому, коли ми, гуляючи в Комбре, поверталися пізно, я бачив за вікном криваві відблиски заходу. Зовсім іншим життям живуть у Тансонвілі, в пані де Сен-Лу, і я зазнаю зовсім іншої втіхи через те, що блукаю місячними вечорами тими дорогами, де колись грався на сонці, й коли ми повертаємося, ту кімнату, де спершу засну, а потім перевдягнуся до вечері, я бачу здалеку, її пронизує світло лампи, єдиний маяк посеред темної ночі.

Ця круговерть невиразних спогадів тривала всього кілька секунд, не довше, вагання щодо того, де ж це я, розрізняло одну від одної всякі гадки, з яких воно складалося, не ліпше, ніж ми виокремлюємо ступневі рухи скакуна в кінетоскопі. А проте мені ввижались то ті, то ті покої, де довелося жити, поки я, прокинувшись, перебирав їх у своїй замрії геть усі: ось помешкання зимове, де, забравшись до ліжка, тицяєшся носом у кубельце, вимощене тобою з усякої всячини, — з вуха подушки, з верху ковдри, з ріжка шалі, з краю постелі, з числа "Деба роз", а потім, зліпивши це все по-пташиному, на часину влаштовуєшся там. Ось помешкання зимове, де так любо відчувати в холоднечу своє усамітнення (так мостить собі кубелечко глибоко в кручі, в земному теплі, морська ластівка). Тут цілу ніч палахкотить у коминку вогонь, а ти спиш під розлогим плащем теплого й курного повітря, в якому жевріють відблиски пломінких головешок, спиш у примарному алькові, в гарячій печері, виритій посеред кімнати, в жаркому пасмі з хисткими обрисами, а протяг поза ними студить тобі обличчя й іде з куточків кімнати, з тих куточків, що ближче до вікна й далі від коминка, і тому прохолодніших.

А ось оселя літня, де так любо буває злитися з теплою ніччю; де місячне сяйво, промкнувшись крізь розведені віконниці, докидає свій чарівний трап до узніжжя постелі; де спиш просто неба, мов синичка, вколисувана вітерцем на кінчику сонячного паруса. Іноді це були покої в стилі Людовіка XVI, такі веселенькі, що навіть першого вечора я не почувався там сиротливо, — покої, де гінкі стовпчики, без зусилля підпираючи стелю, так зграбно розбігалися, щоб дати, не застуючи, місце ліжкові. Часом це бувала зовсім на них не схожа, малесенька, але з дуже високою стелею, частково вмебльована магонем, видовбана на два поверхи піраміда, де я першої ж миті був душевно затрутий незнайомим запахом нарду й переконувався у ворожнечі лілових фіранок та безчільній байдужості дзиґарів, які так вицокували, ніби мене там і не було; де якесь чудернацьке й немилосердне свічадо на гранчастих лапах, захаращуючи собою навкіс один куток кімнати, несподіваним більмом стирчало в обжитому мною до затишної щерти просторі. Там моя думка, годинами силкуючись розтектися, піднятись угору, аби влитися саме в цю форму кімнати й наповнити її величезну лійку, катувалася впродовж багатьох страшних ночей, а я лежав з розплющеними очима, з нашорошеними вухами, тамуючи серцебиття та подих доти, доки звичка перефарбовувала фіранки, змушувала стихнути дзиґарі, робила милосердішим навкісне й безжальне свічадо, прибивала, а то й виганяла геть запах нарду й скрадала таку явну висоту стелі.