Куди?
— У Денклінгенську лікарню.
— Зараз, шановна пані.
— Так, Гупертсе, заберіть і чай, і хліб, і шинку. І, будь ласка, лишіть мене саму, я побачу, коли таксі їхатиме алеєю. Ні, дякую, мені більше нічого не треба. Ви справді не магніто-фонна стрічка? Ох, я не хотіла вас образити, це був просто жарт. Дякую.
їй було холодно. Вона відчула, як її обличчя зсихається, стає обличчям бабусі, вона бачила його в шибці вікна, зморщене й стомлене. Не треба плакати. Чи справді час посипав сріблом мої чорні коси? Я навчилася плавати, але не знала, що вода така холодна. Лагідні голоси мучили мене, вганяли в мене дійсність, хотіли зробити з мене бабусю зі срібними косами, гнів обернути в мудрість, думки про помсту в прощення, пересипати ненависть цукром мудрості. Старі пальці вчепилися в торбинку. Там лежало золото, принесене із зачарованого замку, викуп.
Забери мене звідси, коханий, я повертаюся додому. Я стану твоєю сивою, старою, любою дружиною, доброю матір'ю і ласкавою бабусею, яку можна вихваляти до небес перед своїми приятелями і приятельками. Наша бабуся хворіла, довго хворіла, але тепер видужала і принесла з собою повну торбинку золота.
Що ми сьогодні їстимемо в кав'ярні "Кронер"? Грінки, запечені з сиром і з шинкою, горошок зі сметаною, а до нього шніцель? І кричатимем: "Осанна Давидовій нареченій, що вернулася додому з зачарованого замку"? Грец, убивця своєї матері, прийде скласти нам шану, голос крові не озвався в ньому, як не озвався і в Отто. А коли вчитель гімнастики їхатиме повз наш дім на білому коні, я вистрілю в нього. З альтанки на даху до вулиці не більше, як десять метрів, а по діагоналі може бути хіба трохи більше, як тринадцять. Я попрошу Роберта, він мені добре вирахує все. Принаймні він їхатиме на такій відстані, що його буде легко влучити. Поле-Обстрілу пояснив мені це, а він, наш сивоголовий церковний служник, повинен таке знати. Завтра вранці він візьметься до своїх нових обов'язків. Чи він до того часу не забуде, що треба казати "иШИаІет", а не "иШаїет"? Червоний шрам на переніссі... Отже, він таки став капітаном. Так довго тривала війна. Шибки бряжчали, коли лунав черговий вибух, а вранці на підвіконні лежав шар куряви, і я написала по ньому пальцем: "Едіт, Едіт". Навіть голос крові не примусив би мене любити Едіт дужче, ніж я її любила. Звідки ти до нас з'явилася, скажи, Едіт?
Я зсихаюсь і зморщуюсь дедалі дужче, він мене зможе перенести на руках від таксі до кав'ярні "Кронер". Я приїду саме вчасно, тепер щонайбільше вісімнадцять годин шість хвилин і тридцять секунд. Мою губну помаду роздавив у торбинці чорний кулак помсти, і мої порохняві кістки тремтять, я боюся, бо не знаю, який вигляд матимуть мої сучасники, чи вони й досі ті самі, що були тоді, чи тільки схожі на них? І що буде з нашим золотим весіллям, старий, ми ж одружилися у вересні тисяча дев'ятсот восьмого року, ти вже забув? Тринадцятого вересня. Як ти думаєш його влаштувати? Сивий ювіляр, сива ювілярка, навколо сила-силенна онуків. Пробач, що я сміюся, Давиде, з тебе не вийшло Авраама, але я відчуваю в собі трішечки Сариного сміху. Лише трішечки, багато сміху в мені не поміститься, тільки горіхову шкаралупку сміху принесла я з собою в торбинці, повній золота, та хоч який малий мій сміх, але він має в собі могутню енергію, більшу, ніж Робертів динаміт...
Ви дуже врочисто йдете алеєю і надто повільно. Спереду син Едіт, але поряд із ним не Рут. їй було три роки, коли я пішла з дому, та я впізнала б її дев'ятнадцятирічною. Це не Рут. Відрухи не міняються, в насінині вже є майбутнє дерево. Як часто я бачила в Рут відрухи моєї матері, коли вона відгортала з чола волосся. Де ж Рут? Вона повинна була пробачити мені... Це якась незнайома дівчина, але гарна. Ага, це з її лона вийдуть твої правнуки, старий. Скільки їх буде, сім чи сім разів по сім? Пробач, що я сміюся, ви йдете, як герольди, повільно й надто врочисто. Може, ви хочете забрати ювілярку? Я тут, і готова до того, щоб ви мене забрали, зсохла й зморщена, як старе-престаре яблуко. Ти подужаєш віднести мене на руках до таксі, старий, тільки швидко, я не хочу більше втрачати жодної секунди. Он таксі вже приїхало, бачите, як добре я вмію все залагоджувати. Хоч цього я навчилась як дружина архітектора. Дайте доро-
Гу таксі, з правого боку хай стане Роберт і незнайома дівчина, а з лівого — старий зі своїм онуком Роберте, чи це не те місце, де ти відчуваєш потребу покласти комусь руку на плече? Тобі потрібна допомога, підтримка? Заходь, ста рий, хай із тобою зайде щастя. Нумо святкувати й веселитися! Пора!
12
Портьє стривожено глянув на годинника: минула шоста, а Йохен не прийшов змінити його, і гість з одинадцятого номера спав уже двадцять одну годину, повісивши на дужку дверей картку: "Прошу не турбувати", хоч досі ще ніхто не відчув тиші смерті за зачиненими дверима, ще не перемовляються пошепки гості, не зойкнула жодна покоївка. В ресторані почали вечеряти. Темні костюми, ясні сукні, на столах повно срібла, свічки, музика. До салату з омарів — Моцарт до м'ясних страв — Вагнер, до десерту — джазова музика.
Портьє відчував біду. Він боязко поглядав на годинника Секундна стрілка на ньому надто повільно наближалася до тієї позначки, коли біда стане видимою. Без кінця дзвонив телес}юн: "Вечерю за першим меню у дванадцятий номер" "Вечерю за третім меню у двісті вісімнадцятий номер" "Шампанське в чотирнадцятий номер". Чоловіки й жінки, що відзначають кінець тижня подружньою зрадою, замовляли відповідні стимулятори. П'ятеро туристів, які летіли ніч ним рейсом, тинялися по вестибюлі, чекаючи на автобус, що мав відвезти їх на аеродром.
— Так, шановна пані, перша вулиця ліворуч, тоді друга праворуч і знов третя ліворуч, римські дитячі гробниці ввечері освітлені, фотографувати їх дозволено.
Стара Блезік пила в кутку свій портвейн. Вона таки нареш ті спіймала Гуго, і він читав їй місцеву газету:
— "Кишенькового злодія спіткала невдача. Вчора на Ерен фельдгюртелі якийсь молодик намагався вихопити торбинку з рук у літньої жінки, проте хоробрій бабусі вдалося... Дер жавний секретар Даллес..."
— Пусте, цього не читай,— сказала стара Блезік.— Не треба мені політики й міжнародних справ. Мене цікавлять тільки місцеві новини.
І Гуго знов почав читати:
"Бургомістр складає шану заслуженому боксерові...
Час зловтішно відтягав ту мить, коли мала статися біда, а поки що тихо бряжчали келихи, офіціанти ставили на столи срібні таці і, торкаючись порцелянових тарілок, видобували з них високу музику. У дверях, що, гойднувшись, знов тихо стали у свої оббиті повстю гнізда, з'явився водій авіакомпанії і замахав руками, кваплячи тих, кого мав везти на аеродром. Портьє знервовано глянув у свій записник: "Залишити з 18.30 номер вікнами на вулицю для пана М. Залишити з 18.30 подвійний номер для таємного радника Фемеля та його дружини, неодмінно з вікнами на вулицю. О 19.00 вивести на прогулянку собаку Кесі з номера 114". Щойно тому дзявкалові понесли в особливий спосіб приготовану яєшню — жовток твердий, а білок м'який — з добре підсмаженими скибочками ковбаси, і та погань, як завжди, буде коверзувати, відмовлятися від їжі. Гість в одинадцятому номері спить ось уже двадцять одну годину вісімнадцять хвилин.
— Так, шановна пані, фейєрверк почнеться через півгодини після заходу сонця, тобто десь о дев'ятнадцятій годині тридцять хвилин, а похід колишніх солдатів — десь о дев'ятнадцятій годині п'ятнадцять хвилин. На жаль, я не можу вам сказати, чи пан міністр буде там присутній.
Гуго читав, як заведений:
— "І батьки міста вручили заслуженому боксерові не лише свідоцтво почесного громадянина, а й золоту медаль, яку дають тільки за особливі заслуги в царині культури. На закінчення церемонії відбувся бенкет".
Туристи нарешті залишили вестибюль.
— Так, панове, бенкет лівої опозиції в синій залі... Ні, права опозиція влаштовує бенкет у жовтій залі, дорогу показують таблички.
Хто зна, котрий із них належить до лівих, а котрий до правих, з їхніх облич цього не видно. На таких речах Йохен краще розуміється, в нього непомильний інстинкт, коли треба визначити, хто на якому щаблі стоїть. Він може в дранті впізнати справжнього аристократа і в найкращому вбранні — пролетаря, вміє розрізнити лівих від правих, хоч у них геть усе однакове, навіть меню... Ох, сьогодні ще чийсь бенкет: ради нагляду фірми "Найнеобхідніші побутові послуги".
— У червоній залі, пане.
У них усіх однаковий вираз обличчя, і всі їстимуть на перекуску салат з омарів, і ліві, і праві, і рада нагляду. До перекуски заграють Моцарта, до основної страви, якраз, коли вони почнуть куштувати густу підливу,— Вагнера, а до десерту — джазову музику.
— Так, пане, в червоній залі.
Йохенів інстинкт непомильний тільки тоді, коли треба визначити чиєсь місце в суспільстві, але зраджує його, як ідеться про щось більше. Коли овеча жриця з'явилася тут уперше, саме Йохен шепнув: "Увага, це пройда з пройд", а як потім прийшла та миршава, бліда почвара з довгим розчухраним волоссям, з самою лише торбинкою в руках і дешевенькою книжкою під пахвою, Йохен шепнув: "Повія". А я йому заперечив: "Вона тягається з кожним, але нічого не бере за те, отже, не повія". Та Йохен стояв на своєму: "Вона тягається з кожним і бере за те" — і виявилося, що мав рацію. А от біди Йохен не відчуває. Коли потім прийшла ще одна, білява, осяйна, з тринадцятьма валізами, я сказав йому, як вона сіла в ліфт: "Закладімося, що ми її вже не побачимо живою". А Йохен відповів: "Дурниці, вона просто втекла на кілька днів від чоловіка". І чия була правда? Моя! Вона наковталася снодійних пігулок і вивісила на дверях картку: "Прошу не турбувати". її не турбували двадцять чотири години, а тоді в готелі почали шепотіти: "Небіжчик. У номері сто вісімнадцятому небіжчик". Гарненьке мені діло, коли о третій годині дня до готелю з'являється комісія розслідування справ про вбивство, а о п'ятій із нього виносять труп, гарненьке діло.
Тьху, яка пика, наче в буйвола. Шафа з манерами дипломата, два центнери ваги, хода, як у такси, а костюм! Видно, що велика цяця, але тримається в затінку, а до ляди підступа ють дві менші цяці.
— Будь ласка, номер для пана М.
— Ага, так, номер двісті одинадцятий.