Коли почалася війна

Генріх Белль

Коли почалася війна, я, з закасаними рукавами сорочки, злігши на підвіконня, дивився поверх воріт, поверх вартових, на телефонну станцію штабу полку й чекав, що мій товариш Лео подасть мені умовний знак: підійде до вікна, скине й знову надягне кашкета; щоразу, як було можна, я злягав на підвіконня, й щоразу, як було можна, телефону вав казенним коштом у Кельн — одній дівчині й мамі; ось зараз Лео покажеться у вікні, скине й знову надягне кашке та — і я миттю вибіжу з казарми й кинуся через подвір'я в телефонну будку чекати виклику.

Усі телефоністи в станції сиділи в спідніх сорочках, простоволосі, й коли нахилялися вперед, стромляючи або виймаючи штекер чи клацаючи дверцятами клапанів з-під розстебнутого коміра вислизав медальйон з особовим номером і знову ховався, коли телефоніст випростувався; тільки Лео сидів у кашкеті, та й то лише, щоб подати мені знак. Обличчя Лео, головатого, рожевощокого й білочубого ольденбуржця, на перший погляд здавалося простодушним, коли поглянути вдруге,— страшенно простодушним, і ніхто не придивлявся до нього пильніше, щоб розгледіти ще якийсь вираз: обличчя Лео наганяло нудьгу, як ото рожеві личка хлопчиків з реклами сиру.

Стояла спека: щойно звернуло з полудня; оголошений кілька днів тому стан бойової готовності зробився звичним, і час минав, як суцільний невдалий вихідний; глухі подвір'я казарм були безлюдні, і я радів, що хоч голову можу вистромити кудись-інде, поза межі казарменого товариства.

А через двір навпроти все з'єднували й роз'єднували когось, клацали дверцятами клапанів, утирали піт з облич телефоністи, і серед них сидів Лео в кашкеті, з-під якого висмикався густий білявий чуб.

Несподівано я помітив, що ритм з'єднань-роз'єднань став інакший, рухи телефоністів утратили звичний автоматизм, стали непевні, а Лео тричі сплеснув руками над головою — знак, про який ми не домовлялися, але з нього я зрозумів, що скоїлося надзвичайне; потім я побачив, як один телефоніст узяв з комутатора каску й надягнув на голову; тепер він був дуже кумедний — спітнілий, у розстебнутій спідній сорочці, з особовим номером, що вислизнув з-під неї й звис донизу,— і в касці; але я не засміявся, бо зненацька згадав, що, здається, каски надягають по сигналу "бойова тривога", і мені стало страшно.

Мої сусіди по кімнаті, що досі дрімали на ліжках у мене за спиною, тим часом повставали, закурили сигарети і, як звичайно, розбилися на два гуртки: троє майбутніх учителів,— вони ще й досі сподівалися, що їх звільнять від служби, "як працівників фронту народної освіти",— знов почали розмову про Ернста Юнгера; двоє інших — санітар і крамарчук — удруге розговорилися про жіноче тіло; вони не пускали масних жартиків, не хихотіли, а просто балакали про це так, як, мабуть би, двоє зануд-учителів географії балакали про рельєф більш-менш цікавої місцевості, скажімо, нерівного Ванне-Ейкелю. Обидві теми мене анітрохи не вабили. Може, психологам чи людям, що мають нахил до психології, а також тим, хто саме готується складати з психології екзамен на вищих курсах, буде не зайвим дізнатись що тієї миті мені дужче, ніж за всі останні тижні, захотілося поговорити з кельнською дівчиною. Я підійшов до своєї шафи-пенала, взяв звідти кашкета, надягнув і виглянув у вікно — знак для Лео, що я мушу терміново з ним поговорити.

Лео кивнув головою — дав знати, що зрозумів,— і я надягнув мундир, спустився сходами наниз і став чекати його біля входу до штабу полку.

Зробилося ще жаркіше, ще тихіше, подвір'я ще дужче збезлюділи, а ніщо так не відповідає моєму уявленню про пекло, як гарячі, тихі, безлюдні подвір'я казарм. Лео з'явився дуже швидко; тепер і він був у касці; на обличчі в нього проступив один із тих виразів, які знав тільки я: цей вираз не віщував нічого доброго для всього того, чого Лео не любив; з таким виразом обличчя він сидів біля комутатора, коли під час своїх пізніх або нічних чергувань підслуховував секретні розмови й переказував мені їхній зміст або, несподівано висмикнувши штекер із гнізда, уривав чиюсь секретну службову розмову,— щоб могла відбутись інша, не менш секретна й термінова розмова — моя з кельнською дівчиною; потім за телефоніста ставав я, а Лео дзвонив своїй дівчині до Ольденбурга або ж батькові; в перервах між усім цим Лео відрізував від шинки, яку надіслала йому мати, шматки на палець завтовшки, потім розтинав на кубики, і ми неквапливо їх жували. Коли було мало роботи, Лео вчив мене мистецтва визначати абонентове звання по тому, як відскакують клапани; спершу я думав, що для цього просто треба вивчити, коли клапан відскакує з якою силою: що дужче, то вище абонентове звання — єфрейтор, унтер-офіцер і таке інше; та, мабуть, тут потрібен був хист — адже Лео міг по тому, як відскочив клапан, безпомилково сказати, хто саме просить зв'язку: запопадливий сержант чи стомлений полковник; і навіть відрізняв розлютованих капітанів від сердитих обер-лейтенантів, а їх розрізнити майже неможливо. Під час цих пізніх чергувань я міг бачити на обличчі Лео й інші вирази, відомі самому тільки мені: запеклої ненависті й одвічного лукавства; під такі хвилини він несподівано ставав педантичним, проказував свої "Говорите?" чи "Слухаюсь!" безмежно ввічливо, а сам так швидко, аж страшно робилося, міняв місцями штекери — й розмова про чоботи оберталась на розмову про чоботи та боєприпаси, розмова про боєприпаси — на розмову про боєприпаси й чоботи, а посеред приватної балачки ротного фельдфебеля з дружиною зненацька лунав голос якогось обер-лейтенанта: "Я вимагаю покарання, я наполягаю!" І враз Лео знову переставляв штекери таким чином, що, кому треба, далі товк про чоботи, кому треба — про боєприпаси, а дружина ротного фельдфебеля могла досхочу скаржитися чоловікові на свої шлункові негаразди. На той час, коли ми з'їдали шинку, кінчалося й чергування Лео, ми простували німим подвір'ям до казарми, й тоді на обличчі Лео з'являвся останній, тільки мені знайомий вираз — навіжений, вираз якоїсь такої невинності, що й близько не нагадує невинності дитини.

Іншим разом я б добре нареготався з Лео, що з'явився переді мною в касці,— мовби на знак смертельної важливості подій. Та Лео дивився кудись повз мене, повз першу й другу казарму, аж туди, де були стайні. Обличчя його раз у раз мінилося: спершу на ньому запанував третій, потім п'ятий вираз, а далі четвертий, і тоді Лео сказав:

— Війна, почалася війна, війна — вони таки свого доскочили!

Я не озвався, й він спитав:

— Ти, звісно, хочеш із нею поговорити?

— Так,— відповів я.

— Я з своєю вже розмовляв,— сказав Лео.— У нас не буде дитини, і я не знаю, радіти мені з цього чи ні.

— Радій,— сказав я,— по-моєму, погано мати дітей у війну.

— Загальна мобілізація,— сказав він,— бойова готовність — ось-ось тут заколотиться, і це надовго, не скоро вже ми з тобою поїдемо прокататись на велосипедах. (Коли нам давали звільнення, ми з ним їхали велосипедами далеко, кудись у степ, іноді звертали на якесь селянське обійстя, де, бувало, господині смажили нам яєчню й товсто мастили хліб смальцем).— А ось тобі й перший воєнний анекдот,— вів далі Лео.— Мене зробили унтер-офіцером — за особливі здібності й заслуги в справі телефонного зв'язку. Отож катай у будку, і якщо за три хвилини я тебе не викличу — знімай з мене звання за нездарність. У

У будці я сперся ліктем на телефонний довідник "Мюнстерське головне поштове управління", закурив сигарету й почав дивитися крізь дірку в фігурному склі на подвір'я казарми; нікого не було видно, крім дружини ротного фельдфебеля, здається, в корпусі номер чотири,— вона поливала з жовтої лійки герані; я чекав, поглядаючи на свій годинник; минула хвилина, дві, три — і я злякався, коли справді залунав дзвінок, і ще дужче злякався, коли відразу почув голос дівчини з Кельна:

— Магазин меблів "Майбах-Шуберт"...

І я сказав:

— Ох, Марі, почалася війна, війна.

А вона відказала:

— Ні.

І я знову сказав:

— Так, почалася, це правда.

Вона з півхвилини помовчала, а тоді сказала:

— Приїхати?

Але перше ніж я встиг під настрій відповісти: "Так, так, так!", у трубці загорлав, здається, досить високого рангу офіцер:

— Боєприпаси, нам негайно потрібні боєприпаси!

Дівчина сказала:

— Ти слухаєш?

Офіцер загорлав:

— Свинство!

І за ту мить я встиг збагнути, що саме в цьому дівочому голосі було мені чуже, майже відстрашувало: в ньому лунав такий відвертий заклик до шлюбу, аж я раптом зрозумів — мені ніколи не кортіло з нею одружитися. І я сказав:

— Мабуть, ми ще сьогодні вночі вирушимо.

Офіцер знову зарепетував:

— Це свинство, свинство! (Певне, нічого замашнішого не спало йому на думку).

Дівчина сказала:

— Я ще встигну на чотиригодинний і тоді десь о сьомій буду в тебе.

А я відповів швидше, ніж дозволяла ввічливість:

— Пізно, Марі, надто пізно!

Й після цього почув у відповідь лише офіцера, що, здавалося, ось-ось схибнеться:

— То ми одержимо боєприпаси чи ні?

І тоді я сказав голосом твердим, як криця (я навчився цього від Лео):

— Ні, ні, не буде вам боєприпасів, хоч і лусніть! — І поклав трубку.

Коли ми почали вантажити чоботи з товарних вагонів на машини, було ще видно, та поки вантажили чоботи з машин у товарні вагони, то вже смеркло; а як вантажили чоботи з товарних вагонів знову на машини, стало зовсім темно, а потім розвиднилося, і ми заходились вантажити пресоване сіно з машин у товарні вагони, і ще довго було видно, а ми все вантажили та й вантажили пресоване сіно з машин у вагони, а тоді знов смеркло, і рівно вдвічі довше, ніж ми вантажили сіно з машин у вагони, ми вантажили його з вагонів на машини. За весь той час до нас один раз приїжджала польова кухня й нам давали побагато гуляшу й потроху картоплі і натуральну каву та сигарети без грошей; мабуть, це діялося вночі, бо я пригадую, що якийсь голос сказав; "Натуральна кава й сигарети безкоштовно — найпевніший знак війни",— але обличчя того, хто говорив, не пам'ятаю Коли ми шеренгою верталися назад, надворі вже розвиднилося, і тільки-но ми звернули на ту вулицю, що вела до казарми, нам зустрівся перший батальйон, котрий вирушав на фронт. Попереду виступав оркестр, награючи "Ой чого я, чого", за ним ішла перша рота з її бойовим обозом, за нею друга, третя й нарешті остання, четверта, з важкими кулеметами.

1 2 3 4
загрузка...