Переклад Євгена Поповича
1
Цього ранку Фемель уперше розмовляв із нею неввічливо, майже брутально. Він зателефонував до неї десь о пів на дванадцяту, і вже самий голос його не віщував нічого доброго. Вона не звикла до таких інтонацій, і саме тому, що слова його були чемні, як завжди, її злякав тон: уся ввічливість у тому голосі звелася до голої формули, наче Фемель пропонував їй замість води Н2О.
— Будь ласка, дістаньте зі свого письмового столу червону картку, яку я дав вам чотири роки тому,— сказав він.
Вона висунула правою рукою шухляду, відгорнула вбік плитку шоколаду й вовняну ганчірку, переставила пляшечку з рідиною для чищення міді й узяла червону картку.
— Будь ласка, прочитайте мені, що написано на картці. Вона прочитала тремтячим голосом:
— "Я завжди радий бачити матір, батька, дочку, сина й пана Шреллу, а більше нікого".
— Будь ласка, прочитайте ще раз останні слова. Вона прочитала:
— "Л більше нікого".
— До речі, звідки ви дізналися, що номер телефону, який я вам дав,— це номер готелю "Принц Генріх"?
Вона промовчала.
— Я хотів би нагадати вам, що ви повинні виконувати всі мої вказівки, навіть коли їх дано чотири роки тому... будь ласка.
Вона знов промовчала. — Казна-що...
Невже він цього разу забув сказати "будь ласка"? Вона почула якесь мурмотіння, потім чийсь голос крикнув: "Таксі! Таксі!",— і нарешті залунали гудки. Вона повісила трубку, відсунула картку на середину столу й відчула майже полегшення: ця брутальність, перша за чотири роки, здалася їй мало не ніжністю.
Коли вона була чимось збентежена або їй набридала розрахована до найменших подробиць робота, вона виходила надвір і починала чистити мідяну табличку: "Доктор Роберт Фемель. Контора статичних розрахунків. Після обіду зачинена". Паровозний дим, автомобільний чад, дорожня курява щодня давали їй привід витягати з шухляди вовняну ганчірку й рідину для чищення міді. Вона любила розтягати це чищення хвилин на п'ятнадцять або й на півгодини. Навпроти, в будинку номер 8, важко гупали друкарські машини, невтомно друкуючи на білому папері щось повчальне. Вона бачила їх крізь запорошені вікна й навіть через вулицю відчувала їхнє двигтіння, наче відчалювала чи вже пливла на якомусь кораблі. Вантажні машини, ремісничі учні, черниці, вуличне життя, ящики перед крамницею городника: помаранчі, помідори, капуста. А біля сусіднього будинку, перед крамницею різника Греца, два його помічники саме вивішували забитого дикого кабана, і темна кров капала на асфальт. Вона любила вуличний гамір і бруд. У ній ворухнулося почуття протесту, і вона подумала, чи не піти їй із цієї роботи й не найнятися в якусь задрипану крамничку на задвірку, де продають електрокабель, присмаки або цибулю, де господаря в засмальцьованих штанях з обвислими шлейками, заклопотаного несплаченими векселями, тягне на інтимність, від якої принаймні можна відкараскатися, де годину, яку треба згаяти в приймальні зубного лікаря, доводиться виборювати, де на заручини товаришки по роботі збирають гроші, щоб купити їй настінний килимок із повчальним написом або книжку про любов, у крамничку, де масні жарти товаришок нагадують тобі, що сама ти лишилася чистою. То було б життя. Не цей бездоганний лад, не цей шеф, бездоганно вбраний і бездоганно ввічливий,— вона боялася його, відчувала зневагу за тією ввічливістю, яку він виявляв до всіх, з ким мав справу. А втім, з ким він іще мав справу, крім неї? Скільки вона пам'ятала його, він не розмовляв ні з ким — тільки зі своїм батьком, з сином і дочкою. Вона ніколи не бачила його матері, яка жила десь у санаторії для психічнохворих, а той пан Шрелла, що теж був записаний на черво ній картці, ніколи ще не приходив до нього. Приймальних годин у Фемеля не було, і коли клієнти телефонували, їй доводилось просити їх, щоб вони зверталися до шефа листовно.
Коли він ловив її на якійсь помилці, то тільки зверхньо махав рукою і казав:
— Ну, нічого, переробіть це ще раз, будь ласка.
Таке траплялося рідко, вона сама знаходила ті помилки які вряди-годи робила. В кожному разі, "будь ласка" він ніколи не забував сказати. Коли вона кудись відпрошувалася, він відпускав її на кілька годин або й на кілька днів, а як померла її мати, сказав:
— Ну, то зачинимо контору на чотири дні... чи, може хочете на тиждень?
Але їй не треба було тижня, навіть чотирьох днів, тільки три, та й ті здалися їй у спорожнілому помешканні надто довгими. На панахиду й на похорон він, звичайно, з'явився у всьому чорному. Прийшли його батько, син і дочка, всі з величезними вінками, які вони власноручно поклали на могилу. Вони прослухали відправу, і старий батько, якого вона любила, пошепки сказав їй:
— До нас, Фемелів, смерть навідувалась часто, ми з нею близькі знайомі, люба моя.
Він у всьому потурав їй, беззастережно виконував усі її бажаніш, тож їй з кожним роком ставало все важче щось просити в нього. її робочий день дедалі скорочувався, коли спочатку вона ще працювала з восьмої до четвертої, то ось уже два роки як він так упорядкував її роботу, що вона легко могла її виконати з восьмої до першої, та ще й мала час понудьгувати й загаятись на цілих півгодини довше біля мідяної таблички. Тепер на ній ніхто б не знайшов жодної плямки! Вона зітхнула, закрутила пляшечку з рідиною і склала вчетверо ганчірку. Друкарські машини й далі гупали, друкуючи на білому папері щось невблаганно повчальне, з кабана й далі капала кров. Ремісничі учні, підводи, черниці: вуличне життя.
Червона картка на столі, його бездоганне архітекторське письмо: "...а більше нікого". Телефонний номер. Вона з такими труднощами, соромлячись своєї цікавості, знайшла на дозвіллі, чий то був номер: готелю "Принц Генріх". Ця назва дала нову поживу для її цікавості: що він робить уранці від пів на десяту до одинадцятої в готелі "Принц Генріх"? Крижаний голос по телефону: "Казна-що". Невже він справді не сказав "будь ласка"? Це порушення стилю додавало їй надії, мирило з роботою, яку міг би виконувати й автомат.
Два взірці листів у копіях, що залишилися ще від її попередниці й за ці чотири роки не змінилися. Один лист клієнтам, що присилали їм замовлення: "...дякуємо Вам за довір'я, сподіваємося виправдати його швидким і сумлінним виконанням Вашого замовлення. З глибокою повагою"; другого листа писали, коли відсилали клієнтам статичні розрахунки: "До цього додаємо замовлені Вами розрахунки для будівельного проекту такого-то. Гонорар у розмірі такому-то просимо надіслати на наш банковий рахунок. З глибокою повагою". Щоправда, для неї лишилися деякі варіації — замість "такого-то" вона мала написати: "будинку для видавця на узліссі", "будинку для вчителя на березі річки", "шляхопроводу на Гольлебенштрасе". А замість "такому-то" —суму гонорару, яку вона сама мала вирахувати за простою схемою.
Крім того, до її обов'язків належало листування з трьома співробітниками Фемеля: Кандерсом, шрітом і Гохбретом. Вона мала розподіляти між ними замовлення за тією чергою, що вони надходили, "щоб справедливість здійснювалась автоматично,— казав Фемель,— і нікому не було кривди". Коли готові розрахунки надходили до контори, вона повинна була ті, що робив Кандерс, посилати на перевірку Шрітові, ті, що робив Гохбрет,— Кандерсові, а ті, що робив Шріт,— Гохбре-тові. А ще їй треба було провадити картотеку, записувати додаткові видатки, робити о^ютокопії креслень і виготовляти для особистого архіву Фемеля по одній фотокопії кожного проекту, такі завбільшки, як дві поштові листівки,— але найбільше часу забирало в неї наліплювання поштових марок: вона знов і знов прикладала зворотним боком до мокрої губки зеленого, червоного або синього Гойса 1 і старанно наліплювала марку у верхньому правому куточку жовтого конверта; коли ж випадала нагода наліпити брунатного, бузкового або жовтого Гойса, вона вже сприймала це як урізноманітнення своєї роботи.
Фемель узяв собі за правило сидіти в конторі не більше як годину в день: ставив свій підпис після слів "З глибокою повагою" і на чеках з гонорарами. Коли замовлень надходило стільки, що їх не можна було оформити за годину, він їх не приймав. На такі випадки існував бланк, надрукований на гектографі: "Для нас велика честь отримати від Вас замовлення, але через перевантаження не можемо виконати його. Підпис: Ф".
Сидячи вранці навпроти нього з пів на дев'яту до пів на десяту, вона жодного разу не бачила, щоб він задовольняв якісь природні людські потреби: їв або пив, ніколи не помічала в нього нежиті; червоніючи, вона думала й про ще інтимні-ші речі. Те, що він курив, не заповнювало прогалини: надто бездоганна була його біла, як сніг, сигарета. Втішали її тільки попіл і недокурок у попільничці: це принаймні доводило, що він таки щось споживає. Вона працювала вже і в могутніших шефів, у людей, чиї письмові столи скидалися на капітанські містки й чиї фізіономії навіювали страх, але навіть ті всевладні випивали коли-не-коли чашку чаю або кави, зїдали бутерброд, а вона завжди хвилювалася, коли бачила, як володарі їдять і п'ють: тоді з хліба, бувало, падала якась крихта, на тарілці лишалися шкірки з ковбаси і обрізане сало з країв шинки, володарям доводилося мити руки, діставати з кишені хусточку. Тоді гранітні чола полководців ставали не такими грізними, люди, зображення яких колись віділлють у бронзі й висадять на постаменти, щоб провістити їхню велич наступним поколінням, витирали рота. Дивлячись на Фемеля, коли він о пів на дев'яту виходив із житлової частини дому, ніхто б не сказав, що він снідав. Він був, як і личить шефові, ані знервований, ані надміру зосереджений, його підпис, навіть якщо йому доводилося сорок разів додавати своє прізвище до слів "З глибокою повагою", був чіткий і гарний; він курив, підписував папери, часом кидав погляд на якесь креслення, а рівно о пів на десяту брав плаща й капелюха, казав: "Ну, до завтра" і зникав. Від пів на десяту до одинадцятої його можна було знайти в готелі "Принц Генріх", від одинадцятої до дванадцятої — в кав'ярні "Цонз": можна було знайти тільки "його матері, батькові, дочці, синові й панові Шреллі", від дванадцятої він гуляв, а
0 першій зустрічався з дочкою і йшов із нею обідати в ресторан "До лева".