Де ти був, Адаме?

Генріх Белль

Переклад Галини Лозинської

Всесвітня катастрофа таки може на дещо придатися. Між іншим, і на те, щоб знайти собі алібі в очах бога.

"Де ти був, Адаме?" —"Я був на світовій війні".

Теодор Геккер

"Денні й нічні книжки", 31 березня 19І0 р.

Колись я знав пригоди: прокладання поштових трас, переліт через Сахару, Південну Америку, але війна — цс не справжня пригода, це тільки замінник пригоди.

Війна — це хвороба. Як тиф.

Антуан де Сент-Екзюпері "Політ до Арраса"

І

Спочатку повз них пропливло велике, жовте, трагічне обличчя — то був генерал. Він мав утомлений вигляд. Він квапливо

проносив повз тисячу солдатів свою голову з синюватими капшуками під очима, жовтими малярійними білками очей і в'ялим тонкогубим ротом людини, якій не щастить. Почав він із правого краю вкритого курявою каре, заглядав сумно кожному в обличчя, повертався мляво, без хвацькості, і всі бачили: на грудях у нього було повно орденів, аж блищало сріблом і золотом, але на шиї — нічого, ніякого ордена. І хоча вони знали, що хрест на генеральській шиї важить небагато, та їх усе ж сковувало те, що в нього навіть цього немає.

Ця худа, жовта, нічим не прикрашена генералова шия наводила на думки про поразки в битвах, невдалі відступи, про суперечки, прикрі ущипливі суперечки, які бувають ото між високими чинами, про іронічні розмови по телео^юну, про скинутих з посади начальників штабів і про старого, втомленого чоловіка, що з безнадійним виглядом знімав увечері мундира, тонконогий, з виснаженим малярією тілом, і сідав на край ліжка випити чарку. Всі три ряди солдатів по триста тридцять три душі в кожному, що їм він заглядав у обличчя, відчували щось дивне: смуток, співчуття, страх і приховану лють. Лють на цю війну, що тривала вже занадто довго, занадто довго для того, щоб генеральська шия мала право лишатися без належної прикраси. Генерал підніс руку до витертого кашкета — принаймні руку він тримав прямо,— і, підійшовши до лівого краю каре, повернувся трохи різкіше, вийшов на середину вільної сторони чотирикутника й зупинився там, а гурт офіцерів обступив його невимушено і все ж не безладно, і прикро було бачити його там без хреста на шиї, тоді як у інших офіцерів, нижчих чином, хрести зблискували на сонці.

Він спершу неначе хотів сказати щось, але тільки знову рвучко підніс руку до кашкета й повернувся кругом так несподівано, що група офіцерів злякано розступилася перед ним. І всі побачили, як цей щуплявий невисокий чоловік сідає в машину, а офіцери ще раз відсалютували йому, а потім біла хмара куряви засвідчила, що генерал поїхав на захід, туди, де сонце вже досить низько висіло над плескатими білими дахами, туди, де не було фронту.

Потім вони рушили колоною по троє, триста тридцять три солдати, в інщу частину міста, південну, повз неохайно-розкішні кав'ярні, повз кінотеатри й церкви, через бідняцькі квартали, де біля дверей ліниво лежали собаки, порпалися кури, де з вікон виглядали гарні, але нечепурні білогруді жінки, де з шинків чути було монотонний, дивно збудливий спів п'яних чоловіків. Повз них відчайдушно швидко, повискуючи гальмами, мчали трамваї. Та нарешті вони прийшли в тихий квартал. Серед зелених садів стояли вілли, перед кам'яними порталами вишикувалися військові автомобілі, і вони строєм увійшли до одного з тих кам'янистих порталів, а далі — до розкішного парку, а там знову вишикувались у каре — вже менше каре, сто одинадцять рядів по троє солдатів.

Позад них вивантажили й порозкладали спорядження, поставили в піраміди гвинтівки, і коли вони знов вишикувалися, втомлені, голодні, спраглі, люті, скривджені цією проклятою війною, коли вони знову вишикувалися, повз них пропливло вузьке породисте обличчя: то був блідий, довгоносий полковник із суворими очима і міцно стиснутими губами. їм усім здавалося само собою зрозумілим, що комір під цим обличчям прикрашено хрестом. Але й це обличчя їм не подобалось. Полковник повертався круто, ступав повільно й твердо, не проминув жодної пари очей, і коли нарешті вийшов у відкритий бік каре,— а за ним — невеликий почет з офіцерів,— усі вже знали, що він виголосить промову, і всі подумали, що залюбки випили б чогось, випили, попоїли, поспали або викурили сигарету.

— Камради! —дзвінко й виразно промовив голос.— Кам-ради, вітаю вас! Багато не говоритиму, тільки одне скажу: ми повинні відігнати їх, цих клаповухих, загнати їх назад у їхні степи. Зрозуміло?

Голос зробив паузу, і тиша під час цієї паузи була прикра, майже мертва, і всі бачили, що сонце вже зовсім червоне, темно-червоне, і мертвий червоний блиск наче осів на хресті, що висів на шиї в полковника, на отих чотирьох блискучих ріжках, і вони аж тепер побачили, що хрест до того ж іще оздоблений дубовим листям, яке вони називали "салатом".

Полковник мав на шиї "салат".

— Зрозуміло? — мало не зірвавшись, вигукнув голос.

— Так точно! — озвалося кілька солдатів, але голоси були хрипкі, втомлені й байдужі.

— Зрозуміло, я вас питаю? — знову вигукнув голос і так зірвався, наче хотів злетіти в небо — швидко, надто швидко, мов збожеволілий жайворонок, що хоче склюнути зірку.

— Так точно! — крикнуло ще кілька солдатів, але небагато, та й ті, котрі кричали, були втомлені, хрипкі, байдужі, і ніщо в голосі цього чоловіка не могло втамувати їхнього голоду, їхньої спраги й бажання курити.

Полковник розлючено шмагонув стеком повітря, солдати іще почули щось, наче "бидло", і він дуже швидко пішов геть, а за ним — його ад'ютант, довготелесий молодець обер-лейтенант, такий довготелесий і такий молодий, аж їм навіть стало його жаль.

Сонце все стояло на небі, над самими дахами, розжарене залізне яйце, що наче котилось по пласких білих дахах, і небо було вигоріле до сірого, пожухле листя обвисло на деревах, а вони крокували далі, тепер нарешті на схід, через передмістя, повз хатини, по бруківці, повз бараки ганчірників, повз зовсім недоречний тут кількаповерховий новий корпус з дешевими брудними квартирами, повз помийні ями, через городи, де гнили на землі дині, а на високому бадиллі висіли тугі, вкриті пилом помідори, і те надто високе бадилля здавалося їм незвичайним. Незвичайна була й кукурудза на полях, дебелі качани, з яких видзьобували зерно зграї чорних птахів, що мляво злітали, коли вони наближались утомленим кроком, цілі хмари птахів, що недовго кружляли в повітрі, а потім сідали й знов починали клювати.

Тепер їх було вже тільки тридцять п'ять разів по троє, втомлена колона, запорошена, зі стертими ногами, спітнілими обличчями, попереду обер-лейтенант із виразом нехоті на обличчі. Ще тоді, коли він приймав їх під свою команду, вони вже знали, хто він такий. Він тільки глянув на них, і вони, хоч які втомлені, хоч як їм хотілося пити, страшенно хотілося, прочитали в його очах: "Лайно! Саме лайно, але що вдієш". А потім його голос промовив з підкресленою байдужістю, знехтувавши всі інші команди:

загрузка...

— Марш!

Вони спинилися біля брудної школи, що стояла серед напівзасохлих дерев. Чорні смердючі калюжі, над якими гули рої мух, неначе вже кілька місяців стояли там — між нерівною бруківкою та пописаною крейдою вбиральнею, від якої різко, гидко смерділо.

— Стій! — скомандував обер-лейтенант, потім увійшов у будинок зграбною і водночас недбалою ходою людини, що їй геть усе остобісіло.

Тепер їм уже не треба було вишиковуватися в каре, і капітан, що проходив повз них, навіть не підніс руки до кашкета; він ішов розперезаний, затиснувши в зубах соломинку, а його товсте чорноброве обличчя було добродушне. Капітан тільки кивнув головою, гмукнув, став перед ними й сказав:

— У нас мало часу, хлопці. Я пошлю 4>ельд4>ебеля, він розподілить вас по ротах.

Але вони давно вже побачили, що за ним стоять готові навантажені вози бойового обозу і на підвіконнях у відчинених вікнах лежить похідне спорядження — зеленуваті акуратні пакунки, а поряд ремені з усім належним: ранцем, підсумками, лопаткою і протигазом.

Коли рушили далі, їх було вже тільки тричі по вісім, і вони, пройшовши через кукурудзяне поле, вернулись до тих бридких багатоквартирних будинків, а потім звернули на схід і серед ріденького лісу побачили кілька будівель, на вигляд наче якесь артистичне селище: одноповерхові будиночки з пласкими дахами й великими вікнами, в садках — плетені стільці. І вони, зупинившись за командою, а тоді повернувшись, побачили, що сонце вже спустилося за ті будиночки, а його світло заливає весь небесний купол трохи занадто світлою, схожою на невміло намальовану кров, червінню,— а позад них, на сході, стояв уже теплий присмерк. Перед будиночками в затінку сиділи солдати, де-не-де стояли в пірамідах гвинтівки — десь із десяток, і вони побачили, що солдати були в повному спорядженні,— відсвіт заходу червонувато зблискував на пристебнутих до карабінних гачків касках.

Обер-лейтенант, що вийшов з будиночка, не проминув їх. Він зупинився, і вони побачили, що в нього тільки один орден, невеличкий чорний орден, а власне, й не орден, а нікчемна, штампована з чорної бляхи медалька, по якій видно, що він пролив кров за батьківщину. Обличчя в обер-лейтенанта було втомлене й сумне, і коли він подивився на них, то спочатку глянув на їхні ордени, потім — на обличчя, сказав:

— Чудово,— а тоді, трохи помовчавши, зиркнув на годинник і додав: — Я знаю, ви потомились, але нічого не вдієш — за чверть години треба вирушати.

Потім він глянув на унтер-офіцера, що стояв поруч нього, і сказав:

— Немає сенсу складати список. Зберіть солдатські книжки, здайте в обоз. Швидко розподіліть людей, щоб устигли напитися. Понабирайте води й у фляжки! — гукнув він цим двадцяти чотирьом.

На вигляд унтер-офіцер був роздратований, пихатий. У нього було учетверо більше орденів, ніж у обер-лейтенанта, він тільки кивнув у відповідь і гучно наказав:

— Здати книжки!

Поклавши книжки на садовий стіл, він почав свою роботу, а поки їх рахували та розподіляли по частинах, всі думали про одне: дорога була стомлива, нудна, хай їй чорт, але то ще не страшне. І генерал, і полковник, і капітан, і навіть обер-лейтенант десь далеко й не можуть від них чогось вимагати. Але оці от — цим вони належать, оцьому унтер-офіцерові, що підніс руку до кашкета й клацнув закаблуками, як робили ще чотири роки тому, або оцьому пихатому 4>ельд-4>ебелеві, що підійшов ззаду, кинув сигарету й поправив на собі ремінь,— оцим вони належать, поки не потраплять у полон або не впадуть десь, поранені чи й убиті.

З тисячі солдатів залишився один, що стояв перед унтер-офіцером і безпорадно озирався, бо поряд нього, позаду й попереду вже не було нікого; а коли він знову глянув на унтер-офіцера, то йому згадалося, що хочеться пити, страшенно хочеться, а з чверті години вже минуло принаймні вісім хвилин.

Унтер-офіцер узяв зі столу його солдатську книжку, розгорнув, подививсь туди, тоді глянув на нього й спитав:

— Ваше прізвище Файнгальс? Так точно.

Ви архітектор? Умієте креслити? Так точно.

Ротним писарем може придатися, пане обер-лейтенанте.

— Чудово,— сказав обер-лейтенант і глянув у бік міста, а Файнгальс теж глянув туди, куди дивився обер-лейтенант, і побачив, що так притягувало його зір: сонце лежало в кінці вулиці, між двома будинками, на землі,— дивне, ніби сплюснуте, блискуче яблуко, просто лежало між двома брудними будинками румунського передмістя на землі, яблуко, що на очах втрачало блиск і неначе лежало вже у власній тіні.

— Чудово,— сказав обер-лейтенант ще раз, і Файнгальс не знав, чи має він на увазі сонце, чи тільки повторює слівце за звичкою.

1 2 3 4 5 6 7