Хліб ранніх років

ХЛІБ РАННІХ РОКІВ

Гедвіг приїхала в понеділок. Того ранку, якби господиня не підсунула мені під двері листа від батька, я найрадніше був би закутався з головою в ковдру, як не раз давніше, коли жив іще в учнівському гуртожитку.

Але господиня гукнула до мене з передпокою: — Масте листа з дому!

А тільки-но білий, як сніг, лист, просунутий під двері, заяснів у сірих сутінках, що повивали ще мою кімнату, я перелякано зірвався з ліжка. На конверті-бо замість звичної округлої поштової печатки стояв подовгастий штамп залізничної пошти.

Батько не зносив телеграм і за сім років, що я сам живу в місті, лишень двічі надіслав мені листа з цим штампом: уперше, як померла мати, а вдруге, як сталося нещастя йому — він зламав зразу обидві ноги. Нинішній лист був третій; я розірвав конверта, прочитав листа — і мені одлягло від серця.

"Хочу тобі нагадати,— писав батько,— що Мулерова дочка Гедвіг, якій ти напитав кімнату, приїздить до міста сьогодні об 11.47. Будь ласка, стрінь її, та не забудь купити якихось квіток і взагалі будь із нею привітний. Уяви лишень, як дівчаті, мабуть, важко на серці: вперше приїздить сама до міста, не знає вулиці ані району, де має жити; все в місті їй чуже, вокзал величезний, на ньому вдень страшний гармидер. Запам'ятай: їй двадцять років і до міста вона їде, щоб стати вчителькою. Шкода, що ти тепер не маєш змоги навідувати мене, як колись, щонеділі, дуже шкода.

Щиро, твій батько"

Згодом я не раз міркував, як би склалася моя доля, коли б я тоді був не поїхав на вокзал стрічати Гедвіг; я попав би в зовсім інше життя, як інколи знеобачки попадають не в той потяг, у життя, що досі, поки я не стрівся з Гедвіг, видавалося мені незгіршим. Принаймні я казав собі, що воно незгірше, коли траплялося над ним розважати; але тепер те життя, що вже чекало на мене, ніби потяг по тім боці перону, потяг, що в ньому я замалим був не поїхав,— тепер воно сниться мені ночами, і я знаю, що воно стало б для мене пеклом,— життя, яке мав за незгірше; я бачу себе в тім житті, бачу свій усміх, чую свою мову, як часом бачиш уві сні свого близнюка-брата, що його в тебе ніколи не було, що, може, не досяг життя на якусь дрібочку секунди, поки згинуло сім'я, що 8 нього він міг би зародитися.

Я дивувався, чого батько послав мені листа терміново, і ще не знав, чи урву хвильку, щоб стрінути Гедвіг, бо відколи направляю й перевіряю пральні машини, на суботу й понеділок набирається завше найбільш клопоту.

Бо саме в суботу та неділю, гулящого часу, коло машин метикують чоловіки — їм кортить самим оцінувати якість свого дорогенького набутку, чи добре він працює,—я ж сиджу при телефоні й жду дввінка, що викличе мене, може, кудись далеко на околицю. Ледве ступивши на поріг будинку, я вже чую їдкий дух горілого,—запевне, перепалено контакти чи дроти,— або ж бачу, як із машини рине така піна, наче в мультфільмі, а біля машини — пригнічених чоловіків і залитих сльозами жінок: вони забули натиснути якусь кнопку або ж на котрусь натиснули двічі.

Тоді я беруся до своєї робочої торбини, так повільно, що аж сам тішуся, обдивляюся, закопиливши губи, несправність, спокійно пораюся біля важелів, вимикачів, контактів, розмішую за інструкцією порошок до прання, ще раз, люб'язно усміхаючись, з'ясовую подружжю, як треба ходити коло машини, потому пускаю її і, миючи руки, ґречно вислуховую господареві просторікування на технічні теми, а він щасливий, що я так поважно трактую його знання.

Зате як доходить до квитанції, де зазначено час роботи і відстань до місця виклику, її підписують здебільшого не дуже доскіпуючись, і я повагом сідаю в машину й їду далі.

Мій день, буденний чи недільний,— то було дванадцять годин праці, часом зустріч у кав'ярні Йос із Вольфом та Улою, в неділю ще — вечірня в церкві, куди л здебільшого спізнювався і якийсь час боязко силувався вгадати з пасторових рухів, чи не розношувано ще святих дарів, полегшено зітхав, довідавшись, що ні, і, сівши десь там на лаву, найчастіше засинав з утоми й прокидався аж тоді, як зачинав дзвонити паламар.

Часами я ненавидів себе самого, свої руки, свій фах.

Того ранку я був стомлений, на мене чекало ще шість учорашніх викликів, а господиня, чути було, казала комусь у телефон:

— Гаразд, я йому перекажу.

Я сидів на ліжкові, курив і думав про батька. Мені уявилося, як він іде вечірнім містом на вокзал, щоб кинути листа в поштову скриньку потяга, що прибуває в Кнохту о десятій; я немов бачив, як він простує через церковний майдан, як поминає Мулерів будинок, переходить тісну вуличку з покривленими деревами, а потім, аби скоротити шлях, одчиняє важку гімназійну браму, на мить зникає під її темним склепінням і, знову виринувши на подвір'ї, зводить очі догори — на жовто пофарбовану стіну, до вікон свого класу, далі обходить дерево насеред двору, звідкіля тхне сечею швейцарового пса, і відмикає хвіртку, що її звичайно відчиняли вранці, за п'ять хвилин перед восьмою; тоді саме сюди з вокзалу навпроти школи поспішалися приїжджі гімназисти, а швейцар Гоншайд, стоячи при вході, пильнував, щоб із ними не проскочив, бува, хто з місцевих гімназистів. Тож Альфред Грус, син начальника станції, мусив сам-один довгим кружним шляхом іти до гімназії через цілий безлюдний квартал,— тим, що був місцевий.

Літніми неділішніми вечорами на шибах класних вікон червоно вигравало сонце. Останній рік перед моїм від'їздом із Кнохти ми з батьком часто ввечері ходили тією дорогою з листом або пакунком до потяга, що йшов у протилежнім напрямку й о пів на одинадцяту зупинявся в Брохені, де лежала в лікарні мати.

Звичайно ту ж таки дорогу, через подвір'я гімназії, батько обирав і назад, бо так вигравав чотири хвилини і нам не доводилося йти отим бридким і безлюдним кварталом, та й батькові сливе щоразу треба було захопити в школі якусь книжку або стосик зошитів.

Коли я згадую ті літні неділішні вечори в гімназії, мене поймав ніби якась м л ость; перед очима стають коридори, виповнені сірим присмерком; вішалки біля дверей класних кімнат, де самотньо висять два чи три кашкети; навоскована підлога, тьмяний полиск сріблястої бронзи на таблиці з іменами полеглих проти білого, як сніг, великого чотирикутника на стіні, де колись висів Гітлерів портрет, і криваво-червоний пломінь Шарнгорстового коміра1 біля вчительської.

Одного разу я хотів був поцупити в учительській зі столу бланк гімназійного свідоцтва з печаткою, але він виявився такий урочисто-цупкий і так зашелестів, коли я намірився скласти його й пхнути під сорочку, що батько, обернувшись до мене від шафи, перед якою стояв, сердито схопив бланк у мене з рук і кинув знову на стіл. Він не розрівняв паперу, не взявся мені вичитувати, але відтоді я щоразу мусив чекати на батька в коридорі, сам на сам із криваво-червоним Шарнгорстовим коміром і багрецем вуст Іфігенії2, зображеної на картині край дверей одного з старших класів: мені лишалось тільки пити сіро-чорні коридорні сутінки та час від часу зазирати крізь вовчок до класної кімнати старших гімназистів. Та й крізь вовчок видно було лишень ті самі сіро-чорні сутінки; якось на воскованій підлозі я знайшов червового туза; туз був червоний, немов вуста Іфігенії або Шарнгорстів комір, і враз крізь дух свіжого воску мені вчулися пахощі шкільної страви. Я добре бачив кружала слідів од гарячих бідонів на лінолеумі перед дверима класів, і від того духу страви й від думок про бідон з юшкою, що його в понеділок мали поставити перед нашим класом, я відчув голод, якого не втишити було ані червоним Шарнгорстовим коміром, ані червоними устами Іфігенії, ані червоним червовим тузом. Згодом, коли ми бралися додому, я все просив батька навідати пекаря Фундаля, дати йому на добривечір і так, ніби між іншим, попрохати хліба або тс, що лишилося від учорашнього темно-сірого пирога з повидлом, таким черпоним, як Шарнгорстів комір.

Поки ми йшли з батьком тихими темними вулицями, я проказував йому весь той діалог, що його він поведе з Фундалем, аби наше завітання скидалося на випадкове. Я сам дивував на власну винахідливість, і що ближче ми підходили до Фундалевої крамниці, то дужче розпалювалася моя уява і цікавіший ставав діалог. Батько водно хитав головою, бо Фундалів хлопець учився в його класі, і вчився погано, та коли ми доходили до пекаревого будинку, він нерішуче зупинявся. Я знав, як йому тяжко, проте й далі правив своє, і щоразу батько круто повертався, як повертаються солдати в кінокомедіях, увіходив до будинку й дзвонив до Фундалів, і щонеділі о десятій вечора діялася та сама німа сцена: хтось відчиняв двері,— тільки не сам Фундаль,— а батько так ніяковів і хвилювався, що не годен був навіть промовити "Добривечір"; тоді Фундалів син, дочка чи жінка — словом, хто відчиняв двері,— гукав кудись назад себе:

— Тату, прийшов пан учитель!

І батько мовчки ждав, а я стояв позад нього і вгадував із запахів, що було у Фундалів на вечерю; пахло печенею або смаженим салом, а коли двері до пекарні бували відчинені, тоді я чув дух хліба. Потому з'являвся Фундаль, ішов до крамниці, виносив незагорнену хлібину і так її й простягав батькові. Той брав хліб, не кажучи й слова. Першого разу при нас не було ні теки, ні клаптя паперу, і батько ніс хлібину під рукою, а я мовчки ступав поруч нього, вдивляючись у його обличчя; обличчя в батька було ясне й горде, і ніщо на ньому не показувало, як батькові було тяжко. Я хотів був узяти в нього хліб і нести сам, але він тільки лагідно похитав головою, і згодом, коли ми її неділю ввечері ходили на вокзал із листом чи пакунком для матері, я завше пильнував, щоб прихопити теку.

Настали місяці, коли я вже з вівтірка зачинав марити про той зайвий кусень хліба, аж якось нам відчинив сам Фундаль, і я одразу побачив по ньому, що нам тут більше хліба не дадуть: чорні пекареві очі дивилися невблаганно, важке підборіддя було недвижне, як у пам'ятника, а губи ледь-ледь ворухнулись, коли він сказав:

— Я даю хліба тільки на картки і то не в неділю ввечері.

Він хряпнув дверима перед нашим носом, тими самими дверима, що тепер провадять до його кав'ярні, де сходяться члени місцевого джаз-оркеотру. Я бачив там криваво-червоний плакат: радісні негри приклались губами до золотих мундштуків джазових сурм.

Минуло кілька секунд, перше ніж ми оговталися й побрались додому; у руці в мене була порожня тека, і боки в неї перепалися, неначе на господарській торбині.