У материних словах було немало правди, бо коли наша гондола пливла у верхів'я Канале Ґранде, ми бачили, як палаци, що їх поминали, відбивали на своїх рожевих мурах світло і години, змінюючись вкупі з ними не тільки як приватні житла і славні пам'ятки, а радше як узбережжя з мармурових скель, під якими ввечері катаються човнами на каналі, аби милуватися на захід сонця. Забудови, зведені обабіч, виглядали б фрагментами живої природи, якби природа створювала свої витвори, послуговуючись людською уявою. Але воднораз (через міський характер вражень, які всюди справляє Венеція майже в чистому морі, серед цих хвиль, що, скоряючись двічі на день припливові і відпливові, заливають, а потім оголюють надвірні пишні сходи палаців), начебто ми були в Парижі на бульварах, на Єлисейських Полях або в Булонському лісі, на якомусь модному авеню, ми розминалися в курному вечоровому світлі з найгожішими жінками, майже виключно чужоземками, які м'яко спиралися на подушки своїх плавучих екіпажів. Вони сунули низкою, спинялися перед палацом, де збиралися побачити подругу, посилали спитати, чи та вдома, і, чекаючи відповіді, про всяк випадок діставали візитівку, як би це зробили на порозі палацу Ґермантів, і шукали у довідникові, якої епохи, якого стилю цей палац, погойдувані, наче на гребені блакитної хвилі, цією струєю блискучої і збуреної води, невдоволеної тим, що її затиснули між танцючою гондолою та іскрявим мармуром. Таким чином, навіть прогулянки, які робили тільки, щоб скласти візиту й загнути ріжок візитівки були чимось потрійним і єдиним у цій Венеції, де прості світські вилазки набирали водночас форми і чарів одвідування якогось музею і морської подорожі.
Багато палаців на Канале Гранде були перетворені в готелі
— чи то з любови до перемін, чи з ґречности до пані Сазра, яку ми саме спіткали (в кожній подорожі не розминутися з несподіваними і небажаними знайомими) і яку мама запросила, постановивши пообідати не в своєму готелі, а в іншому, де, як ми чули, краще готували. Розрахувавшися з гондольєром, моя мати вкупі з пані Сазра ввійшла до замовленого заздалегідь окремого кабінету, а мені захотілося кинути оком на велику залу готельного ресторану. Її оздоблювали мармурові колони і давні фрески від стелі до підлоги, частково тепер реставровані. Двоє кельнерів провадили розмову по-італійському, яка в перекладі звучала так:
"Старі їстимуть у себе в номері?" — "Та вони хоч би раз попередили! Неподобство! Ніколи не знаєш, чи залишати для них столик (non so se bisogna conservar loro la tavola). Але, що тоді зчиниться, як вони спустяться і побачать, що їхнє місце зайняте! І на ‘кий біс у фешенебельному готелі приймати всяких forestieri![7]
їм тут не місце!
Незважаючи на таку зневагу, кельнер хотів з'ясувати, як йому розпорядитися столиком, і рушив був до ліфтера, щоб той поїхав спитати нагору, але перш ніж ступив крок, уже дістав відповідь: він побачив, що до зали входить старша пані. Попри вираз журби і змори, якими позначений тягар літ, попри екзему, розляпану багровою проказою на її обличчі, мені не важко було розпізнати під чепцем, у чорній спідниці, пошитій у В***, але для профанів не кращій, ніж у старої консьєржки, маркізу де Вільпарізіс. Зовсім випадково місце, де я, стоячи перед стіною, викладеною внизу гарним мармуром, роздивлявся сліди фресок, було саме за тим столиком, за який сіла маркіза.
"Отже, зараз надійде й пан де Вільпарізіс. За цілий місяць, як вони тут, вони тільки раз їли окремо", — сказав кельнер.
Я метикував, хто ж цей її родич, з яким вона подорожує і якого тут називають паном де Вільпарізісом, аж це побачив, як до столика підходить і сідає біля неї її старий коханець, маркіз де Норпуа.
Благі літа послабили гучність його голосу, зате язик, колись на припоні, геть розв'язався. Може, через своє честолюбство, він відчував, що годі втамувати його, і говорив з ще більшим запалом і завзяттям. Може, усунений від політики, до якої знову рвався, він наївно уявляв, що своєю нищівною критикою змусить подати у відставку тих, хто заступив його. Політики часто бувають переконані, що кабінет, до якого вони не входять, не протримається і трьох днів. Але сказати, що маркіз де Норпуа цілком розучився говорити дипломатичною мовою, було б перебільшенням. Коли йшлося про "великі справи", він, як зараз побачить читач, одразу робився таким, яким ми його знали колись. Але коли йшлося про всяку всячину, він ставав по-старечому язикатим, адже немічні дідугани, вже нездатні вдовольнити жінки, починають їх забалакувати.
Маркіза де Вільпаразіс якийсь час мовчала, — стомлена життям стара жінка на превелику силу переходить від спогадів до справ щоденних. Потім вона задала тих кілька суто практичних питань, з яких угадувалося, що їхня любов не ржвавіє.
— Ви були у Сальвіаті?
— Так.
— Вони надішлють завтра?
— Я сам приніс відріз. Покажу вам після обіду. Погляньмо, що в меню.
— Ви розпорядилися на біржі щодо моїх суецьких акцій?
— Ні, біржа зараз цікавиться тільки цінами на нафту. Поспішати не варто, ринкова кон'юктура чудова. Ось меню. Маємо барабульку. Замовимо?
— Мені цю рибу можна, а вам ні. Замовте краще різотто. Тільки вони не вміють готувати.
— Дарма, дарма. Гарсоне! Принесіть барабульку для пані, а для мене — різотто.
Знову довга мовчанка.
— Ага, я приніс вам газети, "Корр'єре делла Сера", "Ґазетта дель Пополо" і ще кількоро. Знаєте, зараз багато розмов точиться про переміщення дипломатів. Першим офірним козлом буде Палеолог: він розписався у своїй безпорадності в Сербії. Мабуть, на йот місце призначать Лозе, а його переведуть до Константинополя. Але, — ядучим тоном додав маркіз де Нор-пуа, — очолювати таку важливу амбасаду, — та ще, хай би там що, а Великобританія завжди сидітиме за круглим столом на чільному місці, — має досвідчений дипломат, здатний обійти всі пастки, наставлені нашим британським союзником, а не зеленого новачка, якого зараз же взують. — Саркастичний заряд, який маркіз де Норпуа заклав у останні слова, пояснювався, переважно, тим, що часописи замість назвати його ім'я, як це він рекомендував, згадували як "великого фаворита" молодого повноважного міністра. — Бог свідок — у нас усякими темними махінаціями викурюють старших людей, а їхні місця обсаджують рекрутами, які ще й у колодочки не вбилися! Я з ними не раз стикався, з цими горе-дипломатами, наші визнавці емпіричного методу все пускають свої пробні кулі, а ті одразу лопають. Безперечно, якщо уряду вистачає дурості вручати долю держави в руки недосвідчені, завжди відгукнеться на виклик якийсь новобранець: "Єсть!" Але хто знає (тут маркіз де Норпуа показав усім своїм виглядом, що хто-хто, а він знає, про кого йдеться), чи з такою самою готовщстю не відповів би на виклик якийсь мудрий і спритний ветеран? На мою думку, адже в кожного своє бачення, місце в Константинополі треба обсаджувати лише після врегулювання наших невирішених питань з німцями. Ми нічого нікому не винні, і річ недопустима, аби щопівроку від нас вимагали з допомогою підступних маневрів і проти нашої волі якогось схвалення, яке нам завжди підсовують продажні писаки. Пора цьому покласти край і, мабуть, муж достойний і випробуваний, вхожий до цезаря, тішився б більшим, ніж будь-хто інший, авторитетом, необхідним для того, щоб погасити цей конфлікт.
Якийсь пан, пообідавши, вклонився маркізові де Норпуа.
— А, це принц Фоджі, — сказав маркіз.
— Ах, я не знаю, про кого ви, — зітхнула маркіза де Вільпарізіс.
— Звичайно, це принц Одон. Він доводиться швагром вашій кузині Додвіль. Пригадуєте, як я полював із ним у Бон-нетаблі?
— Ага, це той Одон, який малярує?
— Нічого подібного, це той, що одружився з сестрою великого князя Н***.
Маркіз де Норпуа говорив усе це досить шорстким тоном учителя, невдоволеного своєю ученицею. Застиглий погляд його голубих очей був утуплений у маркізу де Вальпарізіс.
Коли принц допив каву і підвівся з-за столу, маркіз де Норпуа теж устав, швидким кроком підійшов до нього, привітав церемонним уклоном і, відступивши вбік, представив маркізу де Вільпарізіс. І ці кілька хвилин, поки принц стояв біля них, маркіз де Норпуа не переставав пасти маркізу де Вільпарізіс блакитними зіницями, виражаючи задоволення чи осуд старого коханця, а надто обаву перед її довгим язиком, бо якщо маркізине ляпання колись його тішило, до тепер лякало. Як тільки вона бовкала щось невлад, він одразу її поправляв, упинаючись ув очі прибитої й покірної маркізи з упертою зосередженістю гіпнотизера.
До мене підійшов кельнер і сказав, що на мене чекає матір. Я рушив до неї і, перепросивши пані Сазра, признався, що мені було цікаво спостерігати за маркізою де Вільпарізіс. Почувши це ім'я, пані Сазра зблідла і мало не зомліла, після чого, силкуючись опанувати себе, спитала:
— Маркіза де Вільпарізіс, у дівоцтві панна де Буйон?
— Так.
— Чи не можна мені тільки глянути на неї? Це мрія всього мого життя.
— У такому разі не гайте часу, бо за хвилю вона дообідає. Але чому ви так нею цікавитеся?
— Але ж маркіза де Вільпарізіс, за першим чоловіком ду-киня д'Авре, гожа, мов янгол, лиха, мов демон. Вона звела з розуму мого батька, зруйнувала його, а відтак і покинула. І хоча вона вчинила з ним, як остання ледащиця, хоча через неї я і мої найближчі родичі мусили так скромно жити в Комбре, мене втішає те, що він кохав першу красуню свого часу. Я досі її ніколи не бачила, і зараз мені буде приємно на неї подивитись...
Я провів розхвильовану і тремтячу пані Сазра до ресторанної зали і показав їй маркізу де Вільпарізіс.
Але, як сліпці, які дивляться не туди, куди треба, пані Сазра не затримала свого погляду на столі, за яким обідала маркіза де Вільпарізіс, і почала шукати очима на другому боці зали.
— Мабуть, вона вже пішла. Я не бачу її там, куди ви показуєте.
І вона нишпорила поглядом по ресторану в пошуках ненависного й обожнюваного видива, яке віддавна жило в її уяві.
— Та он же вона, сидить за другим столиком!
— Мабуть, ми з вами рахуємо не від того місця. За другим столиком сидить із старим маленька горбуля, червонолиця, страшна, як смерть.
— Це, власне, вона!
Тим часом маркіза де Вільпарізіс запропонувала маркізові де Норпуа запросити до їхнього столика принца Фоджі, і між цією трійкою почалася мила розмова.