Брови тоненькі-тоненькі, намальовані чорним олівцем на припухлій шкірі надбрів'я, а під ними очі, широко розплющені, безбарвні, але осяйні, як ті ліхтарі. Очі їй ще подобалися: незважаючи на набряки, вони ще не втратили блиску молодості.
Вона закурювала, заспокоюючись. Нічого поганого не може з нею статися в цьому домі, що зберіг ще сліди мирного життя. А щодо військових кораблів на якорі, солдатських наметів, автоколон, складів, вартівень, то все це нагадує веселий військовий табір — нехай загадковий, дивний, але багато з того, що роблять чоловіки, таке дивне... Хто вони такі, ці вояки, що копаються з лопатами в руках на полях острова? Селяни, перебрані в солдатську форму! Ось вони бабраються на виноградниках, як бабралися в себе в Калабрії чи в Тоскані, як усі селяни на світі. А офіцери поводяться мов галасливі студенти на вакаціях; раді, що можуть нарешті відпочити подалі від дружин, побавитися невинною грою на цьому острові, відданому їм повністю.
Скоро знову станемо до роботи, подумала Адріана майже з полегкістю, принаймні не буде коли журитися.
Вона одяглася, все поглядаючи на себе в тьмяне дзеркало, чи не з'явилася якась ознака літ, минув-бо ще один день, чи не проступив симптом невблаганної близької старості.
У сусідній кімнаті стукали в стіну — то Трієстинка давала знати, що збирається на пляж.
— А ти? — гукала вона. — Ти скоро?
Вони виходили на дорогу і, спотикаючись, із барвистими парасольками в руках прямували до кам'янистого безлюдного о тій порі пляжу. Попереду сунули їхні смішні, довгі, якісь карикатурні тіні.
— Поглянь, на що ми схожі! — казала Трієстинка.
їхні ноги були відкриті вище колін, спідниці такі вузькі, що заважали ході: в поєднанні з парасольками це справляло дивне враження. Парасольки належали іншій добі, іншому світу, що не мав нічого спільного з відкритими вище колін ногами й тісними спідницями.
— А ми таки шльондри шльондрами, — казала Трієстинка якось задоволено. — Хоч як випендрюйся, а за порядних нас ніхто не прийме.
Іноді селяни, що працювали в полі чи на винограднику, оберталися й проводжали їх довгим поглядом.
— Ці турки тільки й знають, що гарувати, — казала Трієстинка.
Дехто примощувався на низький мур, щоб роздивитися дівчат краще. Коли проїздила машина, дівчата відступали на узбіччя: ручка парасольки на плечі, парасолька — за головою. Як намальовані. Варто було воякам помітити їх з машини, як починали горланити, перехилялися за борт, вимахували руками.
— Гей, гарнулі, — гукали вони. — Що, купатись ідете? Може, котрій підсобки дати?
Адріана посміхалася, мовляв, кричіть: зараз ви моторні, а ось побачимо, як підібгаєте хвоста, коли стоятимете до нас у черзі.
А Трієстинка, та аж блідла зі злості, засмагла шкіра ставала синюватою, неживою.
Склавши руки човником, щоб її краще чули, вона горлала натужно:
— Пособіть краще своїм сестричкам!
Розхвилювавшись, вона впускала парасольку; підхоплена вихором, та котилася за машиною. Обоє дівчат кидалися навздогін, а вояки, їдучи далі, реготали. Трієстинка зупинялася посеред дороги, висока, як гренадер, засапана, могутній бюст її ходив ходором; нездатна більше кричати, мовчки сварилася кулаками.
— Ідіоти прокляті, — мурмотіла крізь зуби. — Подумати лишень, саме через них ми і стовбичимо на цьому смердючому острові.
У пообідню спеку Кефалонію огортало якесь ледь помітне марево. Коли збита курява осідала, вода в затоці знову барвилася ясною блакиттю неба; делекі гори й пагорби, знесені в лазуровому серпанку, нібито ширяли в повітрі.
2
Другого дня в блідому світлі ранку місто справило на мене ще гірше враження, ніж напередодні ввечері, коли я вийшов із автобуса. Про землетрус п'ятдесят третього року я читав у газетах, але не уявляв собі, що Аргостоліон і весь острів такі зруйновані. Я дивлюся з вікна готелю "Енос" і не йму віри: переді мною щось схоже на кістяк здохлого під горою звіра. Дахів, що в кожному місті громадяться один на одному, піднімаються уступами, нема; не знайти й кам'яниці, що надала б завершеності майдану Валіанос; з трьох його боків тягнуться допіру зведені безликі і безбарвні присадкуваті будівлі з пласкими сірими терасами замість дахів. Четвертий бік майдану, куди саме дивляться вікна готелю, незабудований, тут розгортається краєвид на пагорб: здається — до нього палицею докинути. На схилі сусіднього пагорба можна розрізнити городи, вищерблені кам'яні мури; затоплені водою стежки; подекуди видно клапті асфальтівки, але нема ні перехресть, ані тротуарів, ані будинків. Самотньо стримить одна-єдина потемніла від дощів ліхтарня.
Я спустився на майдан і пішов уздовж дерев'яних лав, повз травник під розмаяними на вітрі чотирма пальмами, намагаючись роздивитися, що ж залишилося від Аргостоліона колишніх літ.
Можливо, ці чотири дерева або он ті, на вигляд старенькі бувалі в бувальцях газові ліхтарні, де гірляндами почеплено електричні лампи? Або та позеленіла бронзова скульптура — на лаві сидить і дивиться у порожнечу людина. Де мешканці міста? Невже вони також зникли, а разом із ними Паскуале Лачерба й Катерина Паріотіс?
На схилі гори між рівнобіжними лініями колишніх бруківок рябіли рожеві, голубі, цегельно-червоні плями. Я підійшов ближче, придивився. Це були залишки осель; я легко визначив, де була кухня, спальня, вітальня, коридор. Де-не-де збереглися східці — вони вели колись до вхідних дверей — і присипані землею або зарослі бур'яном пороги; місцями трималися на завісах розчинені навстіж — в нікуди — хвіртки без огорожі. Хто через них ходив тепер? Я поволі обійшов майдан Валіанос і в першій же кав'ярні сів коло столика під смугастою маркізою. "Навряд чи в мене візьмуть замовлення: Аргостоліон — пропаще місто, Кефалонія — безлюдний острів, саме такий, яким він здавався мені з палуби пароплава дорогою до Патраса".
"А як же мої знамениті координати"? — питав я себе збентежено. Невже всі довгі роки праці пропали даремно? Адже я покладався не тільки на імена Паскуале Лачерби та Катерини Паріотіс, я мав, сказати б так, географічні дані, почерпнуті не тільки з шкільних підручників та путівника туристського клубу. Я зібрав їх по зернятку, черпав їх із материних листів, із мемуарів двох уцілілих військових капеланів, із уривчастих спогадів кількох батькових однополчан.
Так, наприклад, я довідався про Червоний Домок, де розстріляно мого батька і сотні інших офіцерів, про дорогу на мис Святого Теодора. Знав, що ця дорога починається в лівій частині міста, тягнеться вздовж затоки, повз морські колодязі й морські млини і виходить до чистого моря там, де стоять Червоний Домок і недалеко на скелі невеличкий маяк. "Але чи ж є ще Червоний Домок, і дорога, і маяк і все інше?" — питав я себе, дивлячись на пагорб, де міста більше не було.
Я читав про Ліксурі, про бухту Кіріакі, звідки вирушила колона німецьких гірських стрільців на чолі з майором фон Гіршфельдом, убивці італійців, що потрапили в полон. Що сталося з Ліксурі, з Темарадо, Кардахатою, Троянатою? Можливо, від них залишилися самі назви. Чи стерлися з пам'яті й вони? Землетруси і час зробили свою справу: про них не залишилося навіть спогадів.
— Прошу кави, — сказав я.
Кельнер, що стояв поруч зі мною, щуплий кругловидий чоловічок із рудими вусиками уважно розглядав мене своїми червонуватими мишачими очицями. Замість білого піджака мав сорочку з рукавами закасаними вище ліктів волохатих рук.
— Італієць? — запитав він, і вуса над верхньою губою моргнули, як у миші.
У мене вирвалося зітхання полегкості: значить, в Аргостоліоні хтось живе. Я теж утупився в нього, ми розглядали один одного з неприхованою цікавістю. На вигляд йому можна було дати літ п'ятдесят; очевидно, він працював кельнером і перед землетрусом, а може, ще і в окупацію.
— Мені подобалися італійці, — мовив, усміхаючись, кельнер, роздивляючись мене й далі. Він тримав у правиці брудну ганчірку, за вухом стирчала сигарета — чисто тобі кельнер з італійської остерії. Крім того, що скидався на мишеня, він ще нагадував кочегара, що оце виліз із трюму.
— Я знав італійців, — вів далі той. І по короткій мовчанці додав: — Італійці добрі. Німці погані.
І подався, щоб зварити мені кави, невдовзі вернувся, несучи на жовтій бляшаній таці крихітну філіжаночку турецької кави і запітнілу склянку води. Поставив тацю на столик, усе ще усміхаючись і пильно розглядаючи мене. Я подумав: може, я схожий на кого-небудь, кого він знав колись? "А якщо запитати, — майнула мені думка. — Раптом згадає?"
Ми знову заговорили — про землетрус, про острів. Ні, звичайно, не всі кефалонці загинули. Жертви були, але більше серед урядовців з Патраса. А тутешні — селяни, рибалки, крамарі до землетрусів звикли: як тільки починаються поштовхи, вони тікають у поле, на горби, там безпечно.
— Тільки урядовці з Патраса, — сказав кельнер, поморщившись. Дістав з-за вуха сигарету, запалив. Від полум'я сірника засвітилися й очі.
— А Паскуале Лачерба? — запитав я. — Фотограф Паскуале Лачерба врятувався?
Кельнер відповів не задумуючись:
— Врятувався і він. — І додав, очевидно, бажаючи мене потішити: — Паскуале Лачерба мій приятель.
— А Катерина Паріотіс?
Чоловічок зморщив чоло.
— Учителька Катерина Паріотіс, — уточнив я.
Він не міг пригадати: вона не відвідувала його кав'ярні.
— Але й вона, мабуть, жива,— сказав він.
Мені не терпілося запитати, чи знав він серед італійських офіцерів капітана Альдо Пульїзі, такого-то й такого-то, схожого на мене, тільки вищого на зріст, але я не став чіплятися з розпитами до незнайомої людини. Простіше було вдатися до Паскуале Лачерби, я стільки про нього думав, що він став мені за родича.
Випивши турецької кави і сьорбнувши ковток крижаної води, я підвівся.
— Салют! — Кельнер на прощання подав руку.
Я попросив з'ясувати мені, де вулиця принца Константина, і подався вздовж ряду низеньких крамничок, що йшли аж до пагорба.
3
Офіцери й дівулі з вілли за маленький зріст і перелякані очиці прозвали його Ніколіно. Насправді він був не такий тюхтій, як здавалося з першого погляду. Як тільки вони сідали за столик його кав'ярні, Ніколіно одразу виринав як з-під землі, завжди ладний зробити будь-яку послугу, з виглядом спільника, досвідченого в усьому.
— Мадам? — звертався він до дівчат, чекаючи замовлення.