Двічі він поринав у це сяйво і двічі випірнав знов, блищачи на сонці, мов після купелі в хвилях. Я знов узяв його на мушку, гримнув постріл.
І тоді в повітрі почувся прудкий важкий лопіт крил, потім крук перехилився набік, заточив широке коло над лісом, але, не скінчивши його, почав падати долу, ніби ковзав похилою площиною, і гепнув у густе плетиво гілок.
У запалій тиші я почув, як Агостіно захоплено присвиснув у мене за плечима. Річчо якусь хвилю постояв, дивлячись угору, потім дав команду рушати далі, не докинувши ані слова.
— Тільки мій брат, — сказав я голосно, щоб усі чули, — міг мене побити при стрільбі в ціль. Він і навчив мене стріляти.
Агостіно запитав, де тепер мій брат. У відповідь я знизав плечима.
— Хтозна.
І я розповів, як ще хлопчаками ми бродили в рідних краях, бродили понад потоками й річками та чатували на кози. Ми стріляли в них з батькової мисливської рушниці. Невдовзі ми стали пострахом для місцевих пастухів, і вони не раз приходили до нас додому, шукаючи на нас права. Я розповів, що мій брат стріляв із пістолета достоту так, як показують у кіно. Він підкидав монету в повітря й пострілами перевертав її з боку на бік.
— Заливаєш, — промовив Агостіно, котрий мовчки досі слухав мене.
— Достолиха! — гукнув я. — Аби він був тут, то показав би вам.
Тепер, коли всі побачили, який із мене стрілець, мене просто розпирало з гордощів. Я йшов, не чуючи втоми. У селі на вікнах у старих бляшанках з-під варення цвіла червона герань, гарно пахло хлібом і тістом, пахло квітами.
Ми ввійшли до низької хатки, стояти тут можна було тільки зігнувшись. Усі посідали. Господар ходив по кімнаті, аж стіни тряслися. З-за його спини визирала дівчина, білолиця й рум'яна, просто кров з молоком.
Агостіно штовхнув мене ліктем.
— Ось Маріета, — мовив він, лагідно позираючи на дівчину.
Нам принесено хліба, і ми заходилися запихати його до бувалих у бувальцях речових мішків. Господар розповідав, що коять озвірілі німці й поліцаї на рівнині. Всіх, хто чинить їм опір, ставлять під мур, людей пакують просто в товарні вагони й забирають до Німеччини.
Річчо всміхнувся.
Я не спускав ока з дівчини, котра разом із батьком носила хлібини з кухні. Тим часом надворі зібралася ціла ватага дітей у дерев'яних черевиках; тут же юрмилися чоловіки й жінки, дивлячись на нас. По хвилі вагання якийсь дідок зайшов у світлицю, тягнучи за вірьовку вівцю. Він розгладив вуса.
— Беріть, хлопці, — мовив він.
Агостіно взяв вірьовку і своєю шкарубкою долонею незгарбно погладив вівцю.
— Дякую, — озвався Річчо.
Господар аж упрів, хліб той тягаючи; коли роботу було скінчено, він розставив на столі склянки. Тоді з'юрмлені надворі селяни зайшли до хати, і світлиця наповнилася чоловіками, жінками й дітьми. Дехто приніс пляшки з вином.
Пішло частування, балачки. Маріеті зусібіч щось гукали, а вона тільки сміялася. Господар витирав піт з чола чорною святковою хусткою і також сміявся.
Мені здавалося, ніби я давно знаю всіх мешканців Санта-Анни, ніби я не раз бував тут. Насправді я потрапив сюди вперше.
Я запитав в Агостіно:
— Ми ще повернемося сюди?
Він, сміючись, повторив мої слова іншим, і всі закричали, що мене причарувала Маріета. Вона всіх причарувала.
Дівчина зашарілася і втекла з хати. Побігла кам'янистими вуличками села, а ми за нею, як хлопці, що висипали з школи, а позаду бурсою бігли дітлахи й радісно гукали, як на сільському святі.
Геть засапавшись, ми нарешті наздогнали її, оточили і на руках віднесли додому.
Вона прохала:
— Пустіть! Пустіть!
Але сама була задоволена.
Агостіно сказав господареві:
— Ваша донька побереться з партизаном.
Ми також були задоволені. А надвечір'ям, засмучено попрощавшись із усіма, знов подалися своєю стежкою. Ми довго махали мешканцям села, а вони стояли і дивилися вслід нам і кричали, що скоро ми знов побачимося.
Санта-Анна з червоною геранню на вікнах, вогненних в останньому кривавому промінні сонця, що сідало за море, залишалася в нас за плечима. Я вже подумки підраховував, коли нам вийде весь хліб і ми знов повернемося сюди; можливо, що й Агостіно і навіть Річчо думали про те саме.
Але все вийшло інакше: я вперше й востаннє був у тому селі. Коли ми прийшли сюди знов, то попали в засідку.
5
А все тому, що історія ця повторилася. Знов над нами ширяв клятий крук. Здавалося, тут пролягала дорога цих драпіжників. Одного я вже підстрелив і тепер заклався з Річчо, що зіб'ю й другого, хоча, правду кажучи, мені вже на тому не залежало. Нам це вилізло боком.
І цього разу ми йшли до Санта-Анни вранці, тією самою стежкою. І знов над нашими головами показався крук. Агостіно сказав, що він, певне, родич забитого й прагне помсти.
— Вони прилітають із Корваї[12], — пояснив Агостіно (це село неподалік Серавецци приліпилося в горах, мов кубельце), — німці сплюндрували село, і круки тепер бурлакують у небі.
Я відповів:
— Ага, то він хоче помсти? Ну, давай, давай. Я і його підстрелю.
Річчо гукнув спереду, щоб я не зчиняв галасу; я подумки прикинув, скільки нам ще йти до того вибалка. Партизани йдучи заставлялися між собою. На мене ставив лише один Агостіно. Нарешті ми дійшли до гірської тіснини, де я підстрелив першого крука; я зупинився, вичекав на відповідний момент і прицілився. Серце мені калатало, я чув навіть, як б'ється живчик.
Можливо, через те я й схибив. Я вистрілив, але крук ширяв і далі у високості. Хвилю я стояв як укопаний, усе ще тримаючи рушницю дулом угору, і тут з ліска над стежкою бахнув постріл, і крук, забитий на смерть, каменем упав додолу. Що за чортівня? Ми перезирнулися між собою. Річчо пополотнів.
— Хто стріляв? — запитав Агостіно.
Він не встиг ще скінчити фрази, як із лісу на нас Звалився шквал вогню.
Поліцаї влаштували засідку.
Ми кинулися на землю, скотилися зі стежки й залягли, ховаючись за скелями і складками. Я почав навмання стріляти в лісові нетрі, весь час думаючи про постріл у крука. Хтось із фашистів був влучнішим стрільцем, ніж я.
Ця думка не давала мені спокою весь час, поки я вів вогонь по каштановому гаю, так принаймні мені здавалося. Бо незабаром думки в мене сплутались, і я, мабуть, не думав більше ні про що, тільки все нишпорив довкола себе, шукаючи набої, але ніхто не міг їх мені дати, та й нікого довкола не було. Я відкрив це зненацька.
Певне, всі відступили, відійшли поодинці в лісову гущавину, в чагарі. І я відчув себе як зацькований звір.
З тим почуттям у серці почав спускатися на рівнину. Довколишні луки були залляті яскравим світлом, сонце сяяло в небі, його проміння пробивалося крізь гілля дерев, але дорога була важка, і в мене перед очима ніби стояла мла. З горбів, позад мене, почулося калатання дзвонів, здавалося, сільські дзвіниці перемовляються одна з одною, як на свято. Стреттойя, Стаццема, К'єзіна та інші села були розкидані на узбіччях горбів серед червоних і білих гірських порід. Усе нагадувало свято воскресіння. А може, так воно й було. Та й хто ще про те пам'ятав?
Я зупинився на стежці і довго наслухав. Крізь передзвін усе ще чулася далека і вже не така густа стрілянина з автоматів. Ворогів було в багато разів більше за нас, і вони були озброєні до зубів. Либонь, один із них і збив крука. Чудовий постріл, я тоді просто отетерів.
Цілі години блукав я стежками і нарешті вибрався на шлях, що вів на Форте деї Мармі. Я знав, що робити в такому випадку. Але щоб ввійти до села, треба було дочекатися ночі.
Напівмертвий з утоми, я впав під тополею, далеко від будинків. Сонце вже заходило. Ноги мов гуділи після стількох кілометрів, пройдених плаями, і я вперше пошкодував за ваговозами. Простягнувшись на свіжій траві, я почав дивитися на гори: вечірні тіні вже обіймали схили, повиваючи їх пітьмою. В селах заблимало кілька вогників. Я пошукав очима Санта-Анну. Там, нагорі, сьогодні нас виглядали даремно. Господиня, певне, спекла хліб, а Маріета довго крутилася перед люстерком.
Аби ж то можна нікуди не піти з цих лук. Десь хором виспівували діти, дзвеніли їхні сріблясті голоси: "Мадама Доре, мадама Доре". Я заслухався зачарований: як далеко були ті голоси і від смертельної втоми, і від крука, і від засідки, влаштованої поліцаями. Ніби відкривалися двері в інший світ, забутий мною, принишклий десь у глибу моєї істоти.
Я наважився рушити, лише коли хор замовк, на той час геть смеркло. Дорога, невиразно біліючи в темряві, проходила поміж низькими хатами, солоний морський вітер підмітав її, завмираючи в листі платанів. Старовинний самотній форт скидався на величезного звіра, причаєного в пітьмі до стрибка; але одразу ж за ним, на обсадженому деревами майдані крізь віття мерехтіли синюваті вогники кав'ярні, і серед вогників рухалися тіні.
Я зупинився, прислухаючись. Мені ввижалося, ніби я чую оркестр і жіночий спів. Інші голоси зливалися в хор. Час від часу вибухав сміх. Там, у кав'ярні, бавилися.
Я прикусив губи, мені хотілося сісти й послухати.
Але подумки я все ще блукав серед гір, таких далеких тепер, і питав себе, що сталося з Річчо, Агостіно, з усіма моїми товаришами. Можливо, вони, так як і я, врятувалися і відсиджуються в криївці, а може, вони загинули і лежать у якомусь рові, чи під каштанами, чи на дні струмка. І тоді вони цієї зоряної ночі мерзнутимуть аж до ранку, аж поки сонце схопиться над горою Панією й зігріє їхні безживні тіла.
Усі кілометри доріг, пройдені мною, прикували мене до місця перед синюватими вогниками кав'ярні. Та й думки. Зараз у кав'ярні співали "Лілі Марлен", співали хором, майже кричали, але жіночий голос забивав решту голосів, вирізнявся з хору. Я вже знав, що треба робити. Обійшов майдан і подався узбережжям до хатки на відшибі. Вітер налітав повівами, і тоді гілля висохлого дерева билися об його стіни. Тепер я чув шум моря, прибій гуркотів, знімаючи пісок. Берег затоки тонув у пітьмі, він тягнувся аж до Спеції в один бік, і до Віареджо — в другий. Але всі маяки було погашено, не блимало ні червоних, ані синіх вогників, жоден вітрильник не краяв чисте море, ніхто не чекав сигналів.
Коли я штовхнув двері, в хату вдерся вітер, і люди обернулися й поглянули на мене.
При столиках, заставлених склянками, сиділи люди з змарнілими лицями, їхні чорні очі ніби обмацували мене.