Там на схилі, кроків за сто від нього, стояв бензовоз.
Менн заціпенів. Він знав, що його машина перегородила праву смугу, знав, що повинен або розвернутися на ліву смугу, або з'їхати з шосе, але спроможний був лише сидіти й витріщатися на бензовоз.
Він скрикнув, і ноги в нього смикнулися, коли позаду залунав сигнал. Глянувши в дзеркало заднього огляду, він побачив, що до нього на великій швидкості наближається жовтий легковий фургон. Нараз фургон зник з дзеркала — вискочив на ліву смугу. Менн крутнув головою й побачив, як машина пролетіла мимо з пронизливим вищанням, виписуючи задніми колесами хвилясті лінії на покритті. Він устиг помітити скривлене від люті обличчя водія і посмикування його губ — видно, той голосно лаявся.
А потім фургон вискочив на свою смугу й наддав газу.
З якимсь дивним почуттям Менн дивився, як він проминає бензовоз. Водій того фургона може спокійнісінько їхати собі далі, йому ніщо не загрожує. Жертвою обрано тільки Менна. Химера, маячня! І водночас — реальність.
Він виїхав на обочину, загальмував, перемкнув передачу на нейтральну і, відкинувшись на спинку сидіння, втупився очима в бензовоз. Голова в нього знову боліла, і в скронях цокало, як цокає будильник, схований під подушкою.
Що робити! Як бути далі? Менн розумів: якщо він вийде з машини й спробує підійти до кабіни водія, той від'їде на півмилі й знову стане край дороги. Треба дивитися правді в очі: він має справу з божевільним. В Менна знову тремтіли м'язи живота, серце глухо гупало об ребра. Що робити?
В раптовому нападі люті Менн увімкнув швидкість, мало не до підлоги натис педаль газу. Колеса його машини несамовито крутнулись, перше ніж зчепитися з ґрунтом; машина вискочила на шосе. Відразу ж і бензовоз зрушив з місця. Він навіть не заглушив двигуна, з ненавистю і страхом подумав Менн, даючи повний газ. Але ту ж мить зрозумів, що не проскочить: бензовоз загородить йому шлях, і він зіткнеться з причепом. Перед очима в Менна майнула картина: яскравий вибух, і хвиля вогню поглинає і спопеляє його. Він почав гальмувати, намагаючись стишити швидкість плавно, щоб машину не занесло.
Як тільки швидкість дозволила це, він звернув на обочину й зупинився, не заглушуючи двигуна.
Кроків за вісімдесят попереду бензовоз і собі з'їхав з шосе й зупинився.
Менн потарабанив пальцями по керму. Ну, а тепер що? Завернути назад і податися на схід аж до розвилки, яка виведе на іншу дорогу на Сан-Франціско? А де гарантія, що водій бензовоза не помчить слідом? Він гнівно стис губи, звузив очі. Ні! Він не стане завертати! І сидіти цілий день теж не збирається! Рішуче насупившись, він увімкнув швидкість і виїхав на шосе. Громаддя бензовоза теж зрушило з місця й виповзло на дорогу, не набираючи, однак, швидкості. Раз у раз злегка натискаючи на гальма, Менн пристроївся ярдів за тридцять від причепа. Потім глянув на спідометр. Сорок миль на годину. Водій бензовоза вистромив з кабіни ліву руку й помахав нею — мовляв, давай, обганяй. Що це означає? Може, він прийшов до розуму? Вирішив нарешті, що гра зайшла надто далеко? Ой, щось не віриться.
Менн подивився вперед. Хоч довкола височіли гірські хребти, саме шосе, скільки сягало око, було рівне. Менн постукав нігтем по важільцю сигналу, обмірковуючи, що І робити. Певно, він міг би їхати на цій швидкості до самого Сан-Франціско, дотримуючись дистанції, яка дозволяла б уникнути найгустіших хмар вихлопних газів. Навряд чи водій бензовоза надумає зупинитися просто на і шосе, щоб перепинити йому дорогу. А якщо цей тип з'їде на обочину, щоб пропустити його, Менн може й собі зупинитися на обочині. Поїздка буде нудна, зате безпечна.
Ну, а з іншого боку, може, варто ще раз спробувати випередити бензовоз. Сучий син явно домагається цього. Але ж такою махиною, думав Менн, маневрувати все-таки важче, ніж моїм легковиком. Уже хоча б за законами фізики. Він має наді мною перевагу в масі, зате поступається стійкістю — особливо це стосується причепа. Якщо ти їхатимеш зі швидкістю, скажімо, вісімдесят миль на годину й десь там попереду траплятимуться круті підйоми й спуски, — а вони, звісно, траплятимуться,— то бензовоз неодмінно відстане.
Інша річ — чи вистачить тобі витримки йти так довго на такій швидкості. Ти ж ніколи раніше й не пробував так розганятися. Та чим довше Менн міркував, тим більше подобався йому цей другий варіант.
І врешті він вирішив: "Уперед!" Оглянувши шосе, він рвучко натис на педаль газу й вискочив на ліву смугу. Наближаючись до бензовоза, весь напружився, чекаючи, що той загородить дорогу. Але бензовоз не звертав зі своєї смуги. Меннова машина порівнялася з його височенними колесами. Менн глянув на кабіну й прочитав на дверцятах прізвище "Сомерт". На мить йому стало моторошно — здалося, що на дверцятах написано "Смерть" — і він пригальмував. Та, прочитавши напис удруге правильно, він натис на газ. Коли бензовоз з'явився в дзеркалі заднього огляду, Менн завернув на свою смугу.
Його кинуло в дрож від змішаного почуття небезпеки й завзяття, коли він побачив, що бензовоз набирає швидкість. Тепер принаймні йому ясні були наміри ворога. А коли знаєш їх, та ще коли бачив ворога в обличчя й коли довідався, як його звуть,— страх перед ним усе ж таки меншає. Доти він був безликим, безіменним уособленням таємничого зла. Тепер же він набув принаймні конкретних людських рис. Ну, гаразд, Сомерте, подивимось, чи наздоженеш ти мене на своєму посрібленому катафалку, подумав Менн і наказав собі: "Жени!"
Спідометр показував лише сімдесят чотири милі на годину, й цього було замало. Тепер уже цілком холоднокровно Менн натискав на акселератор, позираючи то на дорогу попереду, то на спідометр, аж доки стрілка проминула цифру 80. Ну, Сомерте, сучий сину, тепер наздоганяй!
По хвилі він знову глянув у дзеркало заднього огляду. Що це? Невже бензовоз скорочує відстань? Він розгублено подивився на спідометр. Це ж треба — тільки 76! Він люто натис на педаль. Вісімдесят — ось твоя найнижча межа! Він шумно видихнув повітря.
Його увагу на мить привернула відкрита бежева спортивна машина, що стояла на схилі під деревом. У ній сиділа, розмовляючи, молода пара. Ще мить — і ті двоє в машині залишилися далеко позаду, ніби в іншому світі. Чи ж вони бодай глянули на нього, коли він проїздив? Навряд.
Менн здригнувся, коли по радіатору й вітровому склу перебігла тінь мосту. Судорожно ковтнув повітря і знову глянув на спідометр: 81. Він перевів погляд на дзеркало. Чи то йому здається, чи бензовоз справді наздоганяє його? Менн тривожно подивився вперед. Має ж десь там бути якесь містечко. Начхати на час — він зупиниться біля поліційного відділка й розповість про все. Чи повірять вони йому? Повірять, повірять. Бо нащо йому було б зупинятись і розповідати, якби це була неправда? Певно, на Сомерта в тутешній поліції давно заведено справу. Він жваво уявив собі, як полісмен каже: "Авжеж, цей псих давно у нас на прикметі. Кілька разів йому сходило з рук, але те-пер він догрався, тепер ми йому спуску не дамо".
Менн стрепенувся і глянув у дзеркало. Бензовоз і справді поближчав. Скривившись, він глянув на спідометр і люто вилаяв себе:
— Йолопе, не лови гав!
Швидкість знову впала до сімдесяти чотирьох миль на годину. Стогнучи з досади, він наддав газу. Тисни, йолопе, витискай вісімдесят! Вісімдесят! За тобою женеться вбивця!
Його машина ніби влетіла в білу бузкову хмару: обабіч шосе нескінченними рядами тяглися квітучі кущі бузку. Недалеко від дороги стояла хижка з вивіскою "Свіжі квіти". А на квадраті коричневого картону, притуленому до стінки, нерівний напис пропонував "Поховальні послуги". Меннові раптом привиділося: він лежить у труні, обличчя нарум'янене, розфарбоване, як у манекена. В кімнаті задушливо пахне квітами. Рут і діти сидять у першому ряді, похиливши голови. Всі його родичі...
Несподівано в покритті шосе почали з'являтися вибої, машина тепер стрибала, здригалась, кермо виривалося з рук, і Менн щосили стискав його, відчуваючи, як кожна нерівність відбивається в голові і в кістках. Тепер він не наважувався дивитись у дзеркало, зосереджуючи всю увагу на тому, щоб не зменшувати швидкості. Сомерт не галь-муватиме, можеш бути певен, твердив він собі. А що як у тебе полетить скат? Машина враз вийде з-під контролю. Він уявив собі, як його машина перекидається, як гупає і скрегоче, перевертаючись на шосе, як вибухає бензобак і полум'я охоплює його скалічене тіло...
Вибоїста ділянка шосе скінчилась, і Менн скинув оком на дзеркало. Бензовоз відстані не скоротив, але й не відстав. Менн перевів погляд уперед. Там громадилися передгір'я і гори. Він спробував заспокоїти себе: мовляв, підйоми — твої союзники, ти долатимеш їх, не стишуючи швидкості. Але перед очима в нього виникали спуски — величезна махина наздоганяє його, з розгону врізається в багажник, і його легковик летить з гори в провалля. Уява його вже малювала страхітливе видовисько: десятки покорчених, іржавих каркасів машин, що лежать невидимі на дні ущелин попереду, і в кожному трупи людей — жертв звірячих злочинів Сомерта.
Меннова машина кулею влетіла в тіняву алею. Обабіч шляху, на відстані трьох футів один від одного, росли евкаліпти. Враження було таке, ніби мчиш по дну глибокого каньйону. Менн охнув і зіщулився, коли велика гілка із запилюженим листям черкнула по вітровому склу й зникла з очей. Цього разу пронесло, подумав він. Але нерви в мене вже не витримують. А якщо на такій швидкості нерви підведуть — тобі каюк. Господи! Саме на це Сомерт і розраховує — раптом зрозумів Менн. І уявив собі, як той вилицюватий псих регоче, проминаючи його розбиту, охоплену вогнем машину,— регоче, радіючи, що вбив свою жертву, навіть не доторкнувшись до неї.
Алея несподівано скінчилася. Дорога попереду була вже не пряма, а звивиста, вона бралася в гори й зникала в них. Менн змусив себе збільшити швидкість до вісімдесяти трьох, майже вісімдесяти чотирьох миль на годину.
Ліворуч від шосе лежало зелене пагористе підгір'я, і путівцем по ньому до шосе наближалася чорна легкова машина. Чи справді дверцята в неї білі1 чи це тільки здалося? Меннове серце забилося частіше, і, недовго думаючи, він краєм правої долоні натис на сигнал.