Треба поїхати до штабу, інакше не подолати цієї нудоти, викликаної кров'ю.
Невже ніхто, ні в штабі, ані тут, ніхто з його солдатів і гірських стрільців не помічає, що блакитне море набуває каламутного червонуватого відтінку? Що кров здіймається круг острова, плеще в берег?
Нарешті йому пощастило пройти між цими шеренгами, що стоять одна напроти одної.
Йому здавалося, ніби він іде межею між двома світами — світом живих і світом мертвих, і досить одного поруху, одного кроку, щоб самому опинитися в світі мертвих.
Він зупинився біля "пікапа" і втер піт з обличчя. Було гаряче, палюче сонце піднялося над островом, Кефалонія диміла; легкий серпанок, тремтливий і прозорий, уставав над морем, над горами.
Ні, море не втратило своєї блакиті, а дим — то звичайнісінькі випари морських вод і земної вологи.
Тепер, коли він обернувся спиною до гаю, його раптовий переляк минув. Це була мить слаботи, сказав він собі, зрозумілої й допустимої слаботи.
Він сів у машину й поїхав до Аргостоліона. Оливковий гай поступово відокремився, Червоний Домок з огорожею і бугенвілією пропав з очей. Але на звороті до його слуху долинув тріскіт випалу.
Унтер-офіцер гірських стрільців зайняв моє місце, подумав Карл Ріттер. Чи багато ще лишилося італійських офіцерів, котрих розстріляють або помилують? Він подумав про це з цікавістю. Біля морських млинів йому трапилася ще одна колона. Полонені дивилися на нього з ваговозів спокійними запитальними очима. Хтось віддав привітання. Вони сховалися в курищі. Ні, в штабі нічого не пощастить добитися, подумав Карл Ріттер. "Та й чи варто?" — запитав себе.
Можливо, то були останні офіцери дивізії. І зрештою, хіба йдеться не про переможених, не про запроданців?
Розділ двадцятий
1Над Кефалонією западала ніч. Ми сиділи в кав'ярні Ніколіно при столикові на тротуарі, просто неба, тішачись теплим вечором і видовиськом майдану Валіанос. Він сяяв вогнями: горіли й старі чавунні ліхтарі, і гірлянди лампочок, почеплених між будинками, блищали вітрини, отож асфальт бруку був освітлений, ніби театральні підмостки. Бруд і сміття, нанесені дощем, виметено, залишилася тільки довга розколина, що поділяла майдан на дві неправильні фігури. Під ліхтарями двома півколами в кілька рядків розставлено нотні пюпітри двох оркестрів; пюпітри, а були вони на двох протилежних кінцях майдану, тим часом стояли порожні, на підставках ще не лежали ноти.
З евкаліптової алеї та з вулиці принца Константина на майдан надходив люд. Подружні пари під руку, діти — за руку; юнаки і дівчата окремими громадками, пересміюючись, обертаючись одне до одного; старенькі пенсіонери повільним кроком, відстаючи від загального потоку.
Темні квартали низеньких стандартних будиночків довкола осяяного майдану дряпалися схилами горбів чи спускалися до моря, поблискуючи подекуди тьмяними світелками: розчиненими вікнами, свічками, запаленими в православних церквах з нагоди храму, ліхтариками на велосипедах і машинах, що їхали до майдану Валіанос.
Майдан довкола нас гомонів; усі столики нашої кав'ярні й кав'ярні напроти були зайняті; жовті бляшані таці, заставлені склянками, так і літали над головами клієнтів. Гомін голосів у кав'ярні зливався зі сміхом і гамором юрби на вулиці, з тупотом кроків, з криками дітвори, що пустувала біля квіткових клумб. Паскуале Лачерба раз у раз вітався. Сперши підборіддя на галку ціпка, поблискуючи окулярами у світлі електрики, він пильно спостерігав, як гуляють аргостоліонці.
— Подивіться он на того, — вряди-годи казав він мені упівголоса, — он той маленький добре вбраний чоловічок з квіткою в петельці. То лікар.
— Каліспера, каліспера, — закричав він, трохи похилившись уперед. І як лікар пройшов, додав, обернувшись до мене: — В нього на голові рогів більше, ніж волосся.
Або: — Бачите он ту гарну пані з великим декольте? Бачите, які груди?
— Каліспера, кіріє, каліспера, — перебивав він себе, киваючи разом зі своїм ціпком.
— Так ось, — вів далі він тим самим конфіденційним і веселим тоном. — Це дружина одного місцевого адвоката. Я людина шляхетна. Не змушуйте мене говорити більше.
З-за рогу набережної виткнувся писок автобуса, почулися гудки, і машина в'їхала на майдан. Голоси зашуміли дужче, пролунали оплески. Зграйка дівчат у білих спідничках та червоних кофточках висипала з дверей автобуса на брук. Деякі з них тримали свої інструменти в руках, інші чекали, щоб водій зняв інструменти з багажника. Кілька хлопців галантно запропонували свої послуги і, залізши на дах автобуса, посміхалися дівчатам.
— Ці з Ліксурі, — пояснив Паскуале Лачерба, — гарні дівчата й добрі музики. Але трохи чудні, розумієте?
— Що ж у них такого чудного? — запитав я.
— Та... — сказав Паскуале Лачерба. — Одне слово — з Ліксурі.
З евкаліптової алеї прикро озвалася фанфара. Дівчата Аргостоліона чекали прибуття ліксурійського автобуса, перш ніж самим вступити на майдан. Вишикувавшись лавами, вони рушили під великими деревами під звуки труб, тарілок і барабанів. Високо звівши голови, грудьми вперед, трохи скуті ритмом маршу, з голими ногами в коротких штанцях, вони повернули до центру майдану, перешикувавшись із чіткістю військового загону.
— Це наші, — сказав Паскуале Лачерба. — Вони вродливіші, еге ж? Подивіться, які вишукані строї. — І він відпив ще ковток узо. — А ніжки! — додав він, посміхнувшись кутиками вуст.
Дійшовши до середини між двома півколами пюпітрів, аргостоліонські дівчата почали відбивати крок на місці, енергійно піднімаючи коліна і тупаючи зап'ятками об асфальт. Коли звуки маршу змовкли, вони завмерли нерухомо, ніби солдати за командою "струнко". Юрба вибухла оплесками, задзвеніли голоси, що полетіли за межі освіту, в глиб темного міста. Дівчата з Ліксурі також займали свої місця, але безладно, штовхаючись, трохи пригнічені, як мені здалося, цією тріумфальною появою своїх суперниць. Оркестри вишикувалися один проти одного в яскравому світлі, що ніби стало ще сліпучіше. На пюпітрах поряд із інструментами забіліли аркушики партитур.
На майдан вийшло двоє диригентів, які перед тим трималися осторонь. Обоє вбрані в цивільне, без краваток, у розстебнутих сорочках, середнього зросту, пересічної вроди. У відповідь на оплески вони поштиво вклонилися публіці, відтак повернулися плечима до слухачів, і кожен подався на своє місце, ніби починаючи дуель. Один із них — маестро з Ліксурі — звів паличку, легеньку і тріпотливу у світлі ліхтариків: майдан завмер у напруженому чеканні; дівчата набрали повітря в легені, піднесли інструменти до губів, зітхнули ще раз — і увертюра з "Сили долі" повільно й урочисто попливла над майданом Валіанос, донеслася до столиків кав'ярні, легкою хвилею пройшла по обличчях юрби, що слухала мовчки й уважно.
Паскуале Лачерба, примкнувши очі, відбивав рукою ритм по краю столу; підхопивши провідну мелодію симфонії, він курникав її крізь зуби, похитуючи в такт головою.
— Непогано, — сказав він.
У міру того як у музиці наростав порив пристрастей, рука його відбивала ритм з більшою енергією, кивки ставали різкіші, уривчастіші. Сидячи коло столика в кав'ярні, Паскуале Лачерба диригував оркестром; обличчя його було то поважне й нахмурене через якусь помилку в виконанні, то благодушне й щасливе. Ходіння по майдану припинилося, люди повмощувалися на лавах, дехто слухав навстоячки, дивлячись, як відблиски світла грають на мідяних трубах оркестру. При столикові, на протилежному тротуарі, я побачив Катерину Паріотіс і капітана, вони сиділи поруч; Катерина їла морозиво; вряди-годи, коли вона прислухалася особливо уважно, її ложечка зависала в повітрі; капітан підносив до вуст склянку жовтуватого вина "ріболла" неуважним жестом людини, заслуханої в музику.
Цей вечір здавався мені чудовим на свій кшталт. М'яке повітря Середземномор'я, зірки, море й горби, ці дівчата з Ліксурі й Аргостоліона в яскравих одностроях, і Паскуале Лачерба — диригент, і водій Сандріно, він сидів на крилі свого студебекера, схрестивши руки на грудях, теж цілком захоплений увертюрою з "Сили долі". То був чудовий вечір, і Аргостоліон уявлявся мені тепер зовсім інакшим, не тим понурим містом, що зустріло мене в перший день приїзду, не таким жалюгідним, яким я бачив його ще сьогодні вранці. Тепер мені здавалися іншими і цілий острів, і затока, що спокійно дихала там, за кільцем будинків. І все ж, думав я, Червоний Домок залишився он там, за кілька кілометрів від Аргостоліона. Залишилися й італійське кладовище, і морські колодязі, і рови. Повсюди були сліди й спогади про криваву різанину — навіть землетрус і той не міг остаточно їх загладити. Землетрус вічно таївся в засідці. Чи можна бодай на один вечір забути, що Кефалонія таїть смерть у своєму лоні? Чи можна звикнути до смерті аж так, щоб забути про неї?
Увертюра завершилася шумом увічливих оплесків. Паскуале Лачерба також плескав посміхаючись.
— Славно, славно, — мовив, — дарма що з Ліксурі. Але тепер слухайте наших. Не та школа, мій друже, не той клас. Ми, італійці, на цьому-то розуміємося, у нас добрий слух. Почуєте самі.
І коли в оркестрі Аргостоліона бурхливо злинули перші звуки увертюри з "Вільгельма Телля", Паскуале Лачерба знов приплющив очі й віддався диригуванню. Ці грають краще, казала його усмішка. Про це саме казали усмішки й напруженіша, захопленіша увага інших слухачів.
Так, це можливо, навіть справедливо, щоб це було так, казав я собі, дивлячись на обличчя довколишньої безіменної юрби. Кожний, думав я, несе в собі свою смерть від народження, але звикає до цього й забуває про неї. Це справедливо, правив я собі, життя і смерть мають злитися, знищуючи свої межі й саму пам'ять про себе. Ось так, як це відбувалося сьогодні ввечері перед моїми очима в Кефалонії.
— Слухайте, слухайте цей пасаж, — прошепотів Паскуале Лачерба, і далі відбиваючи такт своєю кощавою, потемнілою від сонця рукою, приплющивши очі, з розкішницьким усміхом на вустах.
Примітки
[1] Кірія — господиня (грецьк.).
[2] Каліспера — добраніч (грецьк.).
[3] "Допо лаворо" — "Після роботи", організація, створена в Італії фашистами, щоб контролювати дозвілля трудящих.
[4] "Син вовчиці" — член дитячої фашистської організації, що була при початкових школах.