У пошуках утраченого часу. Том 6: Альбертина зникає

Марсель Пруст

Сторінка 39 з 55

Я забув, що по якомусь часі пані Бонтан могло здатися дивним те, що із самого початку шокувало мою матір. У кожному разі, вона мала підстави побоюватися, як би це не шокувало жениха, якого вона мала про запас, якщо не дійде до шлюбу зі мною. Альбертина, всупереч давньому передбаченню матері Андре, знайшла собі добру, міщанську партію. І коли Альбертина надумала піти до пані Вердюрен, коли відбула з нею секретну розмову, коли вона гнівалася на мене, що я пішов на вечір, не попередивши про це, то мета інтриги її та пані Вердюрен полягала в тім, аби звести її не мадемуазель Вентейль, а її кузеном, який кохав Альбертину і якому пані Вердюрен, знаходячи в цьому задоволення своїх матримоніяльних планів, яке дивує у певних родин, поки не ввійде в їхню ментальність, — дозволяла взяти собі безпосаж-ну. А я забув і думати про цього кузена, який, може, давав їй першу науку і завдяки якому вона вперше поцілувала мене. Словом, уявлення, яке я склав про Альбертинині переживання, треба було або замінити іншим, або накласти одне на інше, бо хто знає, чи одне не виключало інше: потяг до жінок не перешкоджав заміжжю. Чи справді заміжжя було причиною її утечі, і вона не сказала мені про це, аби не здаватися залежною від тітки або не змушувати мене одружуватися? До мене почало доходити, що система численних причин одного й того самого вчинку, уживана Альбертиною у стосунках із подругами, коли вона кожній давала зрозуміти, що прийшла ради неї, була нібито штучним, вигаданим символом різних аспектів, яких прибирає цей учинок залежно від нашої точки зору. Подив і якийсь сором на думку, що я ніколи не усвідомлював, що Альбертина була в мене у фальшивому становищі, яке могло не подобатися її тітці, — цей подив був не перший і не останній у моєму житті. Коли я намагався зрозуміти взаємини, які склалися між двома людьми, а також породжені цим проблеми, то стільки разів мені доводилося чути когось третього, хто викладав мені свою власну точку зору і помічав те, що, може, спричинило кризу! І якщо вчинки такі непевні, то з якого дива самі люди теж не були б такими? Визнаючи правоту за тими, хто твердив, що Альбертина була пройда, яка намагалася вийти за того чи того чоловіка, неважко було уявити собі, як би вони відгукнулися про її життя в мене. А проте вона була, на мою думку, жертва, може, жертва, не зовсім невинна, але тоді провина її була в іншому, а саме — в поганих нахилах, але про це мовчок..

Але передусім треба сказати ось що: з одного боку, часто брехня — це риса характеру; з другого боку, у жінок, на вдачу не брехливих, це не що інше, як природна, імпровізована, а згодом якнайкраще організована оборона проти несподіваної та здатної зруйнувати все життя небезпеки — проти любови. До того ж, зовсім не випадково, що інтелектуали і люди тонкої душі зв'язуються завжди з жінками бездушними і негідними, на яких їм, проте, дуже залежить, і що, навіть бачучи своє кохання без взаємности, вони не перестають робити все, аби утримати таку жінку при собі. Якщо я скажу, що такі люди відчувають потребу страждати, то я для точності помину лише низку попередніх тверджень, які роблять цю потребу страждання — в певному сенсі мимовільну — чимось, що з абсолютною послідовністю випливає з цих тверджень. Помину я і ту істину, що натури всебічно обдаровані трапляються рідко, і тому людина, яка живе багатим внутрішнім життям і має делікатну вдачу, звичайно наділена слабкою волею, вовд є іграшкою звички чи страху, що прокидається в ній на думку про страждання, яке може за хвилю впасти на неї і зробить її невільником постійних мук; ось чому така людина ніколи не порве з жінкою, яка не любить її. Можна дивуватися, що вона вдовольняється такою крихтою її любови, але не слід забувати, якого болю може завдати кохання, яке вона живить у своєму серці. Не слід над сердекою надто і бідкатися, бо ті страшні переживання через нерозділену любов, від'їзд або смерть коханої схожі на удари паралічу, які спочатку нас розбивають, а потім до наших м'язів поволі знову вертаються гнучкість та життєва снага." Крім того, цей біль винагороджується. Вражливі інтелектуали загалом бачать брехню. Але й вони попадаються на неї тим легше, що при всьому своєму розумові не виходять за межі світу абстрактних концепцій, мляво на все реагують і живуть болем, завданим їм жінкою, а не ясною свідомістю, чого вона хотіла, що робила, кого кохала,

— свідомістю, що випадає на долю людей сильних духом, необхідним для них, щоб дивитися в майбутнє замість оплакувати минуле. Отже, вони відчувають себе ошуканими, але не знають, як їх ошукують. Ось чому звичайна жінка, любов до якої викликає загальний подив, збагачує їхній внутрішній світ куди більше, ніж це могла б зробити мудра жінка. За кожним її словом вони відчувають брехню, за кожним домом, куди вона нібито йде, — інший дім, за кожним учинком, за кожною людиною — інший учинок, іншу людину. Звичайно, вони не знають, як стоїть справа, не мають досить снаги, щоб довідатися, може, взагалі не матимуть змоги довідатися. Брехуха уміє ошукувати з допомогою дуже простого трюку, не завдаючи собі труднощів навіть змінити його, багато людей заразом або, більше, одну й ту саму людину, що могли б вивести її на чисту воду. Все це породжує в очах вражливого інтелектуала світ, сповнений безкрайніх перспектив, який його ревнощі прагнуть дослідити і до якого його інтелект виявляє певне зацікавлення.

Я, хоч, може, і не був одним із цих людей, але тепер, після Альбертининої смерти, став на порозі таємниці її життя. Між іншим, хіба нескромність, яку виявляють лише тоді, коли земне життя якоїсь людини добігло кінця, не свідчить про те, що ніхто по-справжньому не вірить у життя майбутнє? Якщо ця нескромність справжня, ті, хто її виявляє, повинні остерігатися, що це їм візьме за зле та людина, якої вони так боялися, коли вона жила, що глибоко ховали цю таємницю. Якщо нескромність уявна, вони повинні боятися гніву померлого ще більше, коли вірять у небо. Але ніхто в нього не вірить.

Цілком імовірно, що в Альбертининому серці розігрувалася довга драма між двома намірами: залишитися чи покинути мене, причому щоб утеча була спровокована або тіткою, або згаданим молодиком. Проте найважливіше для мене було те, що Андре, не маючи вже причин що-небудь від мене приховувати про Альбертинині норови, присягалася, що не було нічого такого між Альбертиною, з одного боку, і мадемуазель Вен-тейль та її приятелькою — з другого (Альбертина ще не розібралася у своїх власних уподобаннях, коли знайомилася з цими молодими жінками, а ті з обави, що, скоряючись потягові, можуть помилитися, — такий страх викликає стільки ж помилок, як і сам потяг, — вважали її за дуже вороже налаштовану проти цих справ. Згодом, може, вони довідалися про збіг своїх смаків, але тоді вони вже знали надто добре Альбертину, та й вона встигла їх чудово пізнати, щоб усі вони могли думати робити це разом.)

Загалом я й досі не розумів, чому Альбертина мене покинула. Якщо жіноче обличчя не охопити поглядом, безсилим припасти до всієї цієї рухливої поверхні, не охопити губами і вже, принаймні, пам'яттю, затемненою ще й хмарами залежно від суспільного стану жінки, від висоти, на якій стоїш ти сам, то яка ж густа заслона розмежовує її вчинки та спонуки! Спонуки чаяться т?к глибоко, що їх нам не видно, і в додатку, опріч відомих нам учинків, породжують інші, часто абсолютно протилежні тамтим. У яку добу не бувало державного мужа, шанованого друзями як святого, а потім виявлялося, що той падлючив, обдирав державу, зраджував батьківщину? Як часто великого магната обкрадав інтендант, якого він виховав і вважав за порядну людину і який, може, навіть колись ним був! Наскільки ж та заслона, що приховує чужі спонуки, непроникливіша, якщо ми кохаємо жінку! Вона затемнює наше уявлення про неї та про її вчинки, а вона, відчуваючи, що її кохають, перестає раптом цінувати те, що раніше вважалося за подарунок долі. Можливо, під впливом нашого почуття до неї вона прикидається байдужою до долі у сподіванні, що, змушуючи нас терпіти, виграє ще більше. Певну ролю в цьому може відігравати ще й бажання по-торгуватися або навіть якийсь конкретний факт з її життя, якась інтрига, якої вона не звірила нікому з побоювання, щоб та не дійшла до нас, хоча багато людей могли б її здобути, якби прагнули цього так само палко, як ми, зберігаючи при цьому більше спокою і викликаючи в зацікавленої менше підозр, — інтрига, мабуть, комусь відома, але відома тому, кого ми не знаємо і не потрапили б віднайти. Серед різних чинників, які викликають незбагненне ставлення до нас, треба враховувати ще й дивацтва характеру, які штовхають людину — чи то з недбальства до своїх інтересів, чи то з ненависті, чи то з любові до свободи, чи то з раптового вибуху гніву, чи то зі страху перед тим, що подумають інші — робити зовсім протилежне тому, чого ми сподівалися. А потім існують ще й різні середовища, системи виховання, які ми не враховуємо, оскільки, розмовляючи удвох, згладжуємо їх словами, але які виникають знову, коли ми залишаємося самі, і керують учинками кожної особи з точки зору такої відмінної, що справжня їхня зустріч стає неможливою.

"Але ж, люба моя Андре, ви знову говорите неправду. Пригадуєте (ви самі це мені сказали, я телефонував вам напередодні, пам'ятаєте?), як кортіло Альбертині піти на прийом до Вердюренів, де мала бути мадемуазель Вентейль, приховуючи це від мене як щось, чого я не повинен був знати?" — "Так, тільки Альбертина не мала поняття, що туди збирається мадемуазель Вентейль". — "Тобто як? Ви ж бо самі мені сказали, що за два дні перед тим вона бачила пані Вердюрен. Андре, навіщо нам ошукувати одне одного? Якось уранці я знайшов у покої Альбертини цидулку від пані Вердюрен, у тій цидулці вона просила її не спізнюватися на чаювання". — І я показав Андре сю цидулку; в останні дні перед утечею Франсуаза навмисне поклала цидулку на самому верху серед Альбертини-них речей, аби я її побачив, і я тепер з жахом думав, що поклала вона її там на те, аби підсунути Альбертині думку, що я порпаюся в її паперах, чи, принаймні, дати їй взнаки, що я ту цидулку читав.

36 37 38 39 40 41 42