Можливо, вона також не спала цілу ніч, дивлячись на багаття, подумав Альдо Пульїзі. Аби він знав, що їх везтимуть тут, то наготував би цидулку і кинув би її в садок, прив'язавши до каменя.
Він посміхнувся, зловивши себе на цих дитячих думках.
Але куди ж усе-таки їх везуть німці? Шлях ішов понад берегом, що розгортався чимраз ширше; затока тут переходила у чисте море. Густі купи агав на самому березі і на схилі горба сповнювали повітря тонким ароматом. Фасад якоїсь вілли, червона цегла її вирізнялася на тлі зелені й срібла олив, і мур, обнесений навколо садка, поросли бугенвілією.
— Що ви про це думаєте? — запитав хтось.
Але думати не було про що, і Альдо Пульїзі здивувався наївності запитання. Їх везли на німецьких військових вантажівках, куди — байдуже. Хоч би в яке місце їх привезли — менше з тим.
Колона зупинилася біля хвіртки. Німецькі солдати стали обабіч і, поводячи цівками своїх автоматів і пістолетів-автоматів, подали знак полоненим виходити. Офіцери мовчки скочили на землю, їх повели з шляху, але не в садок вілли, а вбік, на моріжок в оливковому гаю просто напроти моря.
Звідси розгортався краєвид на Середземне море, блискуче в сяйві ранку. Було о пів на дев'яту. Білий маяк висявав над морем, довкола нього в одвічній каруселі кружляли чайки, то злинаючи вгору, то знижуючись до морської поверхні.
Альдо Пульїзі подивився на обрій, оповитий світним серпанком, і обернувся до карного загону, який чекав їх, вишикувавшись напроти огорожі.
Отже, прийшла хвилина смерті, подумав він.
То, виходить, жадобу помсти ще не вгамовано.
Покірний, дивно покірний, не дознаючи ні печалі, ані страху, примирившись із неминучістю смерті, став він до муру загорожі.
Інші біля нього впали навколішки в сухій траві моріжка, прохаючи їм дати висповідатись. Військовий капелан, що був серед полонених, підбіг до укляклих офіцерів, потім кинувся до німців, гукаючи їм, що міжнародні закони, міжнародні закони, міжнародні...
Капітан чув його голос, але не розібрав ні дальших слів, ані відповіді німецького офіцера. Чого вони там просторікують, капелан і німець? Навіщо сперечатися, зволікати час? Невже незрозуміло, що всі вони вже мертві? Що проти смерті нічого не можна вдіяти?
Він знов обернувся до моря, що губилося в далечіні в невиразному завої світла на обрії; думав, що море йде, суне від материка, від острова до острова і, можливо, ці легкі хвилі, що зараз пестять пляж, завтра чи навіть сьогодні вночі дійдуть до італійського узбережжя.
Нараз він якось здалеку почув тишу і в тиші автоматні черги, але також далекі, приглушені. Він ще встиг здивуватися цьому ледве чутному тріскоту стрілянини. М'яка гаряча хвиля хлюпнула до рота. І впала тьма.
3
Ідея смерті, певне, прийнятна, тільки коли тримаєш у руці зброю, щоб боронитися від неї. Обер-лейтенант збагнув це, хоча багато італійців, а серед них і колишній генерал і колишній капітан Альдо Пульїзі впали під кулями його солдатів без слова переляку, без єдиного ремства. (Вони померли, перш ніж солдати відкрили вогонь. Тієї самої миті, коли вони, суворі і безмовні, стали під мур, вони переступили той крихкий неміцний поріг, що відокремлює життя від смерті. І, стоячи з невидющими очима, там, під муром, вони самі розлучалися зі своїми тлінними останками і йшли у світ мертвих). Але інші зі слізьми й благаннями бунтували проти ідеї смерті.
Але не ці, ще живі, а ті, уже мертві, впливали йому на нерви. Не крики розпачу, не благання, не імена, які мов у маренні повторяли полонені, ставши навколішки або кинувшись на землю, а обов'язок розстрілювати мертвих — ось що його дратувало.
Над соснами зійшло сонце. Обер-лейтенант подивився на годинника. Було за двадцять одинадцята; він розстрілював ось уже більше двох годин.
Ні, це не бій, це не битва. Люди, що стояли перед ним під муром, беззбройні, з очима, сповненими жаху або спокійної байдужості, вже не були його ворогами. Ні.
Карл Ріттер опустив автомат. Чому ніхто не прибере того капелана з чорним хрестом, піднятим до неба? Чи певніше, чому він не звелить своїм солдатам розстріляти і його разом із іншими?
Підходили інші ваговози, нових і нових офіцерів висаджували на шлях і відводили до гаю. Треба було завершити все це якнайшвидше, та коли йому вже край буде? Не встигнеш цих постріляти, як уже від Аргостоліона знов долинає гудіння машин...
Але ж скільки їх було, цих італійців?
Він скомандував "вогонь". Полонені падали один на одного, здригалися, корчилися; дехто ступав крок уперед і важко гепав просто на наведені дула.
Ось тепер він справді почував себе втомленим. Це була не здорова втома після бою, а втома смертельна; він нібито відчував себе одним із тих, кого розстрілювали.
— Італійці! Хто з вас ще живий, підводьтеся! Боятися нема чого — все скінчено!
Голос унтер-офіцера гірських стрільців щоразу лунав у тиші олив. Він обережно пробирався серед купи тіл, остерігаючись наступити на кого-небудь, уважно дивлячись собі під ноги, тримаючи під пахвою "люгер". Він вигукував цю фразу як заклинання, з тією самою інтонацією, як ніби не звертався ні до кого зокрема, а до вітру, до моря, до олив.
— Італійці!
Коли ж серед мертвих був поранений, який піднімав руку, ворушився, повертав голову, намагаючись якось привернути увагу унтера, той швидко підходив до вцілілого, нахилявся над ним і, приставивши люгер до потилиці, добивав.
Трупи витягали з гайка за огорожу й кидали в морські колодязі чи до великого рову серед вапнякових скель. Сюди могло вміститися більше сотні тіл, та й був цей рів поряд із гаєм, отож до нього від місця страти було зовсім недалеко. Тому солдати воліли волокти убитих саме сюди.
— Італійці, хто з вас...
Карл Ріттер подивився на дорогу; він почув, як під'їжджає чергова колона полонених. Про їхнє прибуття вістувала й курява — довга смуга куряви край соснового бору. Він присів на низеньку стінку, що відгороджувала моріжок від моря. Усі ці мури, думав він, усюди однакові. Він їх надивився скрізь і в Греції, і в Південній Італії. Від Кефалонії до Греції вони схожі один на одного, як олива на оливу. Та й мертві, міркував він, усі подібні між собою. Коли люди лежать на землі, їх не відрізниш між собою, вони ніби стають однією і тією самою людиною, одною-єдиною, без різниці в обличчях і очах, без розмаїття.
Нова партія полонених висипала з машин. Зараз почнуться ті самі сцени: страх, ридання і спокійна байдужість; капелан зі своїм чорним хрестом потішатиме, читатиме молитви. Перед стратою в полонених знов забиратимуться авторучки, годинники, золоті каблучки. Але головне — настане мить усвідомлення, перехід порога, що відокремлює життя від смерті; і ось цих, мертвих, уже померлих, але ще поставлених під мур, теж доведеться розстрілювати.
Полонені спускалися з дороги, простували луками, ці також зрозуміли, що їх чекає, без пояснення. Чи вони здогадалися вже дорогою?
Вони розгублено озиралися, деякі сідали під оливами, інші під мур, заплямлений кров'ю. Вони дивилися довкола, на море, нерухоме й незмінне під укосом. Покірно подавали гірським стрільцям і солдатам годинники, обручки. Один офіцер кинув свій годинник на землю і роздавив, розтоптав зап'ятком, виклично дивлячись в обличчя німецькому солдатові.
— Чого ви чекаєте? — гукнув чийсь голос.
Знов озвалися ридання, почулися імена матерів, дружин, дітей, капеланові віддавали родинні фотокартки, диктували адреси.
— Капелане, скажіть моїм дітям...
— Якщо коли-небудь побачите її, передайте...
Карл Ріттер підвівся.
"Який глузд мав цей марний бунтарський вибрик італійського офіцера?" — питав він себе. Навіщо він розтоптав свого годинника? Навіщо йому, мертвому, годинник? Або ручка і все інше?
Він пройшовся по шорсткій землі луків, відчуваючи, що ця безглузда вихватка викликала в ньому приплив гніву, раптового холодного гніву, що від нього стислося все всередині. Він зупинився, пильно дивлячись на полонених.
Вони чекали, сидячи біля муру і під оливами або стоячи на тлі лазурового моря, мовчазні й заплакані — живі чи вже мертві. Чекали початку стрілянини за його наказом.
Чому, марно питав він себе, цей італійський офіцер наважився образити солдата, його, Карла Ріттера, і німецьку армію, розтоптавши годинника? "Навіщо йому, мертвому, годинник?" — уперто товк він собі.
Він не міг більше рухатися, не міг ступити ні кроку по цій спаленій траві моріжка. Ворог — той ворог, котрого він шукав усюди і скрізь від часу спортивних таборів, парадів, нічних смолоскипних походів, у боях, — стояв перед ним, а він не міг ступити ані кроку, неспроможний виконати свій обов'язок до кінця.
Бо ж у цьому й полягав його обов'язок: цілком знищити ворога, не зупиняючись на півдорозі, попри втому та марні бунтарські вихватки. Його обов'язок — покарати запроданців, помститися за зраду дружби. Доконати криваву помсту.
Такий обов'язок, сказав він собі і відчув, що обличчя йому вкривається потом під поглядами полонених; такий обов'язок, ще важчий, ніж небезпека смерті, але саме тому він має його виконувати. Попри втому і гнів, незважаючи на вибрики полонених, на їхні очі, почервонілі від сліз, на їхню смерть перед стратою.
Треба було якось рухатися, щось робити, перебороти цю миттєву безглузду нерухомість, що її помітили, мабуть, і самі полонені, і солдати. Останні терпляче ждали на тому боці луків, ждав і унтер-офіцер гірських стрільців.
Біля узбіччя дороги стояв відкритий "пікап". Щоб дістатися до нього, треба було всього лише перетяти луки, пройти повз полонених і солдатів. Можливо, поїхавши до штабу, він що-небудь залагодить, можливо, доб'ється, щоб поклали край цим непотрібним розстрілам, непотрібним, як учинок італійського офіцера.
Він сам здивувався такій думці. Як він міг додуматися до такого тепер, коли ворог нарешті стояв перед ним?
На очах йому виступили сльози люті. Всі погляди, напевне, спрямовані на нього, обер-лейтенанта Карла Ріттера, на його спотворене обличчя, всі бачать його нерішучість, його раптовий переляк. Йому здалося, ніби в міру того, як сонце підбивалося щораз вище над морем і соснами, в блискучому вранішньому світлі, вся Кефалонія задиміла.
Він заплющив очі. Але трупи падали й далі в пітьмі так же виразно, як і наяву.