Вони передавали одне одному ці новини, ще відмовляючись вірити, коли побачили, що на узбережжі Святої Евфімії спалахнув вогонь, освітивши пустельний берег і море, темні текучі води протоки, де заграли лиховісні чорно-білі відблиски.
Мешканці Занте і Святої Маври теж побачили вогні, запалені по всій Кефалонії. Коли всі багаття розгорілися і зірки над силуетом острова поблідли, людям на Ітаці, на Занте, на Святій Маврі здалося, ніби Кефалонія уже не острів, нерухомо закотвичений своїми скелями, а великий пасажирський пароплав, що пливе нічним морем з вогнями на борту. Чи не влаштували німці свята, відзначаючи свою перемогу або ще що-небудь?
"Що вони роблять? — запитували вони себе зі страхом і подивом. — Що вони там затіяли?"
Такі самі думки спадали й кефалонцям. Сидячи вдома, біля відчинених вікон, вони стежили за пересуванням німецьких військ, прислухалися до окриків, голосів, до луни кроків, що віддавалися бруком у селищах і даленіли шляхами, до тупоту коней і гуркоту машин. Вони побачили, як солдати снували туди й сюди в пітьмі з якимись в'язанками за спиною, але з першими ж омахами полум'я постаті солдатів вималювалися чітко й виразно: вони метушилися, як божевільні, підливаючи у вогонь бензину з каністер, щоб він краще розгорівся. Потім солдати пішли, несучи з собою порожні каністри; повільно проїхали кінні дозори, високі й чорні на тлі багать.
"Вони палять італійських солдатів, — казали мешканці. — Вони їх розстріляли, а тепер палять, щоб їх не можна було знайти, щоб ніхто нічого не взнав".
Зникли й кінні дозори, що наглядали за багаттями; цокіт кінських копит затих удалині, дорогою до солдатських таборів. У нічній тиші, не порушуваній більше ревом гармат, стріляниною, завиванням німецьких літаків, першої тихої ночі після початку битви люди слухали сухе, веселе потріскування полум'я.
Люд почав по одному виходити з будинків: чоловіки й жінки нерішуче йшли на вогонь, що освітлював їм шлях. Вони йшли не дорогами та стежками, а через поля сухою і твердою землею, випаленою літньою посухою, через ліси та оливкові гаї. Кілька італійських солдатів, кому пощастило сховатися в селянських хатах, також вийшли разом із мешканцями; вони були вражені тим, що знов опинилися серед живих людей, могли йти, бігти, відчувати під ногами землю, бачити над головою зоряне небо і ці вогні, що сяяли між деревами і здавалися здалеку такими гарними.
Вони спускалися в ущелини, в яри, і в міру їхнього наближення тріскіт полум'я дужчав і, втративши веселість, обернувся в глухий гугіт, у довге зойкливе завивання. На них війнуло терпким чадом бензину й гасу, змішаного зі свіжим духом вогненної живиці, сосни, оливкових гілок. Але тут було і щось інше, вони це відчували, якийсь сморід домішувався до запаху бензину й паленого дерева, вносячи в нього особливу нудотну солодкість.
Біля багаття було ясно як у день, омахи полум'я осяювали місцевість на багато метрів довкола; вогонь зводився рухомою щільною масою, вона охоплювала все нові й нові трупи. Вони лежали в найхимерніших і найбезглуздіших позах, горілиць або ницьма, руки розкряжовані, витягнуті по боках, складені на грудях, голови схилені до плеча або закинуті назад. У широко розплющених порожніх очах грали відсвіти полум'я.
На них дивилися чоловіки й жінки Кефалонії, селяни й селянки, моряки, рибалки, лісоруби, дивилися й ті кілька солдатів, що врятувалися від розстрілу й полону. Довгий час вони стояли нерухомо край освітленої зони, питаючи себе, скільки ж трупів тут, у цьому гоготливому багатті, скількох із них вони знали, з скількома розмовляли, скільки друзів убито й спалено. Або зовсім ні про що не думали і як зачаровані дивилися на вогонь.
Потім люди почали поступово підходити до тіл, котрі ще не охопило полум'я, вони витягали їх, як могли, завдавали на плечі або несли удвох, за ноги і за руки, клали на тачки, як були тачки. Кожний відходив від німецької ватри, несучи тіло, щоб урятувати його від знищення; на превелику силу тягли вони мерців угору схилом горба, шукаючи місце, придатне для поховання. Частину трупів поскладали в гірських печерах, у вогких гротах, де з стін слизила вода, частину сховали у водоймах на полях і виноградниках; частину поховали в великих братських могилах.
Кефалонці й уцілілі солдати копали могили до перших проблисків зорі, безнастанно спускалися й піднімалися вони від багаття до братської могили, від багаття до водойми, до грота, поки небо над Занте посвітліло. Тоді, боячись, що гірські стрільці й дозори знов покажуться на шляхах, вони пішли й замкнулися в домівках.
Поховалися по домівках, але в їхніх очах надовго залишилося видиво багаття, воскових облич мертвих, ці осклілі погляди витріщених очей; і, навіть сидячи вдома, вони ще бачили далеке полум'я, аж поки воно померкло в промінні заяснілого над Кефалонією сонця.
Сонце загасило багаття, проте залишився дим, ледачі густі клуби диму.
Це дим, думали кефалонці й утікачі. Це дим, думали італійські офіцери, замкнуті в казармі "Муссоліні" на набережній Аргостоліона. Це дивізія "Аккві" підноситься до неба.
"Скільки їх?" — думали вони.
Скільки спалено?
Сто сорок шість офіцерів і чотири тисячі солдатів, узятих в полон, а відтак страчених масово, підносилися до неба в цих густих і ледачих клубах диму. Але ніхто на Кефалонії, ні майор фон Гіршфельд, ні підполковник Ганс Барге не могли б назвати докладної цифри.
Люди дивилися на дим, ставлячи собі одне й те саме запитання.
"І ми, лише ми одні врятувалися, щоб повідати сеє", — гірко думав Альдо Пульїзі, дивлячись із вікна казарми.
Спершись руками на підвіконня, він дивився надвір, на острів, що знов простягав обійми затоки до прохолодного світла ранку, нового чудового несподіваного ранку.
Ці слова з святого письма, прочитані колись, самі спали йому на пам'ять, ніби спливли з якогось забутого темного світу.
"І ми, лише ми одні врятувалися, щоб повідати сеє".
З гіркотою думав він про жорстокість долі, що скільком наготувала смерть, а їм порятунок у полоні. Вчора ввечері офіцер гірських стрільців сповістив їх, що вони вціліли: сьогодні о 7-й годині 30 хвилин їх відвезуть у Самі і відправлять через Патрас у концентраційні табори.
Треба було цих клубів диму в небі, думав він, щоб заспокоїти лють німців, щоб погамувати їхнє бажання помсти.
У коридорах казарми почулися голоси, шерех кроків. Альдо Пульїзі поглянув на годинника. Німці прийшли по них; було рівно половина на восьму.
2
На набережній біля казарми "Муссоліні" стояло чотири німецьких ваговози: поряд вишикувалися німецькі солдати в бойовій викладці.
Море! Море стелилося за молом, за містками причалів, усе те саме море, того самого блакитного кольору, яким воно завжди буває цієї вранішньої пори.
Тут і там на набережній юрмився люд, чекаючи виходу полонених, але відстань від дверей казарми до машин була коротка. Солдати конвою, вишикувавшись у дві шеренги, мало що дали побачити цікавим.
Полонені вилазили в кузов, подаючи один одному руки, щасливі, що після ночі, проведеної в душній казармі, дихають свіжим повітрям, вільним повітрям, що віяло від затоки.
Генерала повезли раніше, ніж інших; тепер його машина, також у супроводі варти, напевне, вже під'їжджає до Самі.
Серед людей, з'юрмлених на набережній, були дівчата, старигани, діти. Жінки прийшли попрощатися зі своїми італійськими друзями, побачити їх востаннє. Альдо Пульїзі пошукав в юрбі обличчя Катерини Паріотіс, але її тут не було. Він напише їй, щоб висловити те, що лежить на серці, те, що треба було висловити, перш ніж розлучитися. Він ще раз попросить у неї пробачення за все: за те, що приїхав на Кефалонію в одежі завойовника, за те, що полюбив її і, можливо, завдав їй чимало горя. Хай вона простить його і за те, що він поїхав ось так, не попрощавшись.
Вона назавжди залишиться в його пам'яті, маленька Катерина Паріотіс, худенька смаглява кірія, ворожа кірія, котра поступово заприязнилася з ним, зрозумівши, що він не ворог. Чи міг він колись бути ворогом кому-небудь, він, Альдо Пульїзі, незважаючи на свою військову форму? А його гармаші?
Ваговози рушили, в голові і в хвості короткої колони їхало дві машини варти. Аргостоліонці підняли руки на знак прощального привіту, офіцери почали махати на відповідь. Колона промчала набережною, звернула ліворуч і, повернувшись до міста, проїхала через майдан Валіанос. Білий прапор усе ще майорів над колишнім штабом, ніхто не потурбувався зняти його. Серед руїн блукали мешканці із скорботними обличчями. Альдо Пульїзі востаннє побачив цей майдан, він відчув, що його охоплює туга прощання. Йому здалося, ніби в юрбі, завмерлій при їхній появі, він упізнав обличчя Ніколіно; а он там знов сидить на валізі, неймовірно елегантна в своїй чорній сукні, ніби оманливе видиво, пані Ніна, оточена своїми дівчатами. Вона теж поглянула, як проїжджають полонені офіцери, мовчки, ледь ворухнувши рукою в несміливому привіті. Можливо, вона позаздрила їхньому від'їздові.
"Хто ж потурбується про цих бідолашних жінок?" — подумав Альдо Пульїзі.
Пані Ніна підхопилася, прокричала щось, розмахуючи своїми довгими руками, але в гуркоті моторів її крик здавався німим. Капітан упізнав Трієстинку, котра підійшла, щоб заспокоїти господиню.
Колона їхала все далі. Але замість звернути на вулицю принца П'ємонтського, до мосту через затоку, тобто на дорогу в Самі, машини рушили до евкаліптової алеї і помчали нею, набираючи швидкості. За спиною залишився Аргостоліон, міст, шосе, що вело до Самі; вони їхали прибережною дорогою до Святого Теодора.
— Куди ми їдемо? — запитав хтось.
— Куди нас везуть?
Альдо Пульїзі побачив знайомі низенькі сосонки, смереччя, вілли, садки. Зараз за поворотом покажеться будиночок і Катерини Паріотіс, потім млини, маяк і той пляж, куди вони з Катериною ходили купатися. Якось, згадав він, не так уже давно, він був тут разом із обер-лейтенантом Карлом Ріттером. Він знов побачив ці місця, здавалося, він упізнає навіть дерева, скелі, каміння. Катеринин домок промайнув обік, ледь устигнувши показатися, він одразу ж залишився позаду ваговоза, що підстрибував на ходу. Двері були зачинені, жалюзі спущені, квітучий садок порожній. Катерина, либонь, ще не прокинулася.