Їм досить було з'їсти сухаря, пожувати шоколаду, щоб віднайти втрачену снагу. Таж за плечима в них залишилося сотні мерців.
Скільки ж точно?
Він одвів очі від їхніх облич, видублених на сонці, на бойовищах, і побачив по дорозі на Кераміес, покрученій горбом упорівень зірваних дахів будинків, невеличку колону машин, що швидко спускалася до міста. Вона наближалася, зростала; тепер на чолі автоколони можна було розпізнати офіцерів із батальйону гірських стрільців, а позаду на другій машині — генерала, командувача італійською дивізією. Потім у хмарі куряви їхало ще кілька машин з полоненими італійськими офіцерами. Позаду колони йшов ваговоз із автоматниками.
Колона, сповільнивши хід, зупинилася на майдані; за нею прикотилася хмара куряви й полетіла далі, оповивши евкаліптову алею. Німецькі офіцери вийшли з машини; важко вискочили й гірські стрільці й вишикувалися перед входом до штабу командування, розставивши ноги та націливши автоматами. Вийшов і італійський генерал зі своїми офіцерами; вони нібито були трохи розгублені, опинившись у своєму ж таки штабі вже як полонені. Генерал рушив до входу в будинок, попереду й позаду йшли німецькі офіцери. Він пішов до свого штабу підписувати капітуляцію, подумав Карл Ріттер. Безоглядну капітуляцію.
Італійські офіцери залишилися на майдані, зіпершись на автомобілі. Жалюгідна жменька уцілілих офіцерів, подумав Карл Ріттер, злякані, невпевнені, змарнілі, як і їхні солдати.
Він звів очі, пильно придивився до них, обійшовши автоколону краєм майдану. Так, його друг, капітан, теж залишився живий. Альдо Пульїзі уникнув смерті й стояв тут, спершись плечем на дверцята машини, без поясного й нагрудного ременя, в кітелі без відзнак, й неуважно дивився собі під ноги на брук, на евкаліптову алею, де хмарка куряви вже розвіялася. Здавалося, він терпляче чекав когось, хто міг прийти з алеї, але чекав без великої певності й охоти.
Евкаліптовою алеєю йшли міські мешканці, втікачі, що ховалися в горах і тепер поверталися невеличкими громадками. Йшли нерішуче, не знаючи, чи справді війна між німцями та італійцями закінчилася; вони дивилися в небо, побоюючись літаків, дивилися на руїни свого міста, але не озивалися ні словом, ніби заздалегідь були підготовлені до такого видовиська. Мовчки спостерігали вони своїх друзів — полонених італійців та німецьких солдатів. Вони дістали по заслузі, думав Карл Ріттер, за те, що злигалися з італійцями.
Нараз Альдо Пульїзі повернув голову і подивився на нього — на Карла Ріттера, ніби відчув на собі його погляд. Він дивився, залишаючись спокійним, усе ще спершись плечем на машину, з очужілим обличчям. На цьому обличчі не відбилося ні обурення, ні ненависті, ані навіть бажання виблагати собі прощення. Ні. Капітан дивився — Карл Ріттер ясно зрозумів це — так, ніби не бачив його; погляд пройшов мимо, через нього, переносячись на щось віддаленіше. І цей погляд був позбавлений світла, холодний і далекий, нібито погляд у мерця.
"Він бачить свою смерть і не боїться її?" — запитав себе Карл Ріттер.
3
Альдо Пульїзі бачив шлях на Кераміес, схожий на всі шляхи острова, він вився серед лісів і олив, з кам'яними стовпчиками на зворотах, з містком через обмілілий струмок. Він бачив віллу, яку зайняли при відступі командування дивізії та артилерійський штаб, щоб організувати останню спробу опору; одна з звичайних вілл, що їх багато на острові, скромний жовтенький будиночок із закуреними віконницями та вишкою, звідки проглядалися горби й долина. Він бачив, як стоїть генерал на порозі своєї останньої резиденції, біля входу до відцвілого саду, в чеканні німецького парламентера. І білий прапор на вишці.
Він знов побачив двох солдатів, ті спускалися шляхом до вілли, заточуючись, як п'яні; спокійно, зі спокоєм безуму розповідали вони, як там, нагорі, в Троянаті, німецькі гірські стрільці розстрілюють полонених.
— Нас також розстріляли. Ви мені не вірите?
— Так, нас також розстріляли.
— Я не жартую, подивіться, рана в мене ще кривавить. Не бачите?
Він знов почув їхні голоси, безбарвні, майже спокійні, вони ніби розповідали про чуже лихо.
— Подивіться ж на мою рану. Куля влучила в руку і пройшла навиліт. Ось помацайте!
Він знов побачив перебиту, безсило звислу руку, кров на ній, і цей спокійний безум, що тихо горів в очах, пом'якшуючи їхній блиск.
— Вони спускаються, розумієте?
— Так, у Троянаті все скінчено. Всіх убито, всіх постріляно. Нас також розстріляли.
— А незабаром тут будуть, самі побачите.
— Скоро ми всі будемо мертві, тут також усіх розстріляють.
Він чекав їх, сидячи на вишці, навівши панорамний бінокль на дорогу, що спускалася з Троянати через Кастро. Вони з'явилися невиразною плямою, коли італійські війська, відступаючи, вже поминули Кастро. Німці йшли вперед, оповиті димом пожеж, наче в тумані; поступово сонце підбивалося над лісом усе вище, і їхній рух ставав дедалі ясніший.
Італійці випереджали їх на кілька кілометрів, розтягнувшись довгою суцільною колоною, добре видимою тепер і голим оком: машини, ваговози, коні, мули, похідні кухні, гармати, повози; колона повзла вниз дорогою повільно й безупинно, ніби потік темної лави. Але коли в небі з'явилася ескадрилья бомбовозів, довга гусениця колони здригнулася, розірвалася — люди пороснули врозтіч. Маленькі літаки пікірували на них, полюючи на солдатів серед олив і гаїв, обстрілюючи, нищачи їх з лету. Знов і знов набирали вони висоту і пірнали до землі в своїй невідступній гонитві. І так тривало доти, поки колона не розсипалася остаточно, і обривки її, перекинуті, нерухомі, залишилися лежати на битому шляху.
Капітан знов побачив маленьку залу вілли на другому поверсі, куди зібрав їх генерал на свою останню воєнну раду. Крісло, оббите темною шкірою, стільці в стилі барокко, великі дзиґарі між двох вікон, що виходили в садок. На столі посеред кімнати лежала топографічна карта острова, і генерал показував на ній назви, позиції. За генераловими плечима була книжкова шафа з наполовину порожніми полицями, на етажерці стояла фотокартка молодої жінки за кермом відкритого автомобіля.
Зараз він знов побачив це все виразно, до найменшої подробиці. Його дивувало, як міг він у момент, коли ухвалювалося постанову про капітуляцію дивізії, запам'ятати цілком сторонні речі й деталі: відлетілий ґудзик на полковниковому кітелі, розідраний рукав, чийсь рудий як вогонь неголений заріст — іншим часом він ніколи не помітив би цього. І серед усіх цих незначних дрібничок генералів голос лунав якось нереально, анахронічно.
Здаватися — іншої ради не було. Плани, розроблені командуванням, щоб перешкодити наступу німців, зірвано діями авіації, відкинуто висадкою гірських стрільців. Зв'язку між окремими частинами, між частинами й командуванням не існувало.
Ні, нічого іншого не залишалося. Він знов бачив кітель без ґудзика, розірваний рукав, дзиґарі з маятником, стрілки яких зупинилися, хтозна-коли, якого дня, якого року, на дев'ятій годині чотирьох хвилинах.
Потім генерал відпустив офіцерів, але ті обступили його, провели до виходу й стали чекати прибуття німецького парламентера в заллятому сонцем садку, трохи більшому за садок Катерини Паріотіс.
Тим часом, пригадував він, на вишку поліз солдат, щоб підняти білий прапор.
Тоді в садку, в чеканні німецького парламентера, він дивувався мовчанню генерала, як той ні словом не згадав на раді про те, що його передбачення збулися достоту. Хіба не казав він заздалегідь їм, офіцерам, що німецька авіація розіб'є дивізію?
Чому ж, питав себе Альдо Пульїзі, чому ж він мовчав, не нагадував їм про це?
"Чому?" — допитувався він у себе, пильно дивлячись перед собою, на групу німецьких вояків, що снували майданом.
Запитань було надто багато, щоб знайти на них відповідь; надто багато доріг, прапорів, облич стояло в нього перед очима. Краще викреслити з пам'яті все — від шляху з Кераміеса до очей Амалії та Катерини, до обличчя Джераче. "Куди вони повели Джераче? — подумав він. — Куди повели його гармашів?"
Він поглянув угору, над головами німців, над зруйнованими будинками і обвів поглядом море й півострів Ліксурі. Він дивився в далечінь, на цілу природну цитадель Еносу, на старовинну венеційську фортецю, на доли й рівнини, постелені по той бік мосту, за деревами. В який куточок острова, в який яр завели їх, його селян у солдатській формі?
Перед його очима відкривалася Кефалонія — обрії за зруйнованим містом розпросторилися. Видно було стежки, тераси оливкових гаїв, вцілілі будинки, розкидані між полів та виноградників.
"Чи не сховався Джераче в домі своєї гречанки?" — безнадійно подумав він. А може, й інші гармаші знайшли притулок у своїх грецьких дівчат й уникли полону.
"Полону?" — перепитав він себе.
Він також мав грецьку дівчину, якщо треба, вона могла б сховати його, втішав він себе. Але як дістатися до неї? Як ошукати пильність німецької варти?
Він знов згадав м'які темні очі Катерини, Амалії, згадав кімнатку з образком святого Миколая над узголів'ям постелі, вікно, що виходило в город; подумав про подружню спальню за морем, так далеко, що її, здавалося, і немає насправді. Таж там тепер робить перші кроки його син.
Можливо, сказав він собі, всього цього справді ніколи не існувало. Можливо, все це було тільки сном — обличчя, голоси, кімнати. Єдиною справжньою реальністю була й залишалася лише ця розідрана військова форма.
Розділ дев'ятнадцятий
1Уночі запалали багаття. Перше, найбільше, загорілося на горбах з боку Троянати. В білому полум'ї підпаленого бензину раптово виринули з пітьми безладно збиті довкола дзвіниці дахи селища, оливи, дорога.
Інші багаття, менші, спалахнули в долині Святої Варвари біля відніг Еносу, в Кардахаті, в Куруклаті та в інших безіменних урочищах Дафні. Вони загоралися одне по одному, ніби від розсипаних іскор. Останнім запалало багаття на тому краю острова, в густому вогкому мороці біля Святої Евфімії, саме біля вузького восьмикілометрового морського рукава, що відокремлює Кефалонію від Ітаки.
Ітака замкнулася, зіщулилася в своєму давньому мовчанні; мешканці не спали, сидячи в домах або просто неба, ошелешені неймовірними подіями на Кефалонії, про які всюди розповідав прибулий із Самі тамтешній моряк.