Але в іншому вони скидалися одна на одну в усьому, аж до буфета, стола з вишитою серветкою посередині й канапки — тут з блакитним, там з червоним оббиттям — у простінку.
Падре Армао привів нас до себе випити лікеру. Налив нам гранчасті келишки із майже повної пляшки. Як він пояснив, то був лікер, настояний на зіллі й корінцях, знайдених ним самим, і робив він його своїми руками. Лікер був зелений, густий і нудно-солодкий; від солодкості аж трохи млоїло.
Але падре Армао на цьому не заспокоївся; він почав нишпорити в буфеті, шукаючи, чим би нас іще почастувати.
Дістав із прискринка цілу жменю синіх цукерок і сунув їх нам, — треба конче було скуштувати.
Цукерки принесли молодий із нареченою, пояснив він, місцеві мешканці, котрих він обвінчає наступної неділі. Розповідаючи про це, посміхався і без упину ходив по своїй крихітній вітальні, заповнюючи її своєю кремезною постаттю в розмаяній сутані.
— А що то за пара? — квапливо запитав Паскуале Лачерба. — Де вони мешкають?
Падре Армао відповів; фотограф акуратно записав прізвище й адресу на клапті паперу, і, як мені здалося, його похмуре обличчя проясніло.
— Фотографія, ге? — лукаво сказав падре Армао.
Він плеснув Паскуале Лачербу по плечу, струснувши його так, як дерев'яну ляльку, потім, повернувшись до мене, підморгнув і додав:
— Він усе шукає мар'яж. Мар'яж і хрестини, перші причастя й похорони. Ось тоді-то, так, alors il vient dans l'église. Alors il estunbon catholique[10].
З Паскуале Лачерби злетіла вся його похмурість; його очі за скельцями заблищали, смакуючи наперед маленький фотографічний бізнес; він навіть забув свою досаду з приводу монастирського празника.
Після другого келишка ми зібралися йти. Падре Армао трохи провів нас через оливковий гай униз шляхом до кладовищенського муру.
Він залишився там, високий і чорний, привітно звівши руку, в промінні сонця, що било йому в обличчя, залишився зі своїми цвинтарями і самотністю, в хатці серед олив, у своїй віталеньці з буфетом, зі своїм лікером із зілля й корінців.
А ми пішли вниз.
Останки мого батька могли бути всюди, в будь-якому місці, думав я, навіть ось тут — у цих водах, що м'яко хлюпали в бетон мосту. Не в землі острова, не поховані в колодязі, не спалені в братській могилі, а тут, у мене під ногами, обернуті не в прах, а в води морські. Але що б це змінило в самій його смерті?
Це могло бути й так, бо мені казано, що переможці, скінчивши криваву розправу, затопили в затоці дві самохідні баржі, навантажені тілами розстріляних солдатів і офіцерів. Запитати в Паскуале потвердження? Я тільки затьмарю те маленьке щастя, що він віднайшов у домі падре Армао. Ні, краще не думати більше про це, краще піднятися до монастиря святого Герасима й помилуватися храмом.
Я подивився на годинника: було вже пізно, нам не піймати ні автобуса, ані машини Сандріно. Паскуале Лачерба, очевидно, вгадав мою думку.
— Процесія зараз уже скінчилася, — мовив. — Але сьогодні ввечері на майдані Валіанос буде змагання двох ансамблів.
Він весело зіщулив око, за блискучими скельцями очі його стали такі маленькі.
— Яких двох ансамблів? — запитав я, вдаючи, ніби зацікавився.
Паскуале Лачерба посміхнувся.
— Найкращі дівчата Аргостоліона й Ліксурі, — відповів він. І почав чекати мого відгуку — подиву, збудження.
— Он як, — сказав я.
— Ви підете подивитися? — запитав він, сповнений надії.
З погано прихованим неспокоєм він чекав на мою відповідь.
— А хіба ми не підемо разом з вами? — сказав я.
Паскуале Лачерба навіть скрикнув з утіхи.
— Ну ось і гаразд. Не треба думати весь час про минуле, про смерть. Минуле є минуле, — мовив він. — А мертвим краще, ніж живим.
2
Але думка про смерть неприпустима, неприйнятна, коли вона загрожує нам самим, навіть тієї миті, коли смерть тут, перед нами в дулах націлених німецьких автоматів.
Об 11 годині 22 вересня, по тому як три колони гірських стрільців майора фон Гіршфельда та загін обер-лейтенанта Карла Ріттера виконали своє завдання, оточивши й придушивши останні вузли опору ворога, по тому як "юнкерси" й "месершміти" знищили батареї зенітної польової й морської артилерії, по тому як двоє італійських кораблів, що з'явилися, як казали, поблизу острова, негайно відігнано німецькою авіацією, об 11-й годині 22 вересня на вежці будинку штабу італійського командування в Аргостоліоні піднято білий прапор.
Білий прапор маяв над містом у вицвілій блакиті, нарешті очищеній від літаків, бомб і снарядів, серед невиразного гамору чоловіків і жінок, що розлучилися зі своїми сховищами і зі своїм страхом, вийшли з соснових та оливкових гаїв, щоб побачити диво світла, вулиці й дороги, побачити сумні колони полонених з утомленими обличчями, які під конвоєм переможців плентались до околиць сіл, до ярів або казарм Аргостоліона в хмарі куряви, піднятої зустрічними мотоциклістами та ваговозами.
Білий прапор капітуляції.
Карл Ріттер сів. Ноги його обважніли з утоми. Завжди по закінченні операції його поймала втома. Він пройшов чимало кілометрів горбами Кефалонії, морським берегом — був на ногах від учорашнього світання. Він пройшов стільки, що навіть зараз, коли він сидів на курній лаві на майдані Валіанос, земля перед його очима нібито й далі бігла назад у хвилястому рухові форсованого маршу.
Закурив останню сигарету і кинув порожню пачку на знівечений брук майдану, але смаку тютюну не відчував, у роті пекло.
Пекло рот, пекло очі від сліпучого сяйва дня й мороку ночі, що зміняли одне одного на поході. Але найбільше його мучив внутрішній пал, він пік кожну клітину тіла. Це була довга непогамовна жага битви, як і на фронтах Франції, Югославії, Росії, в Африці, у всьому світі, — на фронтах усього світу, який вони завоювали з маршу. Жага, поєднана з утомою тіла, вона не проходила й зараз.
Ріттер глянув угору, на білий прапор, глянув на майдан Валіанос, розвернений бомбами. Асфальт бруківки розбито, в круглій вирві відслонилася земля під шаром бетону. Навколишні кам'яниці обвалилися або стояли пошкоджені, і між ними багато кав'ярень. В одній кав'ярні стіни, ніби лаштунки, обрамляли просто неба шафи й стільці, засипані шпарунами. А поруч із лавою на двох клумбах квітли нечіпані кущі ніжно-помаранчевих далій; квіти з їхньою тендітністю якимсь дивом залишилися чисті серед куряви руйновищ. Карл здивовано дивився на них утомленими очима, він простягнув руку й зірвав квітку. Поклавши її на долоню, довго дивився на тонкі жилки пелюсток, на зламане стебло.
Скількох він убив?
Цього не міг сказати. Можливо, сотню. Від учорашнього світання він ішов через димучі села Кефалонії. Дафні, Куруклата, Фарса; розбиті артилерійські батареї, знищені кулеметні гнізда, піхотинці заскочені в селянських хатах, за рогом церкви, в лісах, в оливкових гаях. Розстріляні в ярах.
Скількох він розстріляв?
Карл відкинув квітку. Тепер він уже досить відпочив, треба було підводитися. Відпочивала і його мотомехпіхота; солдати встигли поїсти й тут же сиділи на землі. Дехто курив, балакав, але більшість із них мовчала, замислені, ніби занурені в далекі думки. В тиші вони дивилися просто себе.
Шкода, подумав він, що в момент перемоги тебе змагає ця смертельна втома, це запаморочливе ранкове світло, пекуча жага, сонливість. Карл не пригадав жодного випадку, коли б йому пощастило цілком натішитися перемогою, всолодитися її смаком. Перемоги приходили завжди несподівано, коли фізичній витривалості загрожував надрив і напруга почуттів раптом виливалась у повну апатію.
Треба було звестися з лави, піти розбитим бруком майдану — цими підмостками останнього акту вистави, зібрати своїх солдатів, котрі ось-ось заснуть. Треба знайти майора фон Гіршфельда, щоб узнати точно, яке буде нове завдання: куди йти, що робити, скількох ще розстрілювати і тепер, коли ті вже викинули білий прапор.
Але він сидів і далі, закинувши руки за спинку лави, позираючи то на білий прапор, то на колони італійських полонених. Пішки чи на машинах цих полонених відправляли на набережну, в приморські казарми. Вони мали переляканий вигляд людей, що ніяк не розберуться в новій обстановці, ошелешений вигляд переможених. Чорночубі голови раз у раз висовувалися через борт автомашини чи з лав колони; їхні погляди блукали по руїнах майдану, по німецьких солдатах на привалі, по ньому, обер-лейтенантові звитяжної армії. Здавалося, вони дивилися на нього, щоб завоювати його співчуття, прощення, ніби хотіли переконати, що вони ні в чому не винні.
То були ті самі очі, здавалося йому, які дивилися на нього від учорашнього світання, очі людини, приниженої, присоромленої і водночас змушеної, стоячи біля стіни, дивитися в очі власної смерті. Людини, котра хоче зворушити якось тебе лише своїм поглядом пораненої тварини, бо тільки так і може ще спілкуватися. Погляд полонених, захоплених і розстріляних на Дафні, у Фарсі і далі, в Прокопаті і ще далі, на шляху до Аргостоліона — на шляху до цього майдану Валіанос, до цього білого прапора.
Скількох усе-таки він розстріляв — ось з таким самим поглядом, сповненим ляку, раптового усвідомлення смерті і тут же згаслого жаху? Щоб захиститися від автоматної черги, вони мали тільки голі руки, гімнастерку, розстебнуту на плечі, сорочку, розхристану на грудях; і вони падали, підносячи до очей ці голі руки, нібито заслоняючись від лиця смерті.
А вони, німці, несли смерть у себе на плечах, подумав Карл Ріттер, несли у себе на плечах разом із перемогою. Може, тому вони й відчували втому.
Він звівся на ноги. Все-таки треба пошукати майора фон Гіршфельда або кого-небудь, хто дав би йому розпорядження. Чи його обов'язки скінчилися разом із закінченням воєнних дій? Він ступив кілька кроків майданом, що не хитався, як йому здалося першої миті, а твердо лежав під ногами. Піднялися і його солдати, з сухим брязкотом заліза вони підтяглися до нього, машинально підрівнялися, готові знов рушити в дорогу, байдужі й відсторонені, хоча й утомлені. Він подивився на своїх бравих вояків; їхні очі, почервонілі від безсоння, все ж були спокійні; блакить цих очей була сильніша за почервоніння. Вони руйнували, палили, вбивали, плюндрували; пройшли через битву і ось після перепочинку знов готові вирушити далі.