— Ви оточені!
Його голос під небом, на відкритій галявині пролунав несподівано кволо. Боячись, що його не почули, він дав ще одну чергу і почекав, поки все стихне. І коли довкола наступила ще глибша тиша, він випустив автомат і склав долоні рупором.
— Італійці, здавайтеся! — гукнув він. — Даємо вам десять хвилин!
Знову, схопившись правицею за автомат, він машинально зиркнув на годинника. Було 7 годин 20 хвилин. Чи вони здадуться? Він ладен був заприсягтися, що так! Подивився на своїх солдатів, готових до атаки; здавалося, вони були такої самої думки. Хто спустившись на коліно, хто лежачи ницьма, хто все ще на ногах, нахилившись уперед, ніби готуючись до стрибка, — всі вони були пройняті свідомістю своєї непереможної сили.
З протилежного боку схилу Дафні донісся гуркіт мінометів: отже, колона майора фон Гіршфельда теж досягла намічених об'єктів. Карл Ріттер зітхнув, усією істотою дознавши блаженного почуття полегкості, і намацав у кишені комбінезона сигарету. Витерши сірника, він поглянув на хронометр: 7 годин 25 хвилин. Зробивши затяжку, підвів очі від сигарети і побачив, що над італійськими позиціями майорить білий прапор, яким розмахує один солдат. Італійські офіцери групою підійшли до краю галявини і, очевидно, чекали розпорядження, збентежені й нерішучі.
Лави рушили: Карл Ріттер дивився, як сходилися ряди маскувальних комбінезонів, стискаючи кільце, як топчуть ріденьку випалену траву черевики, знімаючи куряву на стежках. Він коротко розпорядився завершити операцію якнайшвидше. Марш на з'єднання з гірськими стрільцями має проходити без затримок; необхідно досягти всіх намічених об'єктів, перш ніж у бій вступлять "юнкерси" й "месершміти". Комбінована операція при підтримці з повітря почнеться за годину.
Він знову надпив теплуватої води з фляги і сплюнув на щільно збиту землю гарматного майданчика. Італійських парламентерів він не захотів вислухати: навіщо? Що вони можуть йому сказати? Що його солдати одібрали в полонених годинники й обручки? Але італійці були не військовополонені, а здобич переможця. Ніколи ще за все його солдатське життя йому не доводилося воювати проти такого безпорадного ворога. Він знов підніс до губ флягу і сплюнув на випалену землю дороги, що спускалася до моря.
Колона йшла до моря, постеленого за терасами маслинових гайків. Воно було тьмяне, без сонця, схованого тепер за гірським пасмом. Лише на обрії, куди сягало проміння, видніла стяга сліпучої блакиті.
Чи є у Фарсі який-небудь фонтан? Темні дахівки Фарси згромадилися понад шосе, що вело до Аргостоліона; там, біля Фарси, на головному майдані, вони знайдуть не тільки фонтан, але й колону майора фон Гіршфельда.
Якась баба показалася на порозі селянської хатки, подивилася на колону, що спускалася до моря, подивилася на полонених. Вона не промовила ні слова — просто дивилася, і з-за її чорної спідниці визирало кілька дітлахів з витріщеними очима. Потім двері зачинилися, і маленька хатка, здавалося, виліплена з землі, залишилася самотньо стояти серед олив.
Середземноморські оливи, карячкуваті, корчасті, потворні, з пучком коріння, вчепленого в ґрунт, зі своїми роздвоєними стовбурами, паростки яких переплітаються в тісному вузлі... Карл Ріттер трохи зажурився за туманними лісами рідного краю, але це відчуття промайнуло швидше за думку, тут же відтиснуту запахом сухої куряви, піднятої на шляху.
Кроки його солдатів і кроки італійців; навіть у ході полонених він знаходив істотну расову відмінність. Вони йшли безладно, стирлувавшись, ніби отара овець: сповільнюючи темп переходу, вони ставали завадою.
Під Куруклатою біля дороги трапився яр ширший, ніж ущелина біля Дафні. Тут гори закінчувалися, далі дорога йшла схилом понад берегом. Карл Ріттер перерахував італійських офіцерів: їх було дев'ятнадцять; підофіцерів і солдатів він рахувати не став, але ті також підлягали розстрілу; треба було розстріляти всіх. Він наказав відвести їх до вибалка; відтак, після розстрілу, двоє саперів мали закласти серед трупів міни й висадити їх.
Італійці збагнули, що їм уготовано: з криками кинулися вони до конвоїрів; хтось заплакав, кличучи на поміч матір, батька, мадонну. Нестерпне видовисько; Карлу Ріттерові стало соромно за них, не вміють померти як мужчини; він розлютився на них і на себе, що доволік їх до Куруклати. Бачити, як плаче людина, одягнута в солдатську форму! Ну ні, такого з ним ніколи не траплялося.
Карл Ріттер швидко став на чолі колони і дав гасло виступати, перш ніж відлунали постріли у вибалку.
А на що вони розраховували після свого запроданства? На капітуляцію з військовими почестями?
Фарса! Тепер безпосереднім об'єктом була Фарса. По той бік схилу, за Фарсою, вели бій гірські стрільці. Їхні міномети переорювали поля й оливкові гаї, обертали в місиво будинки. З міста з прибережного боку на вогонь гірських стрільців відповідали кулеметні гнізда італійців. Але що вони робитимуть, коли виявлять, що за їхніми плечима, з тилу, підходить німецька колона?
Треба поквапитися, вступити в бій, кинутися у вогонь. Досі їм довелося лише зробити довгий перехід, застукати зненацька загін сонних обозників, змусити здатися ізольований батальйон. Досі вони лише розстрілювали беззахисних людей: італійців, правда, але беззахисних. Карл Ріттер у глибині душі благав, щоб ворожа піхотна частина, розташована біля Фарси, вчинила опір; благав, щоб довелося брати будинок по будинку, вулицю по вулиці, щоб ворога треба було вбивати в бою. Він благав про себе, невиразно, ні до кого не звергаючись, благав, щоб ворог учинив опір на всьому півострові Аргостоліон, щоб знищити його в битві.
Італійці були ось тут, за дерев'яним містком, за низеньким муром з каменю й землі, що загороджував оброблену ділянку. Італійці відповідали вогнем і в бік загону Карла Ріттера.
Кинутися на землю, підповзти, оточити, розбити їх, ввірватися на вулиці Фарси, прокласти собі шлях до головного майдану, випити ковток води не із фляги.
Він кинувся на землю, стріляючи в мур, а коли він перескакував цей мур, за ним довкола свого кулемета "бреда" лежали вбиті італійські кулеметники. Мертвих було багато — за рогами будинків, на перехрестях вулиць; нарешті італійські солдати вмирали зі зброєю в руках. Потім їх залишилася тільки купка поперед майдану, затиснута перехресним вогнем його солдатів і гірських стрільців, що ввійшли до містечка з півдня.
— Всіх покласти! — гукнув Карл Ріттер своїм людям. — Всіх покласти на місці!
Операцію по з'єднанню закінчено приблизно в призначений час. Карл Ріттер розшукав фонтан і жадібно напився. Коли він, витираючи рота рукою, звів голову, перші ескадрильї "юнкерсів" і "месершмітів" вступили в бій: вони летіли до Аргостоліона бомбити останні позиції італійської артилерії.
Битва за Кефалонію, подумав він, практично прийшла до кінця.
4
Прийшов кінець, і Адріана відчула це — не з наближення літаків, а з несподіваної тиші на віллі, з тої пустки, що на ній запанувала. Далека стрілянина замовкла, на Кефалонії настала пауза: не замирення, а хвилинне вичікування.
Куди втекли пані Ніна й решта дівчат? Невже вони сподіваються таким чином урятуватися від своєї долі?
Адріана не ворухнулася, не глянула. Жалюзі були спущені, між планками пробивалося ніжне зеленаве світло і смугами лягало на килимок на підлозі. Дим сигарети в попільничці тонкою прямою ниткою підносився до стелі.
"Ну от, — подумала вона, — штурмовики вертаються".
Вілла задвигтіла, розлетілися останні шиби десь у сусідній кімнаті, розчахнулися й зачинилися двері; порив гарячого вітру пронісся спальнею. Нитка диму порвалася, розвіялася. Але хвиля, рикаючи, пронеслася мимо і впала на той бік затоки, на Аргостоліон і горби.
Адріана несамохіть сягнула по сигарету, вигорілу до половини. Не закінчивши цього руху, вона уважно подивилася собі на руку. Жалюгідна, кощава, безкровна рука з тьмяними нігтями, тисячі зморшок на пергаменній шкірі; рука, що довгі роки давала оплачені пестощі, не дістаючи нічого натомість, окрім цього тоскного життя в мебльованих кімнатах.
"Хоч би трішки кохання навзамін", — подумала Адріана.
Знов повернулася вона до прожитих років, але їй не пощастило знайти в них ні одного обличчя, відмінного від низки інших безіменних облич. У пам'яті не збереглося жодного імені.
Бомбардувальники знизилися над шляхом: здавалося, вони зовсім поряд, за садовою огорожею. Вітер шарпнув віконниці, в кімнату ввірвалося світло, засліплюючи Адріану.
Вона стрибнула з ліжка й підбігла до вікна, щоб зачинити його; все ще засліплена, побачила, як чорне крило літака знижується, іде просто на неї, ніби шукає саме її — Адріану — і нікого іншого. Кулеметна черга проскакала по садку і понеслася разом із тінню літака.
Можливо, вирішила Адріана, краще було б піти в сосновий бір, як пані Ніна з дівчатами.
Прислухалася до стрілянини, що знов спалахнула віддалік. Подивилася на небо, де неслися зграї літаків.
Так, мабуть, вона допустилася помилки. Мабуть, мала рацію пані Ніна, не бажаючи піддаватися долі. Вона втекла до лісу і сподівалася й далі на свого грецького капітана. Можливо, треба було збунтуватися якось проти цієї смерті, що її насильно несли їм чужі люди.
"Але як?" — запитала вона себе.
Тікати? Знову тікати?
Адже вона хотіла бути сильнішою, опанувати себе, перемогти в собі страх і залишитися. Дочекатися тут пані Ніни та дівчат і сказати їм: "От бачите? Кінець кінцем я йому не поступилася".
Я йому не поступилася. Але кому? Цього вона сказати не могла. Комусь, хто завжди ненавидів, завжди переслідував її, вперто й невідступно.
Але до втоми й покори примішувався страх; до свідомості кінця, з яким вона була примирилася, прилучився жах і протест. Ні, вона не повинна, не може померти ось так — адже їй нема ніякого діла до війни.
Це несправедливо, такої домовленості не було, думала вона з розпачем. Очі її сповнювалися слізьми безсилля. І крізь ці сльози вона знов побачила, як чорне крило літака схиляється над садком, торкаючись його довгим пестливим рухом.
Не було такої домовленості, подумала вона. Але в неї вже не вистачало часу самій зрозуміти, яка домовленість, з ким. Пестощі, що неслися з крила, пройшли над нею, над дахом вілли й покотилися через загорожу над горбом і дорогою.
Розділ вісімнадцятий
1Світличка падре Армао була дуже схожа на вітальню Катерини Паріотіс; така сама кімнатка в стандартному збірному будиночку; тут також на вікнах висіли фіранки, тріпотливі від повіву вітерця; тільки от з вікон падре Армао, крім сосон і затоки, було видно ще й мур англійського кладовища, і перекопану землю італійського цвинтаря, й оливи.