Без пісень, без слів, без команди гірські стрільці марширували до намічених позицій, надаючи цій ночі свого ритму.
Не ритм, притаманний долинам і дальнім горам у такі самі ночі, при такому самому місяці, але мовчазний і жорстокий ритм війни, що надавав солдатам схожості з самохідною машиною — машиною смерті, якої нікому не спинити.
3
Відчуття довколишнього, як уже колись пережитого, як другого існування, повторення колись доконаних жестів і вчинків, знов прийшло до Карла Ріттера в ранок наступу. В останні місяці війни це траплялося з ним усе частіше, а може, таке почуття мав він завжди — зараз він не міг відповісти на це навіть самому собі, та й не дізнавав жодної потреби вдаватися в такі запитання. Було так ніби війна для нього тривала з давніх-давен, за межею пам'яті, ніби він уже воював в якомусь світі, ще перед дитинством.
Повторювалися не тільки внутрішні відчуття, але й зримі факти, наприклад, краєвиди, будинок серед лісу, жінка на узбіччі дороги, якась вулиця, голос. Цього було достатньо для запаморочливого повернення в минуле.
Він ковтнув води з джерела, махнув рукою, подав команду рушати і виступив уперед під ще темним небом. І все це він робив багато разів.
Ліворуч млин, стежка, вогка лісова трава; вище гори, вони наблизилися і чітко вимальовувалися в ясному світлі зірок, і всюди присутність ворога, що може завдати удару. Так бувало вже безліч разів.
І щоразу потрібні були гостра увага, очі, вп'яті в пітьму, напружений слух, навіть добрий нюх, щоб відразу вчути ворога; не бути заскоченому зненацька, щоб почати вбивати першим. Як на ловах.
Лови, або смертельне спортивне змагання з додержанням графіка за світним циферблатом хронометра: о 5-й годині атака ворожих позицій, о 6-й годині — з'єднання з колоною майора фон Гіршфельда, о 7-й годині — спільна операція проти...
Скільки разів він уже розігрував таку партію? Гра почалася для нього на стадіоні рідного міста, на чіткому рівному прямокутникові, розмежованому двома воротами, штрафними майданчиками, доріжкою; але він не зумів би сказати, чи це сталося в часи його юності, чи ще раніше. Він міг би твердити напевне, що цей матч між ним і кимось іншим, між ними і якимись ворогами тривав вічно. Для нього було безперечно, що весь світ, починаючи від того маленького стадіону, завжди кишів ворогами.
Зірки гасли, небо над східною стороною острова поблідло. Пасмо Дафні вимальовувалося чітким темним обрисом проти посвітлілого обрію; але шлях, покручений між сосон та олив, був усе ще затінений і ошукував око грою світла і півтіней.
— Обер-лейтенанте! — озвав приглушений голос, він теж ніби виплив з пам'яті. Карл Ріттер зупинився, зупинилася і вся колона. Він пройшов трохи вперед по м'якому глицевому килимі сосняка і побачив по той бік дороги, просто під терасою обробленої землі, італійський табір. Він стояв в оливковому гаю і здавався згори маленьким, стирлованим докупи; на узліссі вишикувалися похідні кухні; кілька не то коней, не то мулів — звідси годі було розгледіти — стоячи спали під оливами, нерухомі, як муровані.
Карл Ріттер махнув рукою, в зелені лісу цього було досить, щоб його солдати, ніби вирослі з лучної трави, швидко розсипалися віялом довкола нього.
Перед похідними шатрами, з боку шляху, ходили двоє вартових. Вони зупинилися побалакати, проте голосів не було чутно. Тримаючи гвинтівки за плечима, вони закурили і, присівши на загорожу, вели далі балачку, дивлячись, як займається зоря над Занте.
Карл Ріттер опустився навколішки в траву; затамувавши подих, він готувався подати гасло до атаки. Зараз треба було вдатися до хитрощів, напружити, зібрати всі почуття, обернутися наскільки змога в хижого звіра. Треба було, щоб нагромаджена ненависть не безтямно вихопилася назовні, а, скоряючись холодному розрахункові, обернулася в енергію, в високу боєздатність.
Він підвівся, простяг уперед руку, наче збираючись м'яко, без зусилля завдати удару комусь невидимому в повітрі, і заковзав схилом горба, тримаючи автомат перед собою на рівні пояса; чув, як поряд із ним і позаду скочується лавина черевиків, облич, автоматів — та маса, що її часткою він був і що супроводжувала його. Рухома залізна стіна сповзла разом із ними на ворожі шатра.
Він побачив обличчя вартових, ті обернулися на шерех серед сосон, устиг уловити на цих обличчях спершу подив, потім страх, що зігнав нічну сонливість. Здавалося, вони хотіли щось крикнути і вже були роззявили рота, але він не дав їм часу. Він вистрілив. Стріляючи, вони вдерлися до ворожого табору. Першими стали диба мули, прив'язані до олив; вони затупцяли, сахнувшись убік. У сірих наметах, що виступали з півсутіні, залунали гамір, крик. У таборі гукали, лаялися, не розуміючи, що відбувається; солдати вискакували і падали ницьма біля виходу з наметів; деякі, хитаючись, пробігали кілька кроків, напівголі, з розпатланим чубом, витріщеними очима, простягаючи вперед руки, ніби шукаючи підпори, падали, котилися по землі й завмирали, піднявши осклілий погляд на гілля дерев.
Дехто підняв руки вгору. Але Карл Ріттер та його солдати й далі стріляли на бігу, пригинаючись між деревами; вони стріляли в усе, що рухалося, ніби засліплені спалахами, вихопленими з автоматних цівок.
"Гальт! Гальт!"
Офіцер, старший по табору, став перед німцями на краю тераси з піднятими руками, щось кричучи. Пристрелити його було б легко, він становив знизу таку зручну мішень. Але Карл Ріттер зупинився, завмерли на місці і його стрільці, стиснувши автомати, а в повітрі не чути стало духу ні від лісу, ні від луків — усе те забив прикрий запах гарячого заліза.
Італійці здавалися. Юрмлячись круг свого командира, вороги здавалися йому, Карлові Ріттерові, переможцеві, піднімаючи руки, в сяйві зорі, а воно все ширилося, розтікалося білою плямою, все ясніше вимальовуючи обриси соснових борів, контури Дафні, мереживо олив.
І це також — здавання ворога йому, переможцеві, відбувалося вже багато разів. Багато разів траплялося йому спостерігати ворога зблизька, після бою, у відновленому спокої гір і долин. Обличчя ворогів оберталися тоді в обличчя звичайних людей: очі, потемнілі з безсоння, злякані чи втомлені; майже всі неголені; в зціплених вустах — німота поразки. Але ці, сьогоднішні, були не просто ворогами, а вчорашніми товаришами по зброї; такий ворог стояв на останньому, найнижчому щаблі в шкалі ворогів; більший ворог, ніж навіть англо-американці, ніж росіяни, ніж греки. Ворог поза воєнними законами. Чи здають собі справу з цього італійський офіцер та його солдати? Чи розуміють вони, яку зраду вчинили за спиною в німців? Чи вони сподіваються, що, звівши руки вгору, зробивши цей елементарний міжнародно визнаний жест, вони спокутують усю ганьбу свою, врятують свою шкуру?
Врятувати свою шкуру — ось єдине, що важливо для італійців. Але цього разу партія скінчиться дещо по-інакшому, ніж матчі, розіграні на інших бойовищах. Цього разу полонених не буде.
Він вишикував полонених на дорозі, що вела до Дафні. Попереду офіцери, а за ними — їхнє військо, напіводягнене, обідране, хто в обмотках, хто сунув голі ноги в розбиті чоботи, частина вояків без гімнастерок, без сорочок, у майках або голі до пояса. Обозники, котрі не чинили б опору ані на хвилину довше, навіть якби й не були заскочені зненацька.
Карл Ріттер сплюнув на шлях і ковтнув води з фляжки, але вона була тепла, а не прохолодна, як у джерелі. Йому хотілося пити, в роті був присмак пороху. Він глянув на ручного годинника: шоста година ранку. З моря з того боку острова встало сонце, осяявши Дафні з протилежного схилу. Відблиски впали на південний схил, освітивши дорогу. За її вигином відкрилася між скель вузька довга ущелина: вапнякові укоси, жмути вересу, дна не видно. Карл Ріттер скомандував зупинитися. Полонені були саме на звороті, у зручній позиції для німецьких солдатів, що стояли або вище, або нижче за них; позиція була зручна передусім тому, що полонені стояли спиною до урвища, саме над ущелиною. Можна відкрити по них перехресний вогонь з двох боків, а трупи легко буде скинути в безодню.
Карл Ріттер вистрілив перший. Знову на обличчях полонених відбився ляк. Але ненадовго. В безглуздій спробі втекти офіцери й солдати заметушилися, збивали одне одного, спотикалися, падали; хтось кричав, плакав. Потім серед сосон запала тиша; солдати квапливо прибрали шлях, і колона рушила далі, до пасма Дафні.
Згідно з графіком маршу треба було дістатися самого верху і там на восьму годину ранку розбити ворога, щоб потім з'єднатися з трьома колонами гірських стрільців майора фон Гіршфельда. За цей час ті мали просунутися в долину Кузулі, придушуючи вузли можливого опору італійців.
Дорога перейшла в плай, він дерся вгору крутими зворотами і великими стрибками серед заростів ожини й терня. Горб заріс кущами жовтого дроку, сосни поріділи. Карл Ріттер, покручуючи окуляри бінокля, повільно оглянув нерівний гребінь Дафні; вони вже підібралися так близько, що, здавалося, до італійських солдатів можна було дотягтися рукою. Солдати 317-го полку походжали туди-сюди позицією, посміхалися, базікали, здавалося, блукали без мети, огорнуті трагічною тишею, трагічним невіданням, що передує смерті. Карл Ріттер відчув у роті, окрім кислоти пороху й палу спраги, невиразний присмак чорничного варення, скоріше то був навіть не присмак, а невиразне бажання. "Звідки б то?" — неуважно думав він. Але й таке вже траплялося не раз. Не конче чорничне варення, але що-небудь у цьому дусі: несподівано згадувалися вулиця рідного міста, запах квітки, губи дівчини, що він їх цілував багато років тому.
Чи побачили їх італійці? Чи зрозуміли, що їх оточено?
Карл Ріттер виступив уперед на відкриту галявину, наказавши своїм солдатам розсипатися в довгі паралельні лави, що теж почали хвилястими рухами сунути галявиною. Він вистрілив у бік гребеня, дав довгу чергу, що помчала, відбившись луною в далеких долинах. З італійських позицій відповіді не було; там угадувалася паніка, переляк, почулися голоси. Карл Ріттер знов зупинився, зробив паузу, що передує вибуху, звівся на весь зріст, у межах досягу вогню ворога, але цілковито спокійний; він був певен, що італійці не стрілятимуть, його солдати завмерли, трохи пригнувшись до землі, з автоматами на грудях, не зводячи з ока позиції ворога.
— Італійці! — гукнув обер-лейтенант.