Тому ми пропонуємо скласти зброю і передати себе німецьким залогам на островах.
Тоді для вас, як і для інших італійських побратимів, відкриється шлях на батьківщину.
Якщо ж і далі триватиме теперішній безглуздий опір, то вас за кілька днів буде розбито й знищено переважаючими силами німецьких військ, що підтягуються проти вас. Той, хто опиниться в полоні, не зможе більше вернутися на батьківщину.
Тому, італійські побратими, як тільки ви дістанете цю листівку, негайно переходьте до німців.
Це єдина можливість вам урятуватися!
Генерал німецького корпусу".
Листівки дощем сипалися на італійські позиції; то був дивний паперовий дощ, тріпотливий і шурхотливий, що навскіс падав з неба, коли літаки були вже далеко. Частина листівок, підхоплена повітряною течією, летіла рівнобіжно землі; опинившись над морем, аркушики, схожі вже не на дощ, а на зграю втомлених птахів, сідали на води затоки, де вже ніхто не міг підібрати їх.
Альдо Пульїзі пригадав маленький одномоторний літак, здавалося, зроблений з бляхи, що в дні його молодості літніми ранками летів над людним пляжем; пілот визирав з відкритої кабіни, знизу видно було його голову в шкіряному шоломі, і кидав відпочивальникам оберемки рекламних оголошень. Ті аркушики також летіли вниз, підхоплені поривами вітру; багато падало в море між білих яхт, на пристань, а хлопчики з криками мчали на хвилеріз, намагаючись ухопити їх на льоту.
Таке саме море, власне, така сама вода, блакитна й солона, те саме шовкове ряботіння на ній, та сама прозорість, а можливо, ті самі риби, що грають по всьому Середземномор'ю від узбережжя до узбережжя.
Той самий густий солонувато-гіркий аромат у повітрі, сіль, відкладена на камінні; тільки там не було ні морських колодязів, ні вапнякових скель, а лише довга смуга дрібного золотистого піску, що губилася в далечіні в пилку сонця і в білоті шумовиння.
А сосни там були високі, а не присадкуваті, як тут, на Кефалонії. Великі кружкові пінії, пиляво-зеленого, ніби вигорілого кольору, здіймали до неба прямі колони своїх цівок, серед яких луна віддавалася розкотисто, як у соборі.
Те саме світло, ті самі пахощі, та сама лінива присутність моря; ось і листівки зграйками летять з неба на верхи дерев і на берег; але не було там такого пустельного моря, невблаганно пустельного цілі дні. Там приходили на рейд сірі воєнні кораблі; вони кидали котву; до них можна було підпливти човном, оглянути їх. Приходили торговельні судна, навантажені мармуровими плитами й вугіллям, засновуючи обрій клубами диму, біля причалу швартувалися вітрильники з вимпелами на щоглах, їхні спущені вітрила зі свистом падали на палубу. Те море кипіло життям, воно було велелюдним, проїжджим, як міський майдан.
Тут же відтоді, коли флотилія рушила на Бріндізі, море ставало все пустельніше, все тісніше обступало Кефалонію; воно перехоплювало подих, на нього не треба дивитися, інакше задихнутися можна.
Капітан знов перечитав листівку; читали і його гармаші, вони підсміювалися й жартували, щоб приховати страх. Пульїзі дивився на своїх солдатів: тепер вони не мали нічого селянського, а здавалися якимось сплавом робітників-механіків і первісних воїнів, що воювали камінням і списами, а не гарматами. Вдавано кпили з німецьких погроз, вони явно чекали його слів; у їхніх поширених зіницях маячів привид капітуляції, покори, спалахував, але відразу ж згасав вогник відчайдушної нездійсненної надії.
Альдо Пульїзі розумів це все; він читав у їхніх очах так само ясно, як і в своїх: то були однакові надії, однакова покора. Дивлячись перед собою на гладеньку рівнину моря, він зібгав листівку в кулаці.
— Ви що думаєте, — сказав він, — вони вас живими залишать?
Джераче похитав головою. Він думав про хлопців з острова Святої Маври, про свою гречанку, якої вже давно не бачив. "Скільки днів?" — питав сам себе. Де вона там сама, без його дужих рук, що допомагали їй обробляти той клапоть землі? Він пошукав очима хатку серед горбів, знаючи, проте, що звідси її не побачиш. Коли б не ця війна з німцями, думав він, зараз би ми виноград збирали. Йому згадався корінфський виноград, довгастий, жовтий, як мед, який торкався землі своїми короткими низькими лозами. Ось і в нього вдома в Італії тепер пора винобрання.
Ні, ніхто не вірив німецьким листівкам, що сипалися з неба. Вони готували ще одну пастку, солдати розуміли це; єдиний шлях порятунку битися, побити їх, роззброїти залогу в Ліксурі. Битися далі. Попри нальоти й бомбування. Хто знає, з хвилини на хвилину в морі може з'явитися англо-американська чи італійська військова флотилія. Адже існують десь бойові військові кораблі італійського королівського флоту! Радіостанція Бріндізі закликала дивізію провадити боротьбу далі, зверталася до командирів і солдатів, хвалила їх за бойовий дух; не могли ж уряд Бадольйо й союзники кинути їх ось так, посеред моря. Досить було б невеличкої ескадри, щоб змінити хід подій. Вистачило б кілька літаків. Чи Кефалонія надто мала, незначна для їхніх стратегічних планів?
Так, це дуже маленький острів, нічого не вартий з стратегічного погляду. Генерал знов почав розглядати його на мапі, почепленій на стіні. Кефалонія. Трохи більша за скелю, далека від усіх фронтів, від італійського фронту, від усіх морських шляхів, кораблеві треба йти сюди спеціальним рейсом. Кефалонія, побачена тут на мапі очима генерала, по-солдатському, як він завжди на неї дивився, була лише цяткою в морі, однією з багатьох цяток, що утворюють дугу Іонійського архіпелагу. Архіпелаг і острів абсолютно непотрібні для оперативних цілей. І в Бріндізі, і в союзних штабах Кефалонію можуть розглядати тільки так. Але він, генерал, при бажанні міг бачити її з цього вікна іншою — живішою й реальнішою, в гурті знайомих облич, імен, голосів.
Але яка користь була від Кефалонії союзникам, котрі своєю висадкою в Італії вже відрізали Балкани?
Він ще раз поставив собі це запитання, роздивляючись цей маленький гострий острів на мапі, де не значилося жодного солдатського імені, де не видно було жодного обличчя, не чути нічиїх голосів.
Непотрібний острів, безперечно, він це знав добре.
І генерал запитав себе, де зараз молодший лейтенант флоту, що відплив сьогодні вночі на катері Червоного Хреста, останньому катері, що залишився в Аргостоліоні. Чи пощастить йому непошкодженому перепливти Отрантський канал і, уникнувши пильності німецьких повітряних розвідників, дістатися до Бріндізі? Він має пояснити, як стоять справи на Кефалонії, розповісти про трагічну долю дивізії, "Але чи це хоч трохи допоможе?" — запитав себе генерал.
Він сперся на підвіконня й подивився на останні листівки, що їх вітер закинув на будинки без дахів, закрутив круг пальм на майдані Валіанос серед руїн у стовпі гарячої куряви літа. Цього довгого середземноморського літа, що ніяк не хотіло помирати.
Прибічник Бадольйо, шлях на батьківщину, німецькі побратими. Слова, слова, позбавлені сенсу або з лиховісним сенсом. Слова, вжиті, щоб спотворити істину. Ось як буває, подумав він; за якусь добу істина може стати цілковитою протилежністю того, чим вона була напередодні.
Але так стається з частково відносною істиною, втішав він себе, з істиною двох ворожих станів, що міняється, коли зраджує фортуна; одначе існує істина вища, незмінна, вона стоїть над пристрастями й силою зброї, над життям і смертю — істина, яку не змінити ні пристрастям, ані зброї.
Така була його істина, і її треба було ревно оберігати, як джерело сили й надії.
Він зняв із своїх грудей німецький залізний хрест.
Існувала істина й іншого роду — скороминуща, дрібна, пов'язана з безпосереднім перебігом подій, а саме: якщо дивізія здасться в полон, ніхто з них не уникне смерті.
Погляд його, минувши майдан, полинув на затоку і ще далі на море. Воно було спокійне, темне під яскравим промінням сонця і геть скрізь пустельне.
Цієї миті, думав він, молодший лейтенант пливе на своєму катері Червоного Хреста цією спокійною гладінню, майже не порушуючи мовчання й безруху.
Море, думав він, це стихія миру, а не війни.
А може, катер, помічений німецькими літаками, вже пущено на дно?
Море, думалося йому, може стати величезною гробницею. Але воно може обернутися в велику, широку дорогу, безмежну дорогу порятунку, якщо тільки чудом покажуться на обрії труби двох-трьох військових кораблів.
2
Море стало легкою дорогою без перешкод для двох гірсько-стрілецьких батальйонів 1-ї німецької альпійської дивізії, котрі в ніч проти 19-го висадилися в бухті Кіріакі під командуванням майора фон Гіршфельда. За правильними підрахунками підполковника Ганса Барге, залозі Ліксурі навіть при підтримці авіації не так-то легко вдалося б зломити опір італійської дивізії. Щоб провести операцію по знищенню ворога, треба було підкинути підкріплення — добірні частини, спеціально підготовлені для дій у гористій місцевості.
Гірські стрільці майора фон Гіршфельда прибули. Ця ніч також була місячна; освітлені води бухти Кіріакі м'яко плескалися біля облавків; сосни на горбах, осяяні місяцем, нібито спускалися до моря, колихалися разом із ним.
Катери причалили до берега; слова команди вимовлялися півголосом, проте лунали чітко, майже дзвеніли в кришталевому повітрі місячної ночі. Виразно чулися сухі удари облавків об камінь, кроки перших гірських стрільців, що скочили на землю, безладна хода батальйону, котрий підтягався до підніжжя гори; потім кроки обох батальйонів — усе ще безладні, скоріше тупіт ніг при шикуванні; приглушений брязкіт зброї; невиразні голоси, подих двох батальйонів, що злився з подихом ночі.
Ніч сховала сосни, гори, зброю, гірських стрільців. Мотори на катерах стихли. Води бухти, потривожені висадкою, знов стали нерухомою гладінню. Але повітря втратило аромат лісу, вогкої трави й землі, втратило нічний запах каменю, нагрітого сонцем, — воно зберігало тепло навіть у прохолоді. Повітря, таке іскристе в місячному сяйві над амфітеатром бухти Кіріакі, поступово вбирало в себе важкий дух двох батальйонів.
Загін, вишикувавшись за горою, здригнувся і рушив довгою колоною по білому, осяяному місяцем шляху; батальйони, простуючи до м'якої хвилястої лінії гір Кефалонії, гір, що складали природу, стихію цього острова.