У вікно, розчинене на вулицю, не вдиралися більше пориви гарячого вітру, стихло навіть повітря.
Катерина Паріотіс вийшла в садок. На грядках, як і раніше, квітли квіти, гранітні східці, що вели на вулицю, залишилися на своєму місці, як і дорога вздовж узбережжя, білого під промінням вранішнього сонця, що підбилося вже височенько; в далечині на березі виднів непошкоджений морський млин; цілий стояв і маяк, лише чайок на ньому вже не було.
Але, повернувшись до міста, вона уже заздалегідь знала, що побачить. Хмара диму підносилася над ясними верхами сосон, ніби велика подерта парасоля повільно й важко переповзала від сосняка біля англійського кладовища на той бік острова, дорогою, що вела до монастиря і Самі. Безліч стовпів диму знімалося з нив, з оливкових гаїв, на рівнині, на шляхах — звідусіль, подумала Катерина, де літаки знижувалися, обстрілюючи зенітні батареї та італійських солдатів.
І капітана Альдо Пульїзі, невиразно думалось Катерині. Німецькі кулеметники полювали й на нього. Можливо, його вбито, майнула в неї розпачлива думка. І ще відчувала, яка безсила вона перешкодити цій смерті, якщо смерть справді прийшла. Тут, у цьому сонцем заллятому садку, перед безжурною панорамою узбережжя й моря, вона не змогла б зробити нічого, щоб не дати капітанові загинути. Тільки, якщо повернути час навпаки, ще до нальотів, до замирення, вона могла б допомогти йому. Але думати про це — дитяча фантазія, сказала вона собі.
Вона вийшла на дорогу і рушила до міста, все більше наддаючи ходи, зрештою, майже побігла, ніби місто — воно палало там, за евкаліптовою алеєю, — притягувало її дужче в міру наближення. Вона бігла, її поривало до себе полум'я Аргостоліона, але також і гамір голосів, що ставав усе виразніший; а тим часом з плаїв на шлях виходили інші люди: жінки, хто сам, хто ведучи за руку дітей, і чоловіки, переважно селяни-діди. Вони також ішли до Аргостоліона в пошуках схову, тікали зі своїх обстріляних або розбомблених сіл, назустріч ще більшому пожарищу, аби тільки бути десь серед людей.
Катерина Паріотіс зупинилася перепочити. Німецькі танки пішли з евкаліптової алеї: назустріч сунула італійська мотоколона, а за машинами — піші солдати з гвинтівками через плече і речовими мішками за спиною. Ваговози проїжджали через юрбу, мотоцикліст, їдучи попереду, промощував дорогу. Колона сунула до мису Святого Теодора. На ваговозах солдати з серйозними, втомленими з безсоння обличчями; вони байдуже дивилися на дорогу. Хтось із юрби махав рукою на знак привіту, кілька солдатів відповіли, але вже здалеку. Солдати, що йшли за машинами, щось казали, гукнули, щоб люд не ходив до Аргостоліона, а тримався подалі від міста; але юрба втікачів і далі брела назустріч військовій колоні, незважаючи на пересторогу, ніби не чула її.
— Гей, красуне, — гукнув якийсь солдат. З-за подвійної лави гвинтівок почулися голоси, вибух сміху, сухе цмокання повітряного поцілунку. Катерина Паріотіс усміхалася солдатам, вдивляючись в обличчя, шукаючи очима офіцерів, що йшли обік колон.
"Капітан Альдо Пульїзі? — хотілося їй запитати. — Ніхто не знає капітана артилерії Альдо Пульїзі? Скажіть хто-небудь, де він?"
"Він убитий?" — хотілося їй запитати в них.
Колона пройшла. Тупіт ніг, голоси понесло в бік моря. І Катерина разом з юрбою опинилася на майдані Валіанос, звідки відкрилося все місто — розгорнуте, оголене, з вивернутими нутрощами.
Стіни багатьох будинків обвалилися, а з уцілілих знесло покрівлі. Оголилися помешкання, завислі над провалами, кімнати, обклеєні жовтими, рожевими, блакитними шпалерами, з ліжками, тумбочками і стільцями, картинами на стінах, електричною лампочкою, звислою зі стелі, вазою з квітами на підвіконні.
Вулицями бігали люди, чоловіки й жінки, вантажачи на візки домашнє добро. Чоловік тягнув за ручки, жінки, старигани, діти підштовхували ззаду, поспішаючи до мосту, до села Куватос — аби лиш геть від диму й руїн, геть від завивання сирен і моторів. Навколо стояв крик і плач, гидко пахло паленим тиньком.
Погляд Катеринин зупинився на будинку школи: фасад упав на брук, коридор горішнього поверху провалився, цілі лишилися тільки двері, розчинені в три вцілілі класні кімнати з чорними дерев'яними партами, вишикуваними перед кафедрою, з дошками та мапами на стінах.
Катерина кинулася геть, перебігла майдан і знов змішалася з юрбою. Здавалося, тут, серед людей, їй буде не так важко. Але дійшовши до штабу італійського командування, вона вибралася з людського потоку і зупинилася, втомлена й пригнічена. Присівши біля муру, почала спостерігати за офіцерами, які раз у раз піднімалися і спускалися сходами, приїздили і від'їздили в авто. Все це були італійські офіцери, Катерині здавалося, ніби вона впізнає їхні знайомі та звичні обличчя, скільки разів бачені на концертах військового оркестру або в кав'ярні на майдані. Тут були нібито всі, крім одного; і страх, що його вбито, знов охопив її і вже не залишав сумнівів. Сльози, що давно підступили до горла, ринули з Катерининих очей. Плачем лихові не зарадиш, вона це розуміла; але таки плакала, без звуку, без хлипу і ридання, як дурка, плакала по капітану, вчорашньому ворогові, якого вона ще нещодавно ненавиділа і дала йому зрозуміти це і який тепер убитий десь тут, на острові.
Він убитий, думала Катерина, затуляючи обличчя долонями, щоб приховати свої сльози; але не тільки це, не сам факт загибелі капітана вкидав її в такий розпач, а те, що він помер, не дізнавшись правди. Аби він знав, що й тут, у Кефалонії, є хтось, хто любить його, а не лише його дружина в Італії, його смерть, звичайно, була б не такою сумною, не такою самотньою. Померти на чужій землі, почуваючи себе самотнім, це означає померти двічі, думала вона розпачливо.
Вона витерла очі, сльози вичерпалися. Тепер, коли вона розрадила душу і клубок, що стояв у горлі, розчинився, вона відчула себе краще, вільніше, здатною вернутися на вулицю й шукати капітана. Зрештою, думала вона, це тільки страх: адже капітан міг і врятуватися, як ті офіцери й солдати, що проходили попри неї. Вони були геть скрізь, пробиралися між руїнами, допомагали тягти візки, укладати поранених на автомобілі Червоного Хреста. Можливо, він ще живий, і тоді йому ще не пізно взнати правду.
Катерина підвелася й почала несміливо пробиратися серед юрби між солдатів, між машин; знов її віднесло на майдан Валіанос. Їй здавалося, ніби це не вона, а хтось інший ходить, дивиться, мислить за неї. І вона скорилася рухові людського потоку, який, як вона почувала, був не випадковий, а мав свою таємну силу й послідовність, вона віддалася цьому рухові, ніби передчуваючи, що він зрештою приведе її до капітана; Альдо Пульїзі, може ж таки, залишився живий.
А той ішов з майдану до штабу, йшов назустріч їй, на що вона сподівалася весь час. Узяв її руки в свої й м'яко виштовхнув з юрби, нітрохи не здивувавшись зустрічі. Не здивувалася й вона, хоча ще кілька хвилин тому вважала його за неживого.
— Кірія, — мовив капітан, дивлячись на неї. В його очах горів незвичайний червоний вогник: обличчя за кілька цих днів змарніло, заросло чорним заростом. — Кірія, — повторив він. І зненацька його очі затривожились. — Чому ти тут? — дорікнув він їй. — Вертайся додому, кіріє, зараз же йди додому.
"Бо я люблю тебе", — подумала Катерина, але сказати це їй не пощастило, губи ледь ворухнулися; на очах знов виступили сльози — то вони ще не вичерпалися.
Своєю сухою й шорсткою рукою він погладив їй волосся, щоки, губи довгим пестливим порухом; а юрба за її спиною, невиразна, майже невидна в тумані сліз, як і раніше, котилася вулицею, пхаючи візки, тягнучи клунки, торби й валізи.
— Маленька кірія, — сказав капітан.
Чи зрозумів він? Навіть якщо вона не зуміла нічого сказати, він усе-таки збагнув. Вона побажала це всіма силами своєї душі й подякувала богові за цю зустріч. Принаймні, думала вона, тепер капітан знає. Навіть якщо йому доведеться померти, думалось їй, він знає, що він не самотній, що він не на чужій землі.
Капітан провів її, ведучи через майдан до евкаліптової алеї.
— Треба поспішати, — мовив він. — Літаки вернуться з хвилини на хвилину. Я відведу тебе додому, — додав.
Але Катерина, навіть коли б саме тієї хвилини вернулися літаки, не втекла б; вона почувала себе тепер упевненою, щасливою. Не так уже й погано було б умерти разом із ним, ось так під руку, як вони йшли тепер. І вона посміхнулася.
Розділ сімнадцятий
1"Італійці на Кефалонії! Побратими! Італійці, офіцери й солдати!
Чому ви воюєте проти німців? Вас зрадили ваші командири! Ви хочете повернутися на батьківщину, до ваших дружин і дітей, до ваших родин? То знайте, що найкоротший шлях на батьківщину пролягає не через англійські концентраційні табори. Ви вже знаєте принизливі умови, накинуті вашій країні англо-американським замиренням.
Після того як вас підбили на зраду німецьких товаришів по зброї, вас хочуть присилувати тепер до тяжкої виснажливої праці в копальнях Англії й Австралії, де бракує робочої сили. Ваші командири хочуть продати вас англійцям: не вірте їм.
Ідіть за прикладом ваших побратимів у Греції, на Родосі і на інших островах; усі вони поскладали зброю і вже вертаються на батьківщину; також склали зброю дивізії в Римі та інших центрах вашої національної території.
А ви саме тепер, коли у вас виникла реальна можливість повернутися на батьківщину, саме тепер готові обрати смерть і англійське рабство. Не змушуйте, ні, не змушуйте німецькі літаки сіяти смерть і руйнацію!
Складіть зброю! Німецькі побратими відкриють вам шлях на батьківщину!
Побратими з італійських збройних сил!
Через зраду Бадольйо фашистську Італію та націонал-соціалістську Німеччину покинуто в їхній спільній великій боротьбі.
У Греції складання зброї армією Бадольйо повністю закінчено без кровопролиття. Тільки дивізія "Аккві" під командуванням генерала Гандіна, прибічника Бадольйо, дислокована на островах Кефалонія й Корфу і відрізана таким чином від інших територій, відкинула пропозицію про мирне здавання зброї і почала боротьбу проти своїх німецьких побратимів та італійських фашистів.
Ця боротьба абсолютно марна: дивізія, розділена на дві частини, оточена морем, відрізана від постачання, позбавлена всякої можливості дістати допомогу від наших ворогів.
Ми, німецькі побратими, не хочемо цієї боротьби.