Відтак, ніби свідоме вичікування, в повітрі зависла довга пауза; а далі з берега біля Аргостоліона відкрили вогонь морські батареї, і пауза урвалась. Гладінь затоки здибилася, ожила; перші плоти пішли на дно; Карл Ріттер скочив у воду.
Потім він почув, що в нерухомій зоні світла навколо нього знов запанувала тиша; тоді озирнувся й побачив уламки розбитих плотів, серед яких плавали тіла убитих солдатів. Італійці більше не стріляли, з берега долітали крики. Італійські солдати кидалися в воду і пливли до потопельників, від берега відійшла моторка, знімаючи уламки на пінявому гребені хвилі. Італійці кричали, простягали руки, тягли врятованих на борт. Але Карл Ріттер не ворушився. Тримаючись за маленький надувний бот, він схилив голову набік і колихався на поверхні води серед убитих.
Нарешті голоси змовкли, моторка повернула до Аргостоліона, везучи полонених.
Душ із тридцять потрапили в полон, підрахував Карл Ріттер, із триста п'ятдесяти учасників переправи.
Прожектори погасли, навколо знову запала пітьма. Не світилася більше й Телеграфна гора, стрілянина трасуючими кулями припинилася. Очевидно, подумав Карл Ріттер, камради з Телеграфної гори або вбиті, або взяті в полон.
Ріттер повернувся й поплив, обережно штовхаючи перед собою бот; Ліксурі майже вже не видно; після сліпучого світла морських прожекторів морок здавався особливо щільним. Можна було розрізнити лише білясту пляму на горі. Вона послужить йому за орієнтир. Бот, думав Карл Ріттер, допоможе йому сховатися, коли місяць підіб'ється вище і встане над горбами.
Розділ шістнадцятий
1Ми дісталися до італійського цвинтаря на схилі горба. Він розкинувся серед оливняка, на узбіччі дороги, що вела до монастиря, кругом нього йшов порозвалюваний мур без хвіртки, за муром — луки, нивки та двоє високих чорних кипарисів. Напроти, по той бік шляху, тягнувся мур англійського цвинтаря, вищий, геть-то цілий, з хвірткою, замкнутою на колодку. Поряд із муром височіла православна церквиця, що її ми бачили знизу, з мосту. Трохи вище, на закруті дороги, що проходила через оливковий гай, стояв маленький збірний домок, рожево пофарбований.
При вході на італійський цвинтар ми зупинилися: переступити поріг було легко, але в мене якось обважніли ноги. З того місця, де ми стояли, я бачив клапоть цвинтаря: він радше скидався на переоране поле. Біля пам'ятника навалено купи засохлої землі, могили розриті, серед олив видніли облуплені стіни каплиці з уцілілою кольоровою банею, схожою на смішний берет.
Тут, у цих ямах, думав я, можливо, лежало тіло й мого батька без імені, без відзнак — невідомий солдат. Можливо, і він пройшов цим шляхом, через стільки могил, стільки військових кладовищ, перш ніж його, вкритого трибарвним прапором, повантажили на міноносець, що йшов у Барі.
А можливо, все було й не так. Можливо, спитав я себе, він, як і більшість солдатів дивізії, залишився тут, змішавшись із землею Кефалонії, став нерозривною частиною природи цього острова?
Ніхто не зміг би дати мені відповіді, але це не мало й якоїсь ваги перед лицем смерті, її реальністю, зримістю. І не лише смерті. Мені здавалося добре відчутним намагання природи все згладити, витравити спогади про смерть. Природа завдавала удари наосліп, у доконаних нею руйнуваннях відчувалися намір, мета. Підводний вулкан, вогонь у надрах гір, землетрус, морські колодязі — всі ці сили руйнували, не милуючи нічого з великого милосердя. Але марно, як мені здавалося, бо пам'ять про смерть іще жила, сліди лихоліття збереглися, залишилися розверзнуті могили, залишилися руїни.
Позад почулася хода. Чернець-капуцин летів до нас, як порив вітру, виставивши вперед довгу бороду, його жваві очі посміхалися, сутана з грубої тканини ляскала, як вітрило. Він ішов з оливкового гайка.
— Це падре Армао, — мовив сумно фотограф.
Падре Армао оглянув мене з висоти своєї кощавої постаті, помахуючи бородою на вітрі і вітаючи мою появу в цих місцях. Він нібито вже давно очікував мене, і ось я нарешті прибув.
— Італієць, n'est ce pas?[8] — запитав він.
Зрадівши, що не помилився, він міцно потиснув мені обидві руки. Химерною мовою — сумішкою італійської, французької та іспанської — він почав розпитувати, звідки я, з якого міста, як переніс морську подорож.
Він поцікавився, навіщо я приїхав на Кефалонію, чи не родич я комусь із убитих; коли він почув, що тут загинув мій батько, очі його померкли, усмішка, що розсунула бороду надвоє, зникла, обличчя стало скорботне.
— Може, зайдете випити кави? — запитав він, щоб змінити розмову, показуючи на рожеву хатку.
Паскуале Лачерба багатозначно подивився з-під окулярів, даючи мені зрозуміти, що, як він і попереджав, цього капуцина легко не спекаєшся. Потім блимнув неприязно на падре Армао.
— Ми вилізли сюди, щоб подивитися на могили, — сказав Паскуале.
Тоді падре Армао переступив поріг цвинтаря і рушив стежкою, підмітаючи розмаяним подолом своєї сутани хрести й пам'ятники. Побачивши, що він опинився сам серед могил, він покликав нас енергійним жестом.
— Це мій парох, — пробурмотів за його спиною Паскуале Лачерба. — Я його парафіянин. Нас, католиків, тут півтори каліки серед православних.
Падре Армао нашорошив вуха, мабуть, почув ці слова. Він обернувся на п'ятах своїх сандалій і ткнув у фотографа зашкарублою рукою, вистромленою із широких рукавів.
— Мало їх, та парафіяни добрі, — сказав падре. — Окрім Паскуале Лачерби.
— Я кривий, — заперечив Паскуале Лачерба. — Та й здоров'я погане.
Падре Армао зайшовся реготом, хоча очі його метали блискавки.
— Кривий, кривий! — закричав він. — Кривий, як до церкви йти. От до кав'ярні — інша річ!
Було видно, що він зовсім не гнівався на свого парафіянина, його навіть тішила роль обвинувача. Але тут згадав, що він на цвинтарі, що я син полеглого, і зразу споважнів. Урочистим жестом обвів усе навколо.
— Vous voyez?[9] — запитав падре.
Так, могили були розкопані, земля в ямах скам'яніла, пам'ятники поросли травою. Це були плити потемнілого, вже без блиску, мармуру, посіченого замшілими розколинами. На плитах не було вибито імен; лише дати, майже нерозбірливі. Деякі могили мали не пам'ятники, а хрести з дерева чи залізного пруття, теж почорнілі, згнилі або поржавілі від дощу й сонця.
На цьому воєнному кладовищі поховано тисяча п'ятсот трупів італійців, пояснив мені падре Армао. Потім їх перевезено до Італії разом з тілами інших полеглих на Кефалонії, Занті, Ітаці, Святій Маврі й на інших фронтах Греції.
Він запитав мене, чи перевезено до Італії останки мого батька.
Я відповів, що не знаю, за офіційною версією — так. Мій батько, як офіційно повідомлено, спочиває на великому білому, акуратно розпланованому кладовищі в Барі. Йому виділено місце в довгому ряді, відведеному для офіцерів. Але я не міг сказати напевне, чи справді там його прах. Та й моя мати не могла б стверджувати цього. Вона бачила тільки маленьку запечатану дерев'яну скриньку. А втім, аби навіть цю скриньку відкрили б перед її очима, казала вона, звідки вона могла б узнати, що це справді мій батько?
Падре Армао зітхнув і похитав головою.
— Ми ще маємо час, — сказав Паскуале Лачерба, — якщо ми хочемо попасти на храм святого Герасима. Он унизу йде автобус.
2
Ні, не можна було впізнати його по тих кістках, що лежали в скриньці. Падре Армао це теж було відомо. Він добре пам'ятав ті білі кістки полеглих. Працівники грецької санітарної служби очищували їх від налиплої землі, дезінфікували. Потім у присутності митних урядовців їх розкладено в паперові пакети, а пакети запечатано в дерев'яні скриньки. На кожній скриньці поставлено номер. Він згадав: 100, 200, 2000. Скільки їх було, цих пронумерованих скриньок? Він ніби знов бачив їх, вони стояли рядами, як на останньому параді, на східцях біля моря, в чеканні міноносця, що повезе їх.
Він згадав італійського дивізійного капелана, який залишився живий. Саме він керував розкопками. Весь час він мотався по цілому острову з краю в край на військовій машині, шукаючи місця кривавої різанини, братські могили, дістаючи трупи з морських колодязів. Відкопував своїх синочків — так він їх називав. Він усе твердив, що для нього всі полеглі були як сини. А тепер ось вони, казав він, подивіться, падре Армао, що з ними сталося: кістки в паперових пакетах, у запечатаних скриньках.
Падре Армао звів очі до неба; він засумував, дивлячись на небо, таке просторе над нашими головами, над морем і над рядами тих скриньок. Кістки лежать у паперових пакетиках, подумав він, але зате солдати дивізії — в раю.
А вбивці — в пеклі.
3
Не зовсім такий кінець — паперовий пакет, — а загальне відчуття краху Альдо Пульїзі дізнав сімнадцятого числа, на зорі. Німецький розвідувальний літак закружляв над островом в першому промінні тієї блідої нужденної зорі. Він довго літав над горбами, над затокою й долиною. Альдо Пульїзі зрозумів, що він шукав у сутінках чогось, що застрягло на півдорозі між мрущою ніччю та народжуваним днем.
Розвідник скинув три освітлювальні ракети, що загорілися рожевим світлом над схилами далеких горбів. Але як тільки від мосту Аргостоліона до фортеці Святого Георгія розвидніло, літак пішов у бік моря, залишивши за собою ракети, ніби почеплені на незримих ниточках. Вони спускалися нестерпно повільно, але безупинно, і в міру їхнього зниження на землі витяглися довгі тіні скель, будинків, дерев. І тіні солдатів та коней 1-го батальйону 317-го полку, котрі, вийшовши на вулиці, сонні, в бойовій викладці, чекали наказу виступати проти німецьких підрозділів. Альдо Пульїзі подивився нагору: відчуття краху неслося звідти, на прямих крилах ескадрильї.
4
Потім знов запала тиша, цього разу довша, ніж пауза поміж нальотами двомоторних бомбардувальників. Ці хвилі металу, що переорали землю, очевидно, остаточно припинилися. Вони розбилися, подумала Катерина Паріотіс, на якомусь далекому скелястому бескиді біля Занте.
Так, тиша була остаточна й щільна, якась нова після вибухів бомб і тріскоту зеніток. Катерина роззирнулася: стіни кімнати, образ святого Миколая, фото капітана на комоді, лампадка, почеплена у вітальні, — всі речі відзискали свою подобу, звичайну врівноваженість; усе довкола, переконалася вона, міцно займало своє місце, ніби життя точилося й далі без перерви, без насильства.