Так само, як це було в Африці і всюди, куди їх возили.
"Люба Амаліє, — писав Альдо Пульїзі до дружини, — аби не гнітюча самотність і не туга по домівці, ми б почувалися зовсім як у відпустці. Острів Кефалонія в цю пору року дуже гарний, але дарма — з ким тішитися цією красою? Інколи вона втрачає всю привабливість і навіть наганяє смуток. І тоді Кефалонія здається мені зовсім не такою, яка вона насправді, а занехаяною, похмурою, ніби місцем заслання, і я питаю себе: коли ж ми звідси виберемося?"
3
— Так, я італієць, розшукую земляка фотографа на ім'я Паскуале Лачерба, він мешкає в Аргостоліоні, на вулиці принца П'ємонтського, номер три.
— Якого принца?
— О, пробачте. Десь найпевніш ця вулиця тепер перейменована. Іменем принца П'ємонтського вона називалася у війну.
— Тепер це, напевне, вулиця принца Константина, Я аргостоліонець, але назв вулиць не пам'ятаю. Я працюю водієм. Хіба не смішно?
— Бачте, зі мною теж таке трапляється.
— А ви, якщо не секрет, з якого міста приїхали?
— З Мілана.
— І шукаєте, значить, якогось фотографа?
— Так, його звати Паскуале Лачерба.
— Паскуале Лачерба. Це ім'я мені наче по знаку.
— Вулиця принца Константина, номер три.
— Якщо, звісно, його не прибило під час землетрусу. Коли ви бачили його востаннє?
— Щиро кажучи, я його ніколи не бачив.
— Не бачили?
— А ні.
— Тоді він, певне, загинув під час землетрусу.
— Я ще маю розшукати таку собі Катерину Паріотіс.
— Катерину, як ви сказали?
— Катерину Паріотіс.
— Ні, ніколи не чув. Яка вона з себе? Чи ви її теж ніколи не бачили?
— Ніколи.
— Розумію. У них родичі в Італії, які просили вас щось переказати. Так, чи що?
— Та нібито.
— Я так і думав. Але ця Катерина Паріотіс — гречанка чи італійка? Чи, можливо, італійка, віддана за грека?
— Їй-богу, не знаю.
— Мабуть, ви привезли добрі новини для неї. Якщо, звісно, застанете живою...
— Так, непогані.
— Радий за них. А скажіть, як, по-вашому, я розмовляю італійською мовою?
— Чудово.
— Мене звати Сандріно. Якщо вам буде треба, можете знайти мене в порту.
— Сандріно.
— Якщо захочете оглянути острів, то прошу, я маю машину, легковий студебекер. Уранці і ввечері я працюю водієм на цьому автобусі — він курсує між Аргостоліоном і Самі, а вдень таксистом. Ви завжди можете знайти мене або в порту, або на ринку. Або ще на майдані Валіанос. Якщо побажаєте проїхати островом на студебекері, запитайте мене, тобто Сандріно. Візьму недорого.
— Згода, я вас розшукаю.
— За триста драхм ми з вами об'їдемо всю Кефалонію від краю до краю.
— Можна вас про щось запитати?
— Прошу, пане.
— Ви грек?
— Я знав, що ви мене про це запитаєте. Напівіталієць, напівгрек. Двадцять років тому я приїхав сюди з Сицилії рибалити. Та так і застряв тут.
— Після війни?
— Так.
— А чому застряли? Через жінку?
— Що ви, ні. Застряв — і все.
Щоб чути одне одного, нам доводилося кричати, оскільки прочанки й попи, які також посідали до цього автобуса, знов заспівали. Автобус був маленький, от собі бляшана коробка; зустрічний вітер, вдираючись у розчинені віконця, відкидав назад вилинялі завіски. Та, незважаючи на протяг, в автобусі тхнуло спідницями й бородами. Співам прочанок приграє своїм гуркотом мотор, що здавалося, ось-ось закипить на крутому узвозі, а також деренчання розхитаного короба, шурхіт шин по накоченій дорозі. Я сів попереду, ближче до водія, щоб на мене не давила ця завивуща чорна маса православних молільниць. Попереду у жовтому світлі фар пропливали клапті гір, ліворуч, на узбіччі, — оливкові дерева, праворуч — урвища, поруччя мостів, придорожні пакільці. Дорога пнулася вгору, кудись до просвітлілого неба, засіяного зорями, що танцювали на вітровій шибі. Обертаючись, я бачив роззявлені роти прочанок, червоні на тлі чорних хусток, і білі розхристані груди циганки; вона сиділа позад мене з дитиною на руках; очі її виблискували в сутіні, розпатлані коси маяли на вітрі.
Я дивився у вікно, вглядався в пітьму і думав: батько, щоб дістатися з своєю батареєю до Аргостоліона, напевне, їхав цією дорогою. І уявляв, як колона машин марки "спа" піднімалася цим узвозом з погашеними фарами, а обік миготіли ці самі оливи, черкаючись об борти, ті самі мости, ті самі придорожні паколи. Припавши до вікна, я дихав нічним повітрям острова і думав, що й батько вдихав ці пахощі — дух лісу і терпкий дух землі з примішаним до них м'яким ароматом моря, який я відчував і далі, хоча воно залишилося позаду. Море переслідувало мене всюди.
На вершині гори автобус зупинився; прочанки й попи, підхопивши свої клунки й валізи, перегукуючись, вийшли. Чорні ряси, як пташині крила, майнули в світлі фар і рушили в бік темної недалекої брили монастиря святого Герасима. Автобус спорожнів, залишилася тільки циганка позад мене, вона дивилася на мене холодними очима, та двоє молодиків на задньому сидінні, певне сільські парубки, вбрані по-святковому. Ми помчали вниз із приглушеним мотором, тримаючи курс на вогні Аргостоліона, що то спалахували, то зникали на зворотах. Вогні росли, яскріли... Невдовзі я розгледів міст через бухту, я вже знав, що такий є: сіра смуга цементу, перекинута через темне свічадо моря. Але місто за частоколом ліхтарень залягало невидиме; ліхтарі горіли вздовж усього берега, віддзеркалюючись у нерухомій воді. Вище, на горі, мерехтіло лише кілька окраїнних вогників. Дивлячись на Аргостоліон з вікна автобуса, можна було подумати, що все місто складається з однієї перії низеньких будинків, повернутих вікнами на море.
Видовище зовсім не вражало, навпаки, щось у ньому було маломістечкове. А я уявляв собі бозна-що! А втім, не дивина, мені про це місто стільки розповідали, я бачив його на стількох ілюстраціях. А все ж хвилювався, хоча й не признавався собі.
— То не забудьте ж: Сандріно! — підморгнув мені на прощання водій.
Розділ другий
1Тим, хто приїхав, як Адріана та її подружки, після шестимісячного перебування в африканській пустелі, Аргостоліон здавався справжнім містом. Тут було все: людні вулиці, багатоголосий гомін юрби; працювали кав'ярні, виставивши на тротуари свої столики, висявали на сонці вітрини крамниць, і на перехресті на знак регулювальника з військової поліції треба було зупинятися. Після семи місяців, проведених у сірій мармуровій пустелі, в тилових бараках і серед гармат, Адріана та її подружки, висадившись у місцевому порту, втомлено роззирнулися довкола і замилувалися оливковими та сосновими гаями, темними на вершку пагорба, позад зелено-золотавих дахів і дзвіниць.
— Ну, як вам, дівчата? — запитала Адріана. Вона стояла з солом'яним кошиком через плече, розставивши довгі худі ноги, як солдат на чатах. — Містечко як на нас шите, еге ж?
Їх влаштовано на занедбаній віллі; далеченько, признатися, по той бік затоки, саме напроти міста. За будинком височіла гора, попереду тягнувся сад. Проїжджаючи шляхом на Ліксурі, можна було побачити лише горішній поверх і дах: блідо-небесний фасад вілли з вицвілими зеленими шторками ховало рясне листя агав та високий кам'яний мур.
На кілька днів дівчатам дано цілковитий відпочинок, щоб вони трохи оговтались. Вранці вони сідали в розбитий шарабан, і колишній матрос Матіас віз їх довгим мостом до міста. Шарабан і жваві балакучі дівчата з тріпотливими, на вітрі розкритими, мов ті квіти, парасольками відбивалися в морській гладіні. Матіас, сидячи високо на передку, похитував головою в такт кінській ході.
Після обіду вони замикалися в своїх кімнатах, рятуючись від спеки, опускали штори, лягали на шпитальні койки, читали, попиваючи неміцну холодну каву, або ж сходили вниз, до вітальні, і, не вимикаючи радіо, різалися в карти.
Крізь шпарини віконниць виднілося море, блискуче й нерухоме, воно сліпило очі: виднілася крута лінія берега, порт, військові судна на приколі. Часто на кам'янистому пляжі, напроти вілли, з'являлася юрма вояків. Вони прибігали сюди, ніби ватага хлопців після школи; перегукуючись, квапливо роздягалися до трусів і, плескаючи по воді руками, шубовстали в море; довкола знімалася хмарка золотистих бризок.
Але нікому з дівчат не хотілося на них дивитися; чоловіки, а надто солдати, їм остогидли по саме нікуди. А якщо котрась і затримувалася на мить біля вікна, то лише знічев'я, не знаючи, що робити в перерві між двома партіями в карти — чи то почитати стару газету, чи випити несмачної кави. Дивитися, як купаються вояки, було розвагою не більшою, ніж лежати горілиць і розглядати стелю.
Бували дні, коли Адріана споглядала її цілі години: лежала, втупившись у гарну рожеву стелю своєї кімнати. По кутках спускалися гірлянди якихось незнайомих їй лісових квітів; можливо, такі квіти росли десь у глибині острова, вони всі намагалися вгадати їхню назву. Дивлячись у стелю, Адріана обмахувалася полотняним віялом, на якому сяяли перламутрові фігурки і вишивки. То був подарунок пані Ніни, його дістала кожна з дівчат. Отож, у задушливе пообіддя, коли стихали голоси і завмирали кроки, в цілковитій тиші чувся лише цей дедалі ледачіший шурхіт віял.
Адріана дивилася на стелю, на лісові квіти, що спадали по кутках, і раптом, без усякої видимої причини, мабуть знічев'я, на неї нападала якась чудна туга. Хто б міг подумати, що так усе складеться, мислила вона. І перед її зором проходило все життя, ніби на діапозитивах, показаних на стелі. Образи виникали одночасно, накладалися один на одний, а проте не втрачали чіткості: ось ательє Джузеппи, недільне кіно на міській околиці, прогулянки з подругами до залізничного переїзду, танці під джаз-оркестр у прокурених залах "Допо лаворо"[3]. Аби їй тоді сказали, що від того злощасного номера в готелі вона докотиться до Кефалонії, то не повірила б. Туга переходила в печаль, і чомусь, вона сама не могла збагнути чому, хотілося плакати.
Щоб прогнати сумні думки, Адріана вставала, підходила до поставленого на комоді люстра, фарбувала губи. В сутіні за причиненими віконницями руки її біліли, наче риби, витягнуті з води. Стегна, перса теж здавалися їй білішими, ніж звичайно. Неначе вона оце вперше себе побачила. Обличчя в рамцях люстра здавалося їй далеким-далеким, можливо тому, що скло було старе, тьмяне. Риси розпливчасті, безглуздий чубчик аж до брів.