Я дивився на дорогу, на зчорнілу снасть ваговоза, коли почув голос:
— Ну, як спалось?
— От чортова душа, — сказав я. — Де ти ховалася?
Я скочив на рівні й опинився просто перед дівчиною, вона тримала в руках якісь пакунки: обличчя їй було все таке саме біле, брови підмальовані, а губи вже зранку наквацяні.
— Он там, — відповіла вона, киваючи на хатку.
Потім поклала на траву, поверх шматка газети, хліб і сир і вдоволено подивилася на мене. Тепер вона здавалася не такою сердитою, як уночі. В ній було щось навіть дитинне.
— Ти просто золото, — мовив я, впиваючись зубами в хліб. — Смакота, — промимрив я з напханим ротом. — Як це ти доп'яла?
Вона присіла поруч і скоса позирала на мене. Підживившись, я відчув себе куди краще. Закурив і сперся на скирту, витягаючи ноги.
— Отак, — сказав я, — доведеться чекати ночі, коли проїжджатиме якась колона.
Щоб згаяти час, я заходився базікати про всяку всячину.
— Закладаюся, — гукнув я, — що сьогодні неділя.
Дівчина також цього не знала і засміялася. Вона згубила лік дням, бо вже давненько мандрувала. І теж пробиралася з півдня, їхала працювати до Лукки. Але що то була за робота, не признавалася.
— А я роз'їжджаю у справах фірми, — патякав я. — Підхопив малярію, і мене звільнено від військової служби. Десь у цих місцях маю брата. Він воював у Тоскані, а після восьмого жовтня я загубив його слід.
На полі показався хлопець, котрий вів за собою білу корову, шкура її лисніла на сонці. Хлопець вимахував тонким прутиком, той зі свистом краяв повітря і раз у раз, цьвохкаючи, падав на крижі тварини. Хлопчина почав орати, зрідка покрикуючи на корову:
— Гей, Чорнушко! Люшки!
А довкола було по-святковому тихо. Тиша панувала і на горбах. Мені марилося, ніби там, на горі, на далекій дзвіниці, дзвонять на вранішню службу.
— От хоч і забожусь, що сьогодні неділя, — повторив я.
Дівчина зажурилася. А мені на пам'ять спало рідне село, моя хата й руїни, що залишилися на місці села й хати. Відтак пригадалася мати. По-моєму, і дівчина думала про те саме.
— Ти сама одна на світі? — запитав я.
Вона подивилася на мене, помовчала вагаючись, потім похитала головою. Пошукала в кишені й дістала фотокартку моряка в зсунутому на потилиці береті, схожого на кока.
— Ясно, — сказав я.
Вона пояснила, що цей хлопець її наречений і тепер плаває на крейсері "Тренто" в Середземному морі. По війні вони поберуться і матимуть дітей. А поки що, чекаючи кінця війни і повернення моряка в береті, схожого на кока, вона їде працювати до Лукки.
Дівчині розв'язався язик. Очі стали глибокими й вогкими, ніби озерця з темною водою.
Але вона й цього разу не сказала, до якої роботи збирається стати.
— А я ось, на щастя, не маю нареченої, — відповів я, кидаючи недопалок. — Я вільний птах, їду, куди мені заманеться.
— Зовсім нема нікого? — здивовано запитала вона.,
А я на те:
— Їду, куди заманеться. А зрештою, я не зовсім сам на світі, я маю брата і неодмінно його розшукаю. Може, саме тоді, коли найменше цього сподіватимуся.
Здавалося, їй стало шкода мене. Вона дивилася в землю, крутячи в пальцях соломинку.
З поля долинав голос хлопця, він поганяв корову, а та, бредучи, тягнула плуга, леміш його висявав на сонці. Хлопець усе цьвохкав прутом. Пахло весною, довкола було тихо, як у неділю.
— Почекаємо, поки сонце сяде, — сказав я. — Доведеться тут сидіти цілий день.
Дівчина нібито не мала нічого проти. Вона не надто квапилася до міста. Призналася, що мріє придбати в селі хатку і жити там зі своїм моряком і дітлахами. По війні вона доконче купить хату й клапоть землі і житиме там зі своїм чоловіком.
— А як же море? — запитав я.
— Море і йому остобісіло, — пояснила дівчина. І дістала якогось листа.
"Господи Ісусе, — помислив я, — вона, здається, збирається читати його мені".
Вона й справді почала читати. Тепер вона вже не крилася і просторікувала без угаву. Властиво, навіть добре, що вона стала читати мені листа. Бо ж я вже кілька місяців ні від кого не отримував ні рядка. Наше село і хата лежать у грузах. Мати загинула під час нальоту. Брат бозна-де. Хто ж мені міг писати?
— Годі, — зупинив я її нарешті. — Я хочу розпростати ноги. Пройдемося трохи? Може, зловимо рибу в струмку.
Я ще не доказав, як з шосе долетів рев ваговоза і скрегіт гальм по асфальту. Німці в зелено-брунатній уніформі позіскакували на землю і розбіглися по луках, автомати у них на грудях блискотіли проти сонця.
— Що сталося? — запитала дівчина, підступивши до мене.
Хлопець перестав поганяти свою Чорнушку. Він завмер посеред поля, упершись прутом у землю. Солдати вирвали у нього з рук налигача і щось зашварготіли по-своєму — металевий скрегіт їхніх голосів розірвав тишу; потім вони повернули знов на дорогу, тягнучи за собою корову. Вона йшла, низько похнюпивши морду.
Її витягли на ваговоза, і мотор знов заревів.
На полі залишився хлопчак із прутом у руці і просто в борозні плуг, блискучий на сонці, а довкола одгорнуті скиби. Коли машина рушила, хлопець підніс руки до рота й закричав щосили:
— Сучі сини! Вилупки прокляті! Щоб ви пропали!
Ваговоз зник за поворотом, і на полі знов запанувала тиша. Мені здавалося, ніби все довкола знов прибрало святковий вигляд.
— Не інакше, як сьогодні неділя, — сказав я. — Або просто весна наступає.
Дівчина мовчки дивилася перед себе. Потім знов ніби прочнулася зі сну й мовила:
— Ходімо до струмка.
Ми мали перебути тут цілий день, поки трапиться попутний транспорт.
Правда, для мене принаймні на якийсь час ця поїздка мусила стати останньою. Коли вже глупої ночі я виліз з машини біля Серавецци, дівчина на прощання подала мені руку. Вона їхала далі, до Лукки, де її чекала праця, але що то за праця — вона так і не сказала.
Я роззирнувся довкола і полегшено зітхнув. Внизу текла Серра, до мене долинав її безугавний шум, що будив луну на схилах довколишньої тіснини.
Мій погляд упав на великий придорожній щит, осяяний місяцем. Там було написано: "Achtung! Achtung! Bandengebiet!"[10].
Підійшовши до німецького вартового, що стояв при будці, я сказав:
— Danke schön[11], камрад.
І розгорнув перед його носом папір із комендатури.
4
Вони переконалися, що я добрий стрілець, коли ми йшли стежкою до села Санта-Анна. (Бо згодом, уже на рівнині, мені й довірено це важливе завдання). Три дні я чекав нагоди, щоб показати цим людям із Серавецци, чого я вартий: усі три дні ми блукали каштановими гаями, не скидаючи рушниці з плеча, замість тютюну палили листя і дивилися вдалину, на білу долину й море. Я попав до них у загін, вимучений мандрами на попутних машинах, отож-бо спершу вони не оцінили мене високо; зате на стежці, що веде до Санта-Анни, вони всі так і завмерли, роззявивши рота з подиву.
Ми підхопилися на зорі, коли в лісі було ще вогко.
— Ходімо по хліб, синку, — сказав мені Агостіно, гірник із Коркії, ніби висічений з мармурової брили.
Я був радий трохи пройтися, та й набридло вислухувати нескінченні розмови про те, що ми робитимем і чого не робитимем улітку. Мені хотілося робити щось уже тепер.
Ми простували вервечкою по стежці, що вилася узліссям. Село то раптом з'являлося, то зникало з очей, воно ліпилося до верху протилежної гори і втопало в зелені. Всього лише купка білих хаток, їхні шиби кидали снопи іскор проти сонця. Сонце саме сходило, проміння пробивалося крізь шапки дерев, внизу постелилося море — величезна сяйлива гладінь, не видно було ані одного вітрила, не чути ані звуку.
Показати, на що я здатний, допоміг мені крук, котрий весь час супроводжував нас, поки ми йшли стежкою. Він раптово виник у високості, ніби занесений повівом вітру, й летів, заточуючи над нами широкі кола, ніби вичікував, що хтось із нас стане його здобиччю.
— Крук приносить лихо, — сказав Агостіно, дивлячись угору.
Схопивши камінь, він пошпурив його в блакить, і камінь з глухим тріском упав на землю, зашелестівши листям каштанів.
— Коли він приносить лихо, — сказав я, — то я швидко його впораю. Один постріл — і по всьому.
Усі так і зареготали. Сказали, що я, мабуть, зумисне приїхав сюди з півдня, щоб похвалятися; але я, йдучи й далі вперед, не спускав з крука очей. Блискучий, чорний з сталевим відливом, він усе не відставав від нас, ніби шпигував. І те, що він згори стежив за нами, наганяло мені тугу.
— Я підстрелю його, — повторив я.
Річно, командир загону, гукнув, щоб я не клеїв дурня, луна пострілу докотиться аж до Серавецци.
Тепер, коли рудні закриті і там більше не висаджують породи, фашисти легко визначать з пострілу, де ми перебуваємо.
Агостіно, він ішов за мною слідком, пояснив:
— Досить голосно забалакати, і внизу вже все чутно. Зате в цій лощовині ми можемо навіть співати без усякого.
І справді, коли ми опинилися в западині, оточеній звідусіль горами, мої товариші затягли пісню:
Ти пам'ятаєш, як весною в квітні…
Я все ще стежив за круком. Рука сама потягнулася до рушниці. Навіть Агостіно коли-не-коли, роззявивши роті, піднімав до неба свою бороду.
У пам'яті мені зринули дні, коли ми разом із братом полювали в оливкових гаях неподалік нашого дому. І як у ті далекі часи, я зняв з плеча рушницю. Хор тягнув:
Той довгий потяг їхав до кордону,
На фронт стрільців альпійських везучи.
Крук спустився нижче, ніби хотів почути слова пісні, потім, мені на досаду, раптово десь пропав. І зі злості я теж почав співати.
Тепер село Санта-Анна було майже над нашими головами. Море вже зникло з очей, зникла і рівнина. Залишилися тільки зелені каштанові гаї та небо. Час від часу нам траплялася вигасла вуглярня чи покинутий курінь.
Я звів голову в небо і раптом знов побачив птаха там, нагорі: він ледь погойдувався на крилах і шпигував за нами. Мені здавалося навіть, що я розгледів його очиці, червоні, мов дві жарини.
Я пристав і звів рушницю. Мої товариші перестали співати. Вони також зупинилися і позирали то на мене, то на крука.
Запала глибока мовчанка. Вранішнє сонце яскраво світило. Верхи дерев блищали.
— Ану-ну, — голосно сказав Річчо.
І став, руки в боки, ніби чекаючи забави.
Я неквапливо націлявся, ведучи цівку за повільним летом крука, котрий нечутно махав крильми в безмовному небі. Я затамував подих, мені здавалося, ніби решта теж завмерла, не дихаючи.
Крук то брав ліворуч, майже торкаючись зеленого верховіття дерев, то летів праворуч, злинаючи в залляту сонцем вишину.