Вони в майстерні. Ходімо.
— Ми приїхали до тебе у справах, Майку,— повторив Карлос здавленим голосом.
Мені здалося, що Карлос боявся підвестися з крісла. Але Майк уже виходив.
— Ну, то ви йдете? — нетерпляче вигукнув він.
— Так, Майку,— відповів Карлос. — Ми йдемо.
Ми перетнули величезний сад, де серед "скульптур" на волі походжали фламінго та павичі. Проходячи, Майк ніжно доторкнувся до кількох кам'яних потвор.
— Ось це — оголена натура роботи Мура,— пояснював він,— а ось це — Бранко. Зауважте, вони вже трохи застаріли, я їх купив три роки тому. Це мої попередники, від них дорога веде просто до мене. Всі критики такої думки.
Я перехопив погляд Карлоса. В його очах була безнадія. В кінці саду виднів павільйон з алюмінієвими стінами, що плавно переходили в дах.
— Це робота Фіссоні. Він найкращий італійський архітектор.
Карлос ледь чутно застогнав. Він не наважився відповісти Майкові, а обернувся до нас, показав пальцем на спину Майка, а потім постукав себе по лобі. Ми ввійшли до павільйону. Там, як на будівельному майданчику, навколо резервуару з цементом стояли й лежали ящики, відра, мішки з гіпсом, інструменти. І повсюди виднілися твори Майка. Я досі не знаю і, мабуть, ніколи не дізнаюся, що виражали і чого були варті ті "твори". Все, що я бачив, були бетонні брили химерної форми, з яких стриміли залізні гачки та вигнуті трубки.
— Це не має нічого спільного з тим, що ви могли досі бачити,— з гордістю пояснював Майк. — Критики з "Альто" вважають, що це абсолютно нові форми. Вони називають мене "простористом". Я впевнений, у Америці навіть не знають, що це.
— Ні, Майку,— лагідно й заспокійливо, ніби звертаючись до хворого, сказав Карлос. — У нас іще ніхто не знає, що це таке.
— Ну, то скоро дізнаються,— вдоволено сказав Майк. — Усі мої твори, близько тридцяти, завтра будуть відправлені у Нью-Йорк. їх виставлять у галереї Мейєрсона.
Я ніколи не забуду виразу обличчя Карлоса, коли він це почув. Спочатку — недовіра, потім — жах. Він навіть обернувся до нас — пересвідчитися, чи не зрадили його вуха. Але наші обличчя — власне, тільки моє та Куніцове, бо спазматичні тики Завракоса не давали побачити його виразу,— підтвердили його побоювання. І раптом його жах перейшов у дивний спокій.
— Отже, Майку, ти показуватимеш все це в Нью-Йорку?
— Так. І будьте певні, це стане справжньою сенсацією.
— Так, так, безперечно,— добродушно підтвердив Карлос.
У ту хвилину я схилявся перед витримкою Карлоса. Бо неважко було уявити собі, що сталося б, якби Майк Сарфатті — ця надія наших активістів у один із найдраматичніших періодів історії нашого руху — повернувся до Нью-Йорка не для того, щоб залізною рукою задушити наших суперників, а для того, щоб улаштувати виставку своїх абстракціоністських творів у одній з виставочних галерей Манхеттена. Сміх, злива глузів та знущань: легендарний профспілковий лідер, на якого ми розраховували, щоб об'єднати для нашої вигоди всіх, від сходу до заходу, робітників Сполучених Штатів, стане дійовою особою найграндіознішого в історії американського профспілкового руху фарсу. Атож, я захоплювався самовладанням Карлоса. Тільки все його обличчя вкрилося краплями поту. Він дістав ще одну сигару, закурив і, засунувши руки в кишені, тепер уже спокійно поглядав на Майка.
— Каталог уже надрукували. П'ять тисяч примірників,— провадив той.
— Справді?
— Треба буде послати його всім нашим друзям.
— Звичайно, ми зробимо це.
— Треба, щоб про виставку написали в газетах. Це питання престижу. До речі, нашій профспілці тепер обов'язково треба буде збудувати у Хоубокені будинок культури.
Карлос здригнувся.
— Що... збудувати?..
— Будинок культури. Росіяни в себе скрізь споруджують будинки культури для трудящих. Ми помиляємося, сліпо критикуючи комуністів. Вони роблять добрі діла, і нам треба наслідувати їх у найкращому, чого вони досягли.
Я витирав з лоба холодний піт. Було ясно, що швидко вилікувати Майка навряд чи можливо. Йому довелося б пройти цілий курс лікування, і тільки в разі, якби він погодився. Але єдине, що зараз важило,— це профспілка. Нам треба було будь-що зберегти легенду про героя нью-йоркського порту, раз і назавжди відстояти, захистити його славетне ім'я, щоб воно й надалі служило справі профспілкової єдності. Треба було врятувати це ім'я від осміяння, яке знищило б нас, остаточно перехиливши терези на користь наших ворогів. Настав той момент, коли важливість нашої кінцевої мети виправдовувала будь-які засоби. Саме тепер постало питання про те, чи ми зберегли моральну силу, чи за роки процвітання та забезпеченого життя не похитнулася стійкість нашої волі, наших переконань. Але я трохи заспокоївся, коли глянув на Карлоса: вираз жаху на його обличчі вже поступився місцем незламній волі ветерана профспілкового руху, який прийняв рішення. Я помітив, що він зробив знак Куніцу. Майк саме стояв біля чану з цементом, з якого наїжачено стриміли жмутки колючого дроту. У виразі його обличчя було щось патетичне — і манія величі, і вираз безмежного подиву.
— Я сам не знав, що відкрию таке в собі,— сказав Майк.
— Я теж не знав. Мабуть, ти підхопив це тут, у Європі,— відповів Карлос.
— Я хочу, щоб усі наші друзі побачили мої твори. Я хочу, щоб вони пишалися мною.
— Так, Майку, так, сину мій. Твоє ім'я завжди лишиться таким, яким було досі. Я подбаю про це. Всі тобою пишатимуться.
— Нас часто звинувачують у грубості та неосвіченості,— провадив Майк. — Тепер вони побачать, що це не так. Не можна поступатися Європі монополією в галузі культури...
Карлос і Куніц вистрілили майже водночас. Майк рвучко відкинув назад голову, розвів руки, випростався і на мить завмер у цій позі (саме таким стоїть він нині на п'єдесталі перед будинком правління нашої профспілки у Хоубокені). Потім він упав долілиць. Я почув дивні звуки і швидко обернувся. Карлос плакав. По його завжди незворушному обличчю текли сльози. І ці сльози жалю, гніву, сорому та розради надали йому справді трагічної величі.
— Вони відвоювали його. Вони забрали найкращого з нас. Я любив його, як сина. Але тепер він більше не страждає. І головне тепер — це профспілка, це справа єдності робітників, якій він віддав усе своє життя. Тепер ім'я Майка Сарфатті, цього першопроходця профспілкової незалежності, буде з нами доти, доки існуватиме нью-йоркський порт. Там ми поставимо йому пам'ятник. Зануримо тіло в цемент, потім просушимо. Відправимо його завтра з багажем. У дорозі він добре затвердне. Ми скажемо, що Майк повернувся з нами. Ну ж бо, допоможіть мені.
Він скинув піджак і взявся до роботи. Ми, як могли, допомагали йому і скоро статуя, трохи неоковирна, та сама, якою нині може милуватися кожен у нашому порту, почала вимальовуватись у чані з цементом. Час від часу Карлос утирав очі і з ненавистю поглядав на безформні брили, що оточували нас.
— Декаданс,— бурмотів він і зітхав. — Декаданс, ось що це таке!
З французької переклав Ярослав КОВАЛЬ