Підполковник зосереджував атаку на півострові Аргостоліон, прикриваючи німецькі залоги, розкидані по горбах; вони могли б стати легкою здобиччю переважаючих сил італійців. Бо ж саме тут, на півострові Аргостоліон, була дислокована більша частина італійської дивізії. Німцям було необхідно розгромити основні сили ворога, щоб від самого початку позбавити його всякої можливості контрманевру. Треба було завдати супротивникові жорстокого удару просто в серце, а це серце билося під жовтими дахівками Аргостоліона, між дзвіницями святого Спиридона, святого Миколая, святого Герасима, десятка православних церков; а вище серце ворога билося на горбах за містом і на тому його боці, невидимому із Ліксурі. Треба було знищити дивізію, перш ніж вона виткне носа з свого барлога, перш ніж розверне в бойовому порядку своїх солдатів і техніку на небагатьох доступних їй дорогах. Перш ніж зайде сонце, коли доведеться припинити повітряні нальоти.
Треба було діяти швидко.
Це сказав собі й Альдо Пульїзі: діяти швидко, щоб відігнати смерть. Сидячи на дзвіниці церкви святого Миколая, він уздрів перед собою небачену Кефалонію, майже всю цілком, в обрисах її дахів і доріг, горбів і моря, долин і лісів. І його вразило, як цей острів, такий маленький острів, може вмістити війну. Напевне, подумалося йому, якщо нальоти триватимуть, Кефалонія піде на дно, як старий беззахисний міноносець, закріплений на мертвому якорі. Певне, думав він, потонуть і всі вони, розміщені на палубі цього міноносця: він, капітан Альдо Пульїзі, у своїй військовій формі — останній із тих, в які його вдягали; і його солдати, і все вище офіцерство, і генерал зі своїми сумнівами, які, капітан ладен був закластися, і тепер іще гнітили його.
А втім, хіба генерал не правду казав? Бо ж ці страшні літальні апарати, що зі свистом нишпорили в небі над дзвіницею, і були тими самими бомбардувальниками, появу яких генерал передбачив.
— Штурмовики! — гукнув Альдо Пульїзі зі сліпою безглуздою люттю, побачивши, як знижуються літаки; Джераче, який ліз услід за ним дерев'яною драбиною, зупинився, ввібрав голову в плечі, схожий більше на хлопчика, ніж на дорослого чоловіка — на хлопчика з давно не голеним чорним заростом, примружив очі й завмер; те саме зробив і Альдо Пульїзі, поки літаки обрушили свій удар десь далі.
— Так, — сказав собі капітан, знов присуваючись до вузького віконечка, схожого на амбразуру давньої фортеці, — так, генерал мав рацію, і тепер ми всі разом із Кефалонією потонемо у водах Середземномор'я.
А втім, думав він, дивлячись, як "юнкерси" методично поливають вогнем півострів Аргостоліон, це й не могло кінчитися інакше; ні генерал, ні солдати, ані навіть самі німці не могли ні в чому змінити цей кінець. Ніхто не міг би.
А може, знову запитав він себе, може, генерал і справді винен, що згаяв надто багато часу на переговори, на спроби дійти згоди, тим самим дозволивши німцям перекинути підмогу?
Але й це запитання зависло в повітрі. В курному й димному повітрі Кефалонії чулася смерть, бриніла якась стійка нота печалі, така невідповідна до пишноти природи. Капітан пошукав очима стадіон за подвійною лавою евкаліптів; там, на прямокутному майданчику, вишикувалися німецькі танки. Обстріл невеличкого прямокутника він і мав коригувати звідси, з дзвіниці святого Миколая. У штабі артилерії, розташованому на майдані Аргостоліона, не було придатного спостережного пункту; тим-то капітана послано на найвищу дзвіницю міста: йому годилося б відмічати орієнтири, а не віддаватися думкам про смерть. Альдо Пульїзі записав перші дані в аркушику блокнота й передав записку Джераче; той стрімголов скотився вниз по драбині, на вулицю, де чекав мотоцикліст-зв'язківець, сидячи в сідлі і не вимикаючи мотора. Мотоцикл помчав, нахилився на повороті вулиці, випростався на дорозі до майдану Валіанос і без звуку зник у дедалі більшому гуркоті війни.
Амалія, Катерина Паріотіс, син — Альдо Пульїзі подумав про них без хвилювання, без цікавості. В дану мить це були імена, геть-то позбавлені глузду, обличчя, ледве видимі в диму бомбування, що затьмарило й саму пам'ять. Ніщо, признався собі капітан, не викликало в ньому ні цікавості, ні хвилювання. Навіть артилерійський вогонь, що підбирався дедалі ближче до стадіону і завдяки корекції мав невдовзі накрити об'єкт. Навіть ці автоматні черги, що раптом почулися довкола нього.
— Капітане, нас засікли, — закричав Джераче з драбини.
Справді, стріляли саме по ньому, по капітанові на дзвіниці. Альдо Пульїзі відскочив у куток, куля вдарила в дзвін, а може, він сам зачепив його, кваплячись сховатися, дзвін загув, його трепетні звуки понеслися в темний колодязь дзвіниці й розчинилися в тріскотні перестрілки.
Відтак стрілянина вщухла, залишилося тільки завивання "юнкерсів" і безперервний гул артилерії. Альдо Пульїзі відчув у роті солодкуватий і гострий присмак свинцю й міді, присмак куль і пороху. Він знов глянув з віконця на Кефалонію, пошукав очима дах Катерининого будиночка, але звідси його не було видно; він роздивився Ліксурі, легко розрізнюваний по той бік затоки. "Чи Карл Ріттер усе ще в Ліксурі? — питав він себе. — А де Трієстинка? А пані Ніна з своїми фарбованими, наквацяними дівицями? Що вони зараз роблять? Налякані чи веселяться? А що сталося з Адріаною? Невже розбита чортопхайка старого Матіаса все ще їздить десь по острову?"
Знов полилися автоматні черги, Альдо Пульїзі довелося присісти навпочіпки на кам'яній долівці. Стріляли нібито з приміщення комерційного училища. Мабуть, німецькі солдати помітили його і тепер луплять з вікон або з даху будинку. Хочуть підстрелити його, як птаха.
— Злізаймо, капітане! — гукнув Джераче, задкуючи вниз по драбині.
Дзвіниця тріпотіла, як вимпел на вітрі, в дзвін знов сухо дзенькнула куля, і бронза знову зойкнула тихо й жалібно. Джераче відсмикнув від щабля драбини руку, червону від крові.
— Капітане, — мовив він здивовано, — мене поранено.
Але капітан не рушив з місця, його пойняв якийсь неприродний спокій. Тепер він зовсім не мав сумніву, що йому треба перечекати, доки припиниться стрілянина з комерційного училища.
Якщо він хоче перемогти смерть, він має передавати дані корекції.
Між ними і смертю, між смертю і всією дивізією почалося змагання.
— Капітане, — скімлив Джераче, сидячи на драбині й дивлячись на свою закривавлену руку. — Капітане!
Він не скаржився, а радше просив у свого командира пояснення цьому всьому несподіваному, що відкрилося його очам.
Альдо Пульїзі його не слухав: припавши до віконця, він стежив за літаками, що злітали в небо; він навіть роздивився одне обличчя в кабіні; ось уже вчетверте чи вп'яте штурмовики пірнали вниз і злинали в небо, він уже й не рахував їхніх заходів.
"Вони нас рознесуть ущент, — думав він. — Якщо скоро не стемніє, вони рознесуть нас ущент".
І, шукаючи очима сонце, під безперервним обстрілом снайперів, під свист куль, що креслили повітря, ніби ластівки в леті, капітан відчув, як його спокій і витримка віднаходять ґрунт. Померти на дзвіниці чи на землі — яка різниця? Тільки б скоріше настала ніч. Уночі, коли нальоти припиняться, думалось йому, ще можна буде щось змінити.
4
Це сталося близько сьомої години вечора, коли заходило сонце. Зграя літаків шугнула до моря і більше не вернулася. Тоді італійська піхота висипала на дороги, на схили горбів, й ізольовані на півострові Аргостоліоні німецькі залоги мусили відступити на вищі горби, до Телеграфної гори.
Закріпившись там, у соснових борах, вони відкрили щільний автоматний вогонь: ніч спалахнула довгими кольоровими смугами трасуючих куль. Телеграфна гора засяяла, чітко вималювався її силует у мережі білих, жовтих, блакитних, червоних світних борозен проти темного гірського пасма. Дивлячись на нього, Альдо Пульїзі та його гармаші згадували святкові феєрверки в рідних краях.
Дивився туди й обер-лейтенант Карл Ріттер, але для нього це була тільки війна. Він швидко повів свій загін до берега, на переправу. З-за масиву Еносу випливав місяць, ясний і прозорий, як паперовий ліхтарик. Він осяяв схил далекої гори і постелену внизу рівнину, але понтони біля берега залишалися в тіні. Темні були й води затоки, куди місячне проміння могло дістатися лише за кілька годин.
Він оглянув понтони — ті займали невеличкий відрізок узбережжя прямо біля Ліксурі. Власне кажучи, це були зовсім не десантні понтони, а примітивні плоти, нашвидку збиті саперами дошки, як при кораблетрощі. Ця флотилія заколихалася серед прибережного каміння, поблизу дзюркотливих морських колодязів, під вагою солдатів, під ногами Карла Ріттера. Відтак плоти відчалили, осівши в воді під вагою людей і зброї, і почали повільно й безшумно відпливати від берега до середини затоки. Осяйна Телеграфна гора на тлі чорного муру гір затанцювала в очах Карла Ріттера, що вдивлявся в пітьму, нахилилася праворуч, ліворуч і, нарешті, наче віднайшовши рівновагу, посунула назустріч плотам, набираючи швидкість.
Карл Ріттер міцніше стиснув свого автомата: наступила мить, що її він чекав цілий вечір. Він тішився останніми хвилями перед битвою, ті повзли дуже повільно. Перед справедливою битвою, думав він, вдивляючись у близький берег; битва — помста. Він зненацька впаде на ворога з тилу, як вигострене лезо ножа, він проріже собі дорогу просто до Телеграфної гори, ошелешивши італійську піхоту. Він знищить її, перш ніж місяць пройде половину свого шляху, в нього досить часу, він розраховував операцію поетапно, як на спортивному змаганні.
Він здригнувся і підніс руку до очей. Дві смуги холодного білого світла нараз упали на морську гладінь, оголивши прозорі води, запалили на них рухомі коридори, що пронизали глибину ночі. Смуги йшли від Святого Теодора, вони рухалися віялом, краючи простір у двох напрямках, промацуючи обидва береги й море.
Карлові Ріттерові невиразно подумалося щось, точних слів і образів не прийшло. Він неясно збагнув або відчув, що це, мабуть, прожекторна служба італійського флоту, перекинута з Аргостоліона на якусь дільницю узбережжя; ми, німці, думав він, потрапили в пастку. Від люті, змішаної з почуттям безпорадності, тут, посеред моря, йому перехопило подих. Це був не страх, страх порожнечі, що раптово розверзлася перед ним у світлі італійських прожекторів, це була лють безсилля.
Два освітлені сектори безшумно охопили флотилію плотів: дошки, мотоцикли, зброю, обличчя солдатів випукло виступили з ночі в цьому сліпучому сяйві.