Це її насторожить, і вона втече, а коли поліція її розшукає й заарештує, у них знайдуться запитання і до вас – запитання коректні, однак їх буде багато. Ви цього хочете?
– Ні.
– Тоді я дам вам пораду. – Вулф глянув на годинник. Було п'ять хвилин на першу. – О котрій годині міс Дакос іде на ленч?
– Як коли. Вона їсть у буфеті при фірмі звичайно десь о першій..
– В такому разі містер Пензер поїде зараз із вами. Скажете міс Дакос, що надумали відремонтувати свій кабінет – перефарбувати стіни, потинькувати їх місцями чи ще щось таке, – і до кінця тижня вона не буде вам потрібна. А містер Пензер сьогодні ж почне готувати кімнату до ремонту. Вашу секретарку цими днями, певно, візьмуть під варту, але це станеться не у вашій конторі. Я не хочу, щоб убивцю заарештовували в будинку мого клієнта. А ви?
– Ні.
– Та й навряд чи вам приємно буде сидіти в кабінеті з секретаркою, чекаючи, що ось-ось з'явиться поліція і забере її.
– Так…
– Тоді можете мені подякувати – коли вам буде зручно, – за те, що я вас попередив. Я розумію, у вас зараз нема для цього гумору. Можна містерові Пензеру поїхати в машині з вами, чи нехай їде окремо? Ви могли б обговорити з ним усе по дорозі. Він чоловік не дурний.
Місіс Бранер глянула на мене, потім перевела погляд знов на Вулфа.
– Чи не міг би поїхати зі мною містер Гудвін?
Останньої фрази Саул уже не чув. Я не змінив свого наміру щодо одруження, і хоч взагалі волію розважати жінку сам, сьогодні про неї хай уже подбає Саул.
– Ні, – відповів Вулф, – містер Гудвін має роботу.
Бідолашній жінці не залишилось нічого іншого, як згодитись на Саула. Той приніс із вітальні хутро і допоміг їй вдягтися. Сказати по правді, мою душу краяли муки ревнощів. Коли обоє приїдуть на Сімдесят четверту вулицю, місіс Бранер по-справжньому оцінить Саула. Я не хотів нав'язуватись і не пішов проводжати їх до передпокою.
Двері за ними причинилися. Вулф підвів голову й промовив:
– Скажіть же що-небудь!
– Сто чортів у печінку! – відповів я. – Вам цього досить? Один мій знайомий, Бірнбаум, вживав цих слів на доказ того, що він не забобонний. Сто чортів у печінку!
– Гаразд.
– От і добре.
– Наш телефон поки що підслуховується. Ви б не могли побачитися до ленчу з містером Кремером?
– Краще після ленчу. Кремер матиме тоді кращий настрій. Щоб одержати ордер, йому потрібно буде з годину чи десь близько години.
– Чудово! Але не… Чого тобі, Фреде?
У дверях стояв Фред Деркін.
– Вони хочуть поснідати! – промовив він.
14
Кабінет старшого поліцейського інспектора з відділу вбивств Південного району міста на Двадцятій західній вулиці був хоч і не зовсім занедбаний, проте вигляд мав досить-таки непривабливий. Лінолеум на підлозі вичовганий, письмовий стіл давно просив лаку, а щодо вікон, то я взагалі ніколи не бачив їх по-справжньому чистими. Стільці, крім того, на якому сидів сам Кремер, були прості й тверді, зате зі справжнього дерева. Коли о двадцять п'ятій хвилині на третю я примостився на одному з них, господар кабінету відразу накинувся на мене:
– Я ж вас просив не дзвонити й не приходити!
Я кивнув головою:
– Але тепер усе з'ясувалося, і я вирішив прийти. Містер Вулф…
– Що з'ясувалося?
– Він заробив ті сто тисяч ще й гонорар.
– Дідька рогатого він заробив! Хіба Вулф узяв їх не для того, щоб здихатись місіс Бранер?
– Для того. Сто чортів у печінку! Але ми не виконали вашого розпорядження. Ми…
– Я не давав ніякого розпорядження!
– Ну гаразд. Ми взнали, що Морріса Елтхауза застрелили не агенти ФБР. Ми підозрюємо, хто це зробив, і, гадаємо, зможемо викрити вбивцю. Я не маю наміру розповідати вам про те, як ми загнали на слизьке ФБР. Не того я сюди прийшов. Колись, як матимете час, містер Вулф із задоволенням про все вам розповість. Ви теж дістанете задоволення. Цього разу він довго цілився, як ніколи довго, і таки влучив. Та я прийшов побалакати про вбивство.
– Ну-ну, балакайте!
Я дістав з нагрудної кишені фотокартку і простяг Кремерові.
– Навряд чи ви бачили її раніше, – промовив я. – Але один чи й кілька людей з ваших цю фотокартку бачили. Вона лежала в комоді у спальні Елтхауза. Ключі від квартири мені дала його мати, тож не пробуйте звинуватити мене в тому, нібито я незаконно проник до приватного житла. Погляньте на зворот.
Кремер повернув фотокартку другим боком і прочитав нірш.
– Це чотири перероблені рядки з другої строфи оди "До грецької урни" Джона Кітса, – провадив я. – Переінакшено досить непогано. І написано рукою міс Дакос, секретарки місіс Бранер. Дівчина живе на Арбор-стріт, будинок шістдесят три, другий поверх, якраз під квартирою Елтхауза. У місіс Бранер я дістав зразки її почерку і пересвідчився, що написала таки вона. Ось ці зразки. – Я дістав з кишені два аркушики й простяг їх Кремерові. – Між іншим, Сара Дакос бачила, як з будинку виходили три фебеерівці. Зі свого вікна. Не забудьте про це, коли будете її допитувати.
– Допитувати?! За що? За оце? – Він постукав пальцем по фотокартці.
– Ні. Я прийшов сюди, по суті, запропонувати вам побитися в заклад. Ставлю п'ятдесят проти одного, що коли ви візьмете ордер на обшук і добре потрусите її квартиру, то не пошкодуєте. І чим швидше ви це зробите, тим краще. – Я підвівся. – Поки що в мене все. Ми…
– Чорта з два все! – Його червоне кругле обличчя стало ще червонішим. – Сядьте! Я допитаю вас. Що ми знайдемо, і куди ви його сховали?
– Нічого я не сховав. Послухайте, Кремере. Ви ж бо знаєте: маючи справу зі мною, ви маєте справу з містером Вулфом. Знаєте й те, що я завжди додержуюсь інструкцій. На сьогодні я сказав вам усе. Більше ні слова. Хоч би скільки ви тут зі мною лаялись – усе це буде марно згаяний час. Добийтесь ордера на обшук квартири, скористайтесь ним, і якщо ви нічого не знайдете, містер Вулф залюбки побалакає з вами!
– Ні, спершу я побалакаю з вами! Ви залишитесь тут!
– Хіба що ви мене заарештуєте. – Я вже починав гніватись. – Ради бога, чого вам іще від мене треба? Ви товчетеся на цьому вбивстві вже трохи не два місяці! А в нас на нього пішов усього тиждень!
Я повернувся й рушив до дверей. Можна було майже не сумніватися: якщо мене не зупинить сам Кремер, то це зроблять унизу, коли я вийду з ліфта. Але черговий біля дверей, який знав мене в обличчя, лише кивнув мені головою – щоправда, не вельми привітно, однак досить-таки по-людському. Затримуватись я не став.
Я доїхав до Шостої авеню і повернув додому. В старому цегляному будинку все було гаразд. Ешлі Джервіс та Дейл Кірбі вже оклигали з похмілля, їх добре нагодували, дали кожному по тисячі доларів, і вони пішли. Фред і Оррі за два робочі дні, якщо не рахувати ночей, дістали по три сотні доларів – значно більше, ніж звичайно, і теж поїхали. Саул готувався в кабінеті місіс Бранер чи то фарбувати, чи то тинькувати стіни – що йому більше припаде до душі. Вулф, певно, читав книжку – звичайно, не "ФБР, якого піхто не знає", адже тепер він їх знав, принаймні трьох із них, а о четвертій годині підніметься нагору в свою оранжерею – знов за заведеним розпорядком. Після обіду я ніколи не відпочиваю, навіть коли не досплю вночі, отож міг піти на прогулянку. Так я й зробив.
Напроти будинку шістдесят три на Арбор-стріт я спинився. Вранці, коли я встав, термометр за вікном вітальні показував усього шістнадцять градусів[10], відтоді потепліло всього градусів на п'ять. Ключі від квартири Елтхауза ще були в мене, отож я, щоб не мерзнути, перетнув вулицю, ввійшов до будинку й піднявся на третій поверх. Я згадую про це не тому, що мій вчинок мав якісь наслідки, ні. Просто мені глибоко вкарбувався в пам'ять мій душевний стан. П'ятдесят три години минуло відтоді, як я поклав револьвер під пружини кушетки, а за цей час розумна дівчина могла знайти цілий десяток револьверів і переховати їх деінде. І якщо тепер револьвера в кушетці не буде, нам з Вулфом не позаздриш, – адже то я напоумив Кремера зробити обшук. Інспектор розумів: Вулф послав мене до нього, не просто маючи підозру чи здогад, а знаючи напевно, що в квартирі є щось гаряченьке; зникне воно – винні будемо ми. Якби я відверто сказав йому про револьвер, то цим би визнав, що брав до рук важливий речовий доказ, а якби взагалі нічого не сказав, то накликав би на себе ще страшнішу підозру, і тоді прощавайте наші ліцензії…
Може, вас і не цікавить мій душевний стан, а от мене, повірте, він ще й як цікавив! У вітальні Елтхауза я підійшов до вікна, відгорнув штору і притиснувся чолом до шибки, щоб краще бачити тротуар. Це було з мого боку досить безглуздо, та чого не зробиш у такому душевному стані! Годинник показував двадцять хвилин на четверту. Від Кремера я пішов усього тридцять п'ять хвилин тому, а щоб одержати ордер, йому потрібно з годину. Отож що я сподівався побачити? Шибка була холодна, і я відхилився трохи назад. Однак нетерплячка змушувала мене раз у раз прилипати чолом до вікна, і нарешті я таки побачив. На тротуарі з'явилася Сара Дакос. Під пахвою вона несла чималий пакунок, загорнений у цупкий папір. Ось дівчина ввійшла до під'їзду. Була за десять хвилин четверта. Від того, що я побачив міс Дакос, на душі в мене спокійніше не стало. Я нічого не маю проти Сари Дакос, але й "за", певна річ, також. Жінка, яка послала кулю в серце чоловікові, може, заслуговує на співчуття, а може, й ні, однак, дідько б її вхопив, не має ж вона права сподіватися, що чужий чоловік, наткнувшись на неї, кине справу й обійде її десятою дорогою!
Прислухавшись, я почув, як відчинилися й зачинилися двері її квартири.
О чверть на п'яту під'їхали дві поліцейські машини. Перша зупинилася край тротуару, друга – поруч із нею, просто посеред вулиці, і я впізнав усіх трьох детективів з відділу вбивств. Вийшовши з машини, вони одразу рушили до будинку, з вікна якого я за ними спостерігав. Один із них, сержант Перлі Стеббінс, натискаючи кнопку дзвінка, можливо, згадав про мене. Йому ненависна вже сама думка про те, що Ніро Вулф і я, буває, опиняємося в тій самій окрузі, де вчинено вбивство, а тут його послали на завдання, підкинуте, власне, нами! Мені кортіло вийти на сходи й послухати, про що вони розмовлятимуть, коли покажуть Сарі Дакос ордер, але я не зважився. Сержант міг відчути мене нюхом, а це затримає обшук.
Револьвера вони шукали не більше, як десять хвилин.