Ми вже були чисті, перевдягнуті і сонні, як мухи. Вульф зателефонував до Риму Річарду Коуртні і домовився про зустріч о п'ятій годині. Телезіо подзвонив до місцевого аеропорту і сказав, що літак вилітає в половині третьої. Ми злегка посперечались на двох мовах, що трохи ускладнило бесіду. На валізі Вульфа ініціалів не було, а ось на зроблених по його замовленню сорочках і піжамі вони були вишиті. Чи не міг Зов якимось чином побачити їх і збагнути, що його намагаються заманути в пастку? Вульф вважав, що ризик зовсім малий, проте ми з Телезіо так на нього насіли, що він здався. Сорочки і піжаму було вирішено покинути у Телезіо, котрий пообіцяв переслати їх до Нью Йорка найближчим часом. А ось моя валіза була помічена моїми ініціалами, та ми вирішили, що "А. Г.", благо мене звати Алекс, не так ризиковано, як "Н. В.".
Телезіо відвіз нас до аеропорту на своєму "фіаті", котрий, як і раніше, виглядав цілісіньким, не дивлячись на те, що його володар робив усе, від нього залежне, щоб позносити дерева і телеграфні стовпи.
Приземлившись у Римі, ми сіли в таксі, яке доставило нас в американське посольство. Тепер я можу похизуватися, що знаю Рим, як свої п'ять пальців. Його населення складає один мільйон шістсот дев'яносто п'ять тисяч чотириста сімдесят сім жителів і в ньому повно прадавніх будівель.
Коли ми увійшли в одну з таких будівель – я маю на увазі будинок посольства, – до призначеної зустрічі лишалося ще десять хвилин, але чекати нам майже не довелося. Молода жінка, котра виглядала як цукерка, але ризикувала через кілька років придбати друге підборіддя, поцікавилась тим, хто ми є. Вульф представлятися не став, сказав лише, що нас чекає містер Коуртні. Секретаршу, видно, проінструктували, бо, погадавши, хто ми – агенти ЦРУ чи мандруючі інкогніто конгрессмени, – вона щось сказала в слухавку, і пару хвилин по тому до нас вийшов сам Річард Коуртні. Він люб'язно і дипломатично привітав нас, не промовляючи вголос наших імен, і провів до себе по довгому, недозволенно широкому коридору. Мабуть, цілих три кішки могли пройти по ньому бік у бік, втім, четвертій було б уже тіснувато.
В комірці, що служила кабінетом, стояли три стільці. Коуртні запросив нас зайняти два з них, а сам направився до третього, котрий стояв за столом, заваленим паперами. За чотири дні, які спливли після нашої першої зустрічі, Коуртні не дуже змінився.
– Ви сказали по телефону, – почав він, дивлячись на Вульфа, – що хотіли попросити мене про послугу.
– Про дві послуги, – поправив його Вульф. – Перша полягала в тому, щоб ми могли попасти до вас, не називаючи своїх імен.
– Це вже зроблено. А друга?
– Постараюся бути стислим. Ми з містером Гудвіном прибули в Італію по особистій, але дуже важливій і абсолютно конфіденційній справі. За час перебування на італійській землі ми не порушили жодного італійського закону, якщо не лічити того, що при нас не було документів. Наша справа благополучно завершена, однак, виникла одна заковика. Ми хочемо завтра відплити з Генуї на борту "Базілії," але треба, щоб ми пливли інкогніто. Успіх нашої операції опиниться під серйозною загрозою, якщо стане відомо, що ми знаходимося на борту цього судна. Мені вдалося, подзвонивши із Барі в Рим, забронювати для нас двохмістну каюту на ім'я Карла Гюнтера і Алекса Гюнтера. Я б хотів, щоб ви зараз подзвонили в компанію і сказали, що я приїду за білетами.
– Щоб підтвердити, що по прибуттю в Нью Йорк ви з ними розрахуєтеся?
– Ні, я заплатю зараз готівкою.
– Тоді – навіщо?
– Аби запевнити, що ми саме ті, за кого себе видаємо. І справдити, що ми будемо подорожувати під другими прізвищами.
– І всього лишень?
– Так.
– Господи, які дурниці! – Коуртні зітхнув з полегшенням. – Тисячі людей мандрують інкогніто. На це вам не потрібно дозволу посольства.
– Можливо. Однак, я хочу підстрахуватися. Я мушу виключити всякий ризик, хай він, навіть, нікчемно малий. Окрім того, я не хотів би пускатися в довгі пояснення при розмові з чиновниками. Ви подзвоните?
– Я приємно здивований, містер Вульф. Звісно, я подзвоню. Хотів би, щоб усі наші співвітчизники зверталися до мене за подібними послугами. А тепер, якщо ви не заперечуєте, я хотів би в свою чергу попросити вас про одну послугу. Я повідомив посла про те, що ви прийдете на прийом, і посол виявила бажання познайомитися з вами. Ви зможете приділити їй кілька хвилин?
Вульф спохмурнів.
– Це жінка?
– Так, розуміється.
– Я вимушений просити у вас вибачення. Я смертельно втомився, а нам ще треба встигнути на семигодинний літак до Генуї. Якщо тільки ... ви не образитесь і не передумаєте дзвонити ...
Коуртні від душі розреготався.
– Ні, я не передумаю, – сказав він, втираючи сльози. Потім знову розсміявся, запрокинувши голову назад.
Мені здалося, що для дипломата подібного рангу він поводиться до біса непристойно.
ГЛАВА 16
Наступного дня, у п'ятницю, ми сиділи у нашій каюті другого класа на борту "Базилії." Відплиття було намічено на першу годину дня. Все було чудово, опріч одного. В генуезькому готелі "Фореллі" ми досхочу відіспалися (я проспав одинадцять годин, як убитий) і смачно поснідали. Вульф вже ходив, не тягаючи ноги, та й мої синці трохи загоїлися. Зареєстрували нас, як Карла і Алекса Гюнтерів, не ставлячи зайвих запитань. Посадка теж пройшла без проблем. Каюта з ілюмінаторами назовні була вдвічі більша нашої камери в тюрмі Барі і крім двох ліжок в ній знайшлися ще пара крісел, в одно з яких Вульф прихитрявся втиснутися, хоча і не без зусилля. Все було чудово. Проте, куди ж подівся Петер Зов? Зов сказав Вульфу, що, висадившись в Гориції, добереться до Генуї через Падую і Мілан, а на борт "Базилії" підніметься в якості стюарда в четвер ввечері. Вульф поцікавився, під яким ім'ям попливе Зов, але Стрітар сказав, що вони вирішать це пізніше. І ось ми сиділи в каюті і мучилися невідомістю, не знаючи, чи подорожує Зов з нами.
– До відплиття лишилась рівно година, – промовив я. – Спробую сходити на розвідку. Стюарди ззовні так і кишать.
– Прокляття! – проричав Вульф і стукнув кулаком по поручню крісла. – Не можна було відпускати його від себе.
– Стрітар відчув би негаразд, якби ви впиралися. Та і в будь-якому разі він не пішов би на це.
– Пф! Для чого мені тоді голова? Я мав що-небудь придумати. Я останній бовдур. Ні, я не можу пливти в Америку без нього!
У двері постукали і я сказав:
– Зайдіть.
Двері прочинилися і в прорізі виник Зов, який ніс наші валізи.
– О, це ви, – промовив він сербсько-хорватською. Потім поставив валізи на підлогу і повернувся, щоб іти.
– Зачекайте хвильку, – попросив Вульф. – Я маю вам дещо сказати.
– Пізніше скажете. Зараз немає часу.
– Всього одне слово. Не старайтеся переконати нас, що ви не розумієте англійської мови. Вас би не взяли стюардом, якби ви не говорили англійською.
– А ви здогадливий, – сказав Зов сербсько-хорватською. Потім додав вже англійською:
– О'кей.
І був такий.
Я зачинив за ним двері і повернувся. Вульф сидів з заплющеними очима і шумно сопів. Через хвилину він розплющив очі, поглянув на валізи, перевів погляд на мене і тільки тоді передав розмову з Зовом.
– Треба з'ясувати, під яким він тут ім'ям, – сказав я.
– З'ясуємо. Ступай на палубу і слідкуй за сходнями. Раптом йому щось влізе до голови і він вирішить вислизнути.
– З якої статі?
– Не знаю. Просто люди з таким покатим чолом часто бувають непередбачливі. Відправляйся.
Ось так сталося, що до самого відплиття я простояв на палубі, спираючись на фальшборт і милуючись на генуезькі гори, до яких приліпилися тисячі будиночків. Враження було б куди сильнішим, якби я щойно не повернувся з прогулянки по чорногорським скелям. До того часу, як "Базилія" покинула гавань і вийшла у відкрите море, більшість пасажирів вже спустилася до обіднього салону.
Я в свою чергу спустився в нашу каюту і сказав Вульфу:
– Пора вже і пообідати. Можливо, ви зробили правильно, вирішивши, що впродовж всієї подорожі не будете виходити з каюти. На борту може виявитися хто-небудь, гожий упізнати вас. Що стосується мене, то я, мабуть, маю право приймати їжу в загальному салоні. Ви не заперечуєте?
– Ніскільки. Я вже замовив Петеру Зову, що принести на обід.
У мене відвалилася щелепа.
– Петеру Зову? – тупо перепитав я.
– Так. Він наш стюард.
– О, Боже! Він буде приносити вам їжу, а ви будете її їсти?
– Розуміється. Це, звісно, випробування, і апетиту воно мені не додасть, але в ньому є і певні переваги. Ми матимемо вдосталь часу, аби обговорити наші плани.
– А раптом йому збреде в голову підмішати вам миш'яку?
– Дурниця! З якої статі?
– Справа в тому, що люди з таким покатим чолом часто бувають непередбачувані.
– Йди обідати.
Я відправився в салон. Мене всадили за сімнадцятий стіл, накритий на шістьох. Один стілець був порожній і мав бути порожнім всю дорогу. За столом сиділи: німець, котрий вважав, що розмовляє англійською, але явно помилявся; жінка з Мериленда, котра розмовляла англійською, але краще б мовчала, і ще парочка – мати з дочкою, – які не знали, навіть, слів "долар", "О'кей" і "сигарета". Сімнадцятирічна італійка-дочка, всередині якої явно бушував вулкан латинянської пристрасті, могла б стати об'єктом моєї уваги, якби не матінка, котра ходила за нею по п'ятах, наче приклеєна.
За наступні дванадцять днів дороги можливостей для знайомства і залицянь було, звісно, хоч відбавляй, однак, на третій день з'ясувалося, що всі три найвірогідніші кандидатури, включно з вулканом та дуеньєю, відпадають. Одна, чорноока шепелява красавка пливла в Піттсбург аби оформити шлюб. Друга, висока струнка скандинавка, яка обходилася без грима (та вона його й не потребувала), обожнювала грати в шахи. І крапка. Третя, мініатюрна білявочка починала поглинати коктейлі за годину до обіду, та так і не зупинялася. Якось раз я вирішив повправлятися з нею разом і досить скоро з'ясував, що любителька коктейлів шельмує: у неї виявилася сестра-двійняшка, причім обидві чудово ширяли в повітрі. Я образився, покинув ошуканок в барі і повернувся до себе в каюту, ледь не перелічивши по дорозі чолом усі східці. Вульф метнув на мене рисій погляд, але від коментарів утримався. В Генуї він закупив кілька дюжин книг, розуміється – на італійській мові, і, схоже, побився сам з собою об заклад, що проглитне їх усі до того, як попереду по курсу з'явиться статуя Свободи.
Під час плавання ми з ним час од часу перекидалися окремими фразами, але не надто поштиво, бо розійшлися в думках.