І все ж таки я поклав піти туди лиш на те, щоб побачити цю землю, де, можливо, раніше спочивало і батькове тіло.
Паскуале неохоче погодився.
— Ми побачимо там панотця Армао, капуцина, — сухо сказав він.
Але перш ніж ми, вийшовши з ресторану, рушили набережною, він ще раз тактовно спробував змінити мої плани.
— Чому б то, — сказав він, — не подивитися монастирського храму? Справжнє народне гуляння, — додав він для більшої переконливості.
Паскуале вже кликав мене вранці на цей храм святого Герасима. Але я не став про це нагадувати і залишив його запитання без відповіді. Ні до чого було мені ходити на свято, хоча тепер вийшло сонце і острів змінився, ясний і осяйний, як діамант. Ні, ні до чого мені був цей храм, хоча відчуття смерті минулося і навколо панувала радість життя.
Ми пішли мостом і опинилися над морем, що зовсім біля парапету: простягни руку — доторкнешся. Автобуси, що йшли до монастиря, випереджали нас, сигналячи, рикаючи, обдаючи клубами диму; у вікно виднілися обличчя пасажирів, ніби образки, намальовані на шибах. Ці незграбні вузькі автобуси застарілого зразка на високих колесах лізли вгору по дорозі до кладовища, зникали за оливами, потім знов з'являлися на дальньому звороті, повільно повзучи кручею проти ясного неба.
— Їдуть на храм, — сказав Паскуале Лачерба.
Серед мосту зупинилися. Кефалонія, розкинувшись довкола, простягла обидві руки в сліпуче Середземне море, мені довелося примружитися, заслонити очі рукою. Тисячі трепетних блискавок спалахували, гасли і, знов запалюючись одна об одну, бігли, переливаючись і дроблячись, від парапету в безкраю далечінь. Кефалонія як нібито допіру оце повстала з моря, струмуючи водою і світлом, ніби давній бог її історії, сотворений красою і розумом. Позаду, ніби вимпели на щоглах вітрильника, виступали з легкого серпанку верхи тополь, тікаючи в далечінь, до відніг Еносу.
— О! — сказав Паскуале Лачерба, розкинувши руки, ніби перед власним витвором.
— Неймовірно! — сказав я.
Паскуале Лачерба не зрозумів мене:
— Я ж вам казав, що при сонці Кефалонія зовсім інша!
— Неймовірно, — повторив я самими губами, — неймовірно, — правив я собі, коли ми знов подалися до кладовища, мур якого забілів на сонці позад занедбаного млина. — Просто неймовірно, що серед усієї цієї краси й гармонії люди вчинили таку страшенну різанину. Чому? — питав я себе. — Чому вони це зробили?
2
Чотирнадцятого вдень між італійським та німецьким командуванням на Кефалонії досягнуто принципової угоди. Італійський генерал, незважаючи на результат спиту серед солдатів, знов намагався знайти вихід, що врятував би честь дивізії і водночас задовольнив би німців. — Зброю зовсім не складати, — запропонував він. — Репатріація дивізії. Підпис Гітлера як гарантія.
Підполковник Ганс Барге дав згоду. Після потоплення барж у затоці і сутички на вулицях Аргостоліона йому, очевидно, стало ясно, що боєздатність італійських солдатів вища, ніж можна було від них чекати. Тому він не тільки заявив про свій намір прийняти пропозицію генерала, але й пообіцяв, по-перше, зробити Аргостоліон відкритим портом для італійських кораблів, по-друге, припинити нальоти "юнкерсів".
Як в одному, так і в другому таборі всі були вражені і поставилися до цього недовірливо. Обер-лейтенант Карл Ріттер, не знайшовши власного пояснення несподіваному поворотові подій, відмовився що-небудь розуміти; якщо підполковник пішов на таке, значить, є якась причина. Капітан Альдо Пульїзі даремно намагався переконати себе, що обіцянку буде виконано. Але, оглядаючись навколо, він знов і знов переконувався, що італійських кораблів нема ні в порту, ані на обрії. І він несамохіть питав себе, коли ж і як саме може евакуюватися дивізія зі своїм важким і легким озброєнням? Йому так само, як і його артилеристам і решті солдатів дивізії, підказав інстинкт, що є щось неймовірне, нереальне в обіцянках німців, що треба шукати пастки на тій надто гладенькій і рівній доріжці, що її стелив їм підполковник Ганс Барге.
Назавтра, о десятій годині ранку, над островом у його вранішній свіжості, в промінні світла, що пронизувало соснові бори і море, трепетало під тополями в долині за мостом, над фортецею Святого Георгія над стрімчаками Еносу і ще далі, над маленькою, вбраною тишею Ітакою, над темним силуетом Занте, в блакитному, ще прохолодному сяйві Середземного моря показався "юнкерс". Він кружляв з ледь чутним гудінням, ніби шуліка ширяв у пошуках здобичі; відтак почав поволі знижуватися спіралями, далекий рокіт наростав, ставав гуркотом, і, нарешті, легко ковзнувши над гладінню бухти, літак обережно сів на воду біля західного берега, приєднавшись до інших "юнкерсів" у Ліксурі.
Тривожно стежили за його польотом італійці, неуважніше німці. Мешканці Аргостоліона і Ліксурі, ті, хто знав про угоду, теж дивилися на літак, гадаючи, що ж станеться далі. Ця думка не полишала й Катерину Паріотіс. Її злякані чорні очі бачили в далечіні, за квітами садка, що "юнкере" не міраж, а суща реальність: він прокреслив борозну на воді і під'їхав до причалу.
Гостріше, ніж люди в місті, відчула близькість літака пані Ніна; знижуючись, "юнкерс" промчав над самим дахом вілли, що стояла на дорозі до Ліксурі; пані кинулася до вікна, кличучи дівчат, і всі вони, вихилившись, дивилися, мружачись від яскравого світла, розпатлані, з поблідлими, набряклими зі сну обличчями.
— Що таке? Що сталося? — питала Трієстинка, котра не бачила перед собою нічого, крім блідої тіні.
— Ох, — зітхнула Адріана. "Чого тільки ця божевільна бабця без кінця морочить нам голову?" — майнуло їй у думках.
Вона знов кинулася в ліжко, вп'явшись очима у стелю, як робила тепер усе частіше, не знаючи, про що думати, чого бажати. Вірніше, їй здавалося, що вона вже нічого більше не хоче, так їй усе набридло, — сама собі противна стала. Коли літак пішов на посадку, пані Ніна перехрестилася.
— Господи!— озвалася вона. — Пустіть мене, дівчата. Пустіть, я піду до нашого капітана.
Але ніхто з дівчат не утримував її.
За "юнкерсом" стежив і фотограф Паскуале Лачерба з вікна свого кабінету, де, сидячи за столом, збирався перекладати з італійської на грецьку текст наказу. Це було звернення до мешканців Кефалонії, котрим радилося зберігати спокій, додержуватися комендантської години і ніяким чином не заважати роботі влади. Побачивши, що гідролітак сідає на воду, Паскуале Лачерба поблід, йому здалося, ніби збігли години, роки, поки він сидів завмерши за своїм старим, обшарпаним столом, що його італійські солдати перетягли з пошти сюди, в канцелярію штабу.
Лачерба сидів і чекав.
Коли ж нарешті почув перші удари зеніток, напруга спала і він навіть дознав почуття полегкості, ніби щасливо позбувся небезпеки. І водночас з усією ясністю зрозумів, що тепер-от між італійцями і німцями почалася справжня війна.
3
Зграї бомбовозів з'явилися в небі Кефалонії близько 14-ї години 30 хвилин — трохи пізніше, ніж чекав їх обер-лейтенант Карл Ріттер, а все ж вони з'явилися і без хвилини вагання в бойовому порядку полетіли на той берег, на позиції італійських частин, ніби пілоти заздалегідь знали розташування батарей, ніби вони вже не раз вилітали сюди на завдання. Він стежив за ними, повернувшись обличчям до сонця, що стояло високо в осяйному полудневому небі; він був щасливий, що віднайшов притаманні йому певність і силу.
Отже, вистава почалася. Карл Ріттер забув про Кефалонію, про італійців; чіткі маневри штурмовиків, їхні запеклі атаки щоразу обертали його з солдата у звичайного глядача. Він наче знову стояв біля бар'єра величезної арени, а острів був аеродромом, з зеленими підстриженими луками, з ангарами і контрольними вежами, а над ним, у небі, літаки виконували фігури вищого пілотажу.
Бомбардувальники йшли високо і мовби завмерли в повітрі, круто заклавши крила назад. Потім він побачив, як вони повільно похилилися набік, ковзнули вниз і, пропоровши простір прямовисними розрізами, ринули на об'єкти.
Ось вона, мить рівноваги між життям і смертю, твердив він собі, йому здавалося, що цієї миті пілоти, як зачаровані, віддавалися потягові до самогубства.
Навіть тепер, по стількох роках війни, обер-лейтенант Карл Ріттер мусив робити над собою зусилля, щоб приховати від солдатів свою схвильованість цим спектаклем. Змусити себе опустити очі, пильно дивитися вниз, на землю. Туди, куди з виттям бортових сирен пікірували літаки, налітаючи на ворожі батареї, на шосе, на прибережні скелі; потім вони знов набирали висоту і, неушкоджені, злітали вгору крізь густу сітку дерев, не заплутавшись у них; вони линули в небо, залишаючи внизу під собою дим пожарищ і гуркіт вибухів.
Італійські батареї, розташовані по той бік бухти, на півострові Аргостоліон, злетіли в повітря.
Звідси, з боку Ліксурі, в міру того як морський бриз розвіював завісу диму й куряви, можна було роздивитися в бінокль розбиті й понівечені гарматні майданчики; Карл Ріттер бачив, як кидалася обслуга — хто біг сховатися в сосновий лісок, хто метушився біля лафетів, відтягуючи снаряди, що раз у раз вибухали.
Стоячи на бойовому посту на чолі свого загону також у бойовій готовності, Карл Ріттер вдихав збудливий запах пожежі, спопелілого каміння, здибленої землі — запах війни, що складався з горілого мастила, синтетичної гуми, розпеченого заліза.
Пікірувальники зникли за обрієм в безладному танці, ніби граючись; відтак вони з'явилися знову строєм над східною частиною острова і знов націлилися на об'єкти так точно, ніби не вимагалося відшукувати орієнтири. Вони знизилися до бриючого польоту над дахами Аргостоліона і кинулися на білу смугу дороги, що вела до мису Святого Теодора, за стадіоном та евкаліптовою алеєю на околиці міста. Обер-лейтенант покрутив окуляри бінокля і побачив на дорозі до мису Святого Теодора італійську мотоколону. Побачив, як вона зупинилася й засмикалася, ніби велика поранена змія: італійські піхотинці, плутаючись у своїх смішних шинелях, вистрибували за борт ваговозів і шукали притулку в береговому камінні і в нагірних садках греків. Незабаром тоненька стрічка дороги, що тяглася до моря, до маяка й олив Святого Теодора, пропала в хмаровищі.
Маневр підполковника Ганса Барге почав набувати в біноклі Карла чітких обрисів.