В цьому ви готові нам допомогти?
Вульф ледь задумався, затим сказав:
– Є одна складність. Як би ми не ховалися, Зова можуть заарештувати. Що, коли він нас викаже?
– Ви вже бачили, який він під тортурами. Невже американська поліція теж застосовує такі методи?
– Ні. – Вульф подивився на мене. – Алекс, товариш Зов повинен їхати в Америку, і нас просять допомогти йому організувати вбивство Ніро Вульфа. Я згоден взятися за цю справу, якщо ти не проти.
Я напустив на себе серйозний вид. Я ладен був віддати вісім тисяч центів за те, щоб сказати, що все життя мріяв прикінчити цього типа, але не був певен в тому, що Зов зі Стрітаром і справді не розуміють англійської. Тож, я обмежився тим, що запевнив:
– Я згоден, таточку. Я радий взятися за будь-яку справу, в якій ти береш участь.
Вульф поглянув на Стрітара.
– Мій син згоден. Ми маємо виїхати як можна скоріше. Ви можете переправити нас в Барі?
– Так. Але Зову доведеться скористатися другим маршрутом. – Стрітар поглянув на годинника. – Справ у мене по горло.
Він підвищив голос і покликав:
– Джин!
Відкрилися двері і зайшов один з писарів. Стрітар звернувся до нього:
– Знайди Трумбича і Левстика, і приведи сюди. Я буду зайнятий ще годину. Не заважати мені без крайньої необхідності.
Зов любовно погладив "люгер".
ГЛАВА 15
Все-таки нас арештували за відсутність документів, і це ледве не порушило всі наші плани. Щоправда, сталося це вже не в Чорногорії. Стрітар вирішив не ризикувати – на випадок, якщо ми все-таки передумаємо і захочемо заїхати в Белград, де могли б проговоритися щодо восьми тисяч доларів – і ні на хвилину не упускав нас з виду. Він сам нагодував нас м'ясом, сиром, хлібом з ізюмом, а з настанням сутінок вивів на вулицю і посадовив у новенький "форд." Нас відвезли в Будву, сільце на самому узбережжі, розташовану, за словами Вульфа, всього в п'яти милях на північ від того місця, де два дні тому нас висадив Гвідо Баттіста. За ті півтори години, які знадобилися йому на те, щоб проїхати тридцять миль, водій не перекинувся з Вульфом і дюжиною слів, а мене і зовсім не помічав. Висадивши нас біля самої пристані, він щось проквакав зустрічавшому нас незнайомцю, і в ту ж мить хлинула злива.
Дощ не вщухав усю ніч, однак катер, на якому нас переправляли, виявився на кілька сторіч новіший, ніж корито Гвідо. В ньому знайшлася, навіть, каютка, в котрій я приліг. Вульф спробував послідувати моєму прикладу, але койка була така вузька, що йому доводилося триматися за залізну скобу, аби не впасти. Врешті-решт, відмовившись від боротьби, Вульф розтягся прямо на підлозі. Зворотний шлях через Адріатику на катері, який з жвавістю скакуна розсікав хвилі, зайняв у нас на три години менше, ніж подорож на кориті Гвідо.
Ще не світало, коли катер кинув якір. Нас безцеремонно запхали в якийсь ялик зі смаглявим гребцем, висадили на берег, після чого ялик враз розвернувся і відчалив. Вульф викрикнув йому вслід:
– Де ми знаходимось, хай тобі грець?
– Там, де треба! – послідувала відповідь.
– Чемний мерзотник, – зауважив я.
Ми натягли светри, озброїлись ліхтариками і рушили вперед, вглиб суші. Якщо нас і справді висадили в умовному місці, то в двохстах метрах від берега мала проходити дорога на Молфетту, рибацьке сільце. Невдовзі ми наткнулися на цю дорогу, повернули ліворуч і побрьохали по ній, проклинаючи дощ на всі боки. Я думав лише про те, як змусити Вульфа перекласти мені інструкції на водяному обігрівачі, коли ми доберемося до обтинькованого будиночка в Барі.
Доковилявши до Молфетти, ми постукалися в двері найближчого вибіленого будиночка, обсадженого деревами, і Вульф, поговоривши з хазяїном, протягнув йому через шпарину аркуш паперу. Італієць, такий же люб'язний, як і гребець з ялика, погодився довезти нас до Барі за п'ять тисяч лір. В дім він нас не запросив, і ми дожидались його під крислатим інжиром.
Нарешті, він з'явився, викотив з-під навісу маленький "фіат," і ми всілися на заднє сидіння. Соваючись у промокших наскрізь штанях, я намагався міркувати. Дещо мені було не до смаку – наприклад, я ніяк не міг збагнути, навіщо Вульфу знадобилося віддавати вісім кусків цим шибеникам. З другого боку, я погоджувався, що Вульф намагався зробити так, щоб його пропозиція виглядала як можна більш спокусливіша для Стрітара. Бентежило одне: Зова ми з собою не прихопили і ніякої гарантії на те, що він і справді прибуде в Штати, ми не мали. В Італію він мав пробратися через Горицію, як і раніше, а зустрітися ми домовилися в Генуї.
Я продовжував обмізковувати становище, яке склалося, коли "фіат" загальмував, ліва дверця відкрилася і в обличчя водію бризкнув промінь ліхтаря. Іззовні стояв такий —собі в плащі до ніг. Він поставив кілька запитань, потім відчинив задню дверцю, посвітив на нас і щось запитав. Вульф відповів. Зав'язалась жвава бесіда, причому плащ наполягав, а Вульф не поступався. Нарешті, плащ захлопнув нашу дверцю, обійшов машину справа, відкрив передню дверцю, забрався на сидіння справа від шофера і повернувся обличчям до нас. В руці його я розгледів пістолет, сталевий ствол якого дивився на нас з Вульфом.
– Від мене щось треба? – запитав я Вульфа.
– Ні. Він хотів перевірити наші документи.
– Куди ми їдемо?
– В тюрму.
– Господи, хіба ми не в Барі?
– Вже під'їжджаємо, так.
– Так скажіть йому, щоб відвіз нас до того будинку, і ми покажемо йому ці ідіотські документи.
– Ні. Я не хочу ризикувати – завтра по ту сторону Адріатики дізнаються, що я був тут.
– А що ви йому сказали?
– Що я хочу зустрітися з американським консулом.
Розуміється, він відмовився турбувати консула в такий час. Я спробую проштовхнути новий закон, згідно якого в будь-якому місті має бути по два консули – денний і нічний. Певен, що кожен з вас, котрому доводилося провести ніч, чи хоч би частину її в італійській буцегарні, підтримає мене. Нас – вірніше, Вульфа – допитали. Спочатку за нас взявся прилизаний красавчик-баритон в бездоганному мундирі, потім пару годин старався жирний гіпопотам в засмальцьованій рибацькій робі. Відібрані у нас ножі і пістолети не додали нам доброзичливості.
Врешті-решт нас запхали в крихітну камеру з двома койками, вже заселеними приблизно п'ятдесятью тисячами душ. Двадцять тисяч обивателів представляли блохи, ще двадцять тисяч – клопи, а решту я і по сьогодні не можу класифікувати. Після ночі в стогу сіна і другої ночі, проведеної в обледенілій печері, можна було вважати будь-яке новацтво покращенням, але на ділі вийшло не так. Я вдосталь нагулявся від стіни до стіни (цілих десять футів), стараючись не наступити на якусь частину Вульфа, який сидів прямо на бетонній підлозі. Про сніданок можу сказати одне – ми від нього відмовились. Шоколад – те, що від нього лишилося – був у гамаках, які, природно, у нас відібрали.
В одній з перших статей нового закону про денних консулів має бути вимога про те, щоб на службу вони приходили до восьмої ранку. Лише на початку одинадцятої двері в нашу камеру розчахнулися, і зайшовший тюремник щось сказав. Вульф велів мені йти слідом за ним, і ми пройшли по коридору, затим піднялися по сходах і зайшли в залиту сонячним світлом кімнату, в якій сиділи двоє. Довгов'язий суб'єкт з невиспаною фізіономією і відтопиреними вухами, розміром з супову тарілку, проскрипів англійською:
– Я Томас Арнольд, американський консул. Мені сказали, що ви виявили бажання зустрітися зі мною.
– Я хочу поговорити з вами, – Вульф кинув оком на другого чоловіка, – віч-на-віч.
– Це синьор Анжело Бізарро, наглядач.
– Дякую. І тим не менше я змушений наполягати на своєму проханні. Ми не озброєні.
– Так, я знаю. – Арнольд повернувся до наглядача і після короткого обміну репліками сеньор Бізарро встав зі стільця і вийшов, лишивши нас наодинці з вухастим консулом.
– Слухаю вас, – сказав він. – Ви американці?
– Так. Якщо ви позвоните в американське посольство в Римі і попросите з'єднати вас з містером Річардом Коуртні, то позбавитеся нас у найкоротший час.
– Передусім ви маєте пояснити мені, чому ви опинилися вночі на дорозі без документів і озброєні.
– Гаразд, – згодився Вульф. – Тільки ви маєте гарантувати, що про нашу присутність тут не дізнаються газетчики. Мене звати Ніро Вульф, я приватний детектив із Нью Йорка. А це містер Арчі Гудвін, мій довірений помічник.
Консул усміхнувся.
– Я вам не вірю.
– Тоді зателефонуйте містеру Коуртні. Або, навіть, простіше... Ви знаєте Паоло Телезіо, брокера і торгового агента із Барі?
– Так. Ми зустрічались.
– Якщо ви подзвоните йому і дозволите поговорити з ним, то він надішле сюди наші документи, належним чином проштамповані в Римі чотири дні тому. Він також засвідчить, що ми – ті, за кого себе видаємо.
– Чорт візьми, так ви і справді Ніро Вульф?
– Так.
– Тоді якого чорта ви валандаєтеся ночами зі зброєю і без документів?
– Згоден, це необачно, але іншого виходу ми не мали. Ми тут по вкрай делікатній і конфіденційній справі, і ніхто не має довідатися, що ми в Італії.
Я подумки захоплювався Вульфом. Він дав зрозуміти Арнольду, що ми є тут по секретному завданню американського уряду і, навіть, в тому разі, якщо консул вирішить подзвонити послу в Рим і почує у відповідь, що це не так, то подумає лише, що наше завдання і справді надсекретне. В посольство дзвонити він не став. В усякому разі, в нашій присутності. Він подзвонив Телезіо, передав трубку Вульфу і потім сидів і жваво балакав з нами доти, поки Телезіо не приніс наші документи. Вульф зумів настільки переконати його, що ніхто не має знати, хто ми є, що Арнольд не назвав наших імен, навіть, наглядачу.
Телезіо привіз нас до себе додому. В передпокої Вульф сказав мені:
– Ми роздягнемося тут, а це мерзенне шмаття вижбурнемо на вулицю.
Так ми і зробили. Подробиці упускаю, за винятком шкарпеток і ботинок. Вульф боявся знімати їх. Коли він, нарешті, наважився, то втупився на свої ноги цілком здивований. Думаю, що він очікував побачити обідране майже до кісток рожеве м'ясо, а його очам відкрилася всього лише парочка мозолів.
– Пусте, через рік-два загояться, – життєрадісно підбадьорив я. Запитувати Вульфа про улаштування нагрівача мені не довелося, бо передбачливий Телезіо вже увімкнув його.
Дві години по тому, в четверть на другу, ми сиділи разом з Телезіо на кухні і поглинали грибний суп, потім спагетті з сиром, запиваючи їх смачнющим вином.