І, лише побачивши вишукані контури гармат з піднятими до неба жерлами, зведені до зірок і прикриті маскувальними сітками горла мортир, заспокоївся, відчув близькість механічного міста. Міста, хоча й затиснутого в тісні межі середземноморського острівця, але вірного всім своїм функціям. Цьому місту бракує просторів материка, де воно могло б рухатися й маневрувати на свій розсуд (бракує шосе, автострад, залізниць, портів, аеродромів), але в межах невеликого острова воно знає, куди і як завдати удару. Звичайно, коли прийде наказ із ставки верховного головнокомандувача, коли буде одержано вказівку з далекого Берліна, від фюрера.
Бо воля фюрера сягає аж до цих місць, аж до аванпоста, загубленого в самому осередку ворожої середземноморської стихії. Кефалонія з'єднана з Німеччиною через гірські пасма й рівнини південної Європи за допомогою надійної системи зв'язку. І він, Карл Ріттер, зв'язаний нею з далеким генштабом, з кабінетами райхсканцелярії, з берлінською вулицею, де тієї години, коли погасли ліхтарі і лише мерехтить темний асфальт, панує спокій і тиша.
Ах, цей могутній Берлін! Він блищить і сяє чистотою й вітринами, солідний і чіткий у всьому, навіть у роботі транспорту. Небо над ним то чисто виметене вітрами північних морів, то нерухоме й сіре від лісових туманів. Їдкий запах фабричних коминів, паровозного диму, річної води, вогких дерев у парках, садах та алеях.
"Берлін!" — зітхнув він. А втім, хто знає, можливо, там тепер нема ні тиші, ані спокою, ні солідарності, ані чистоти під надійним сховом ночі, а, навпаки, світло як удень від бенгальських вогнів англо-американців, ухкають зенітки, падають, обвалюються на брук кам'яниці, на вулицях бурхає полум'я, білий пил тиньку лягає на гілки дерев, укриває брудним шаром парки, сади й алеї, затирає сліди юнацьких спогадів.
Карл зітхнув. Він знав, яка важка боротьба. Знав і інше: що безжальніша рука переможця, то більше проллється крові, то дужче розгориться за його плечима пожежа, то солодша буде перемога.
Нині під ним і над ним спокійно дихає ніч, здавалося б, звичайна ніч у тилу. Та ні, Кефалонія не тил, а скоріше передовий загін, що пробрався на територію ворога. Ворог поряд, біля самих мурів міста, можливо, під захистком темряви готується до нападу. Але це не страшно. Відчувати, як тебе звідусіль обступає рівнина чи море, куди страшніше. Від близькості ворога в голові не паморочиться, з ворогом можна битися. Хай нападає, коли йому заманеться, подумав Карл, цього разу його буде розбито.
Він знов згадав про свою недовгу дружбу з капітаном Альдо Пульїзі, про те, як зустрівся на пляжі з дівчиною-італійкою. Їхні обличчя й голоси залишилися десь далеко позаду, повиті серпанком, разом із іншими спогадами про війну і про випадкові зустрічі на дорогах наступу, злившись із безліччю інших облич і голосів, без імені, без будь-якої ваги.
За його плечима від Бельгії до Голландії і Франції залишився цілий світ спогадів. А скільки облич і голосів пройшло перед ним у Югославії, Греції, Росії — і от тепер до них прибавилися обличчя й голоси колишніх товаришів по зброї, італійців. Це світ унтерменшів, світ кволих, фізично неповноцінних людей, завжди готових капітулювати, слинявих і тонкосльозих. Вони з давніх-давен тільки й робили, що тікали від німців. Завжди з піднятими руками вгору: "Здаємося!"
Скільки йому попадалося таких? Мільйони!
А вся ця недолугість, міркував він, коріниться в їхній єврейської крові. В усіх у них — у французів, греків, югославів, росіян і навіть у колишніх союзників — італійців у жилах тече єврейська кров, кров Юди-запроданця.
Обов'язок німців, а отже, і його, Карла Ріттера, — врятувати Європу від цієї ганьби, від кровозмішення й занепаду рас. Обов'язок німців, а отже, і його, Карла Ріттера, — нарвати на раба ярмо. Він знав, читав у спогадах фюрера, та й у школі його навчали цього самого, що предки, давня раса обранців, звичайно, германського кореня, перед тим як запрягти в плуг коня, впрягали раба, утвердивши тим самим перевагу свого розуму й крові.
Нині обов'язок німців знов нарвати на раба ярмо, відновити лад, закладений у самій природі, запровадити новий лад. З плином часу, внаслідок всепрощення, жалю до кволих, братання з переможеними, природний лад порушився. Тепер обов'язок Карла Ріттера знов запрягти капітана Альдо Пульїзі в плуг. Цього разу раб назавжди залишиться рабом. Цього разу переможці зуміють триматися на потрібній відстані від переможених.
Ніякої слабості, ніякого жалю!
Коней на луг, рабів у плуг. Навічно, тобто поки через тисячу або дві тисячі років раса переможців не загине сама в якійсь грандіозній сутичці з пришельцями з інших світів, у всесвітній пожежі, що її годні розпалити тільки вони, німці.
Ось так. Карл Ріттер уважав, що вряди-годи в хвилину втоми й нервової напруги корисно повторити собі все це. Тоді віднаходиш силу молодості, якоюсь мірою полишену далеко на батьківщині разом із обличчями і голосами близьких, там, де порається на просторій кухні біля плитки мати і сидить під електричною лампочкою пропахлий поїздами худий чоловік — батько, а він запам'ятався Карлові саме таким. Ця сила молодості там, на батьківщині, а не тут, де тільки й чуєш, що лемент переможених.
Обер-лейтенантові здавалося, ніби до нього повертається сила й певність тих днів, коли він учився в університеті, брав участь у грандіозних нічних процесіях з барабанами, прапорами й димучими смолоскипами. То були дні військових парадів і бойових маршів, фюрер стояв на трибуні, його металевий голос, лунаючи перед амфітеатрами багатолюдних стадіонів, кликав в атаку. У відповідь озивався багатоголосий клич — то відгукувався народ, відгукувалися німці, він, Карл Ріттер, жаждивий війни й перемоги.
3
Командири опитали всіх солдатів дивізії. Солдати висловилися за те, щоб не віддавати німцям зброї. Ніж здаватися в полон, краще битимемось, заявили вони. Отже, офіційно потверджено дані, що їх генерал уже мав і що витікали з інших фактів — з убивства капітана, який проповідував спілку з німцями і закликав зберігати вірність союзникам, з того, що з генералового автомобіля зірвано прапорці, з того, що в затоці потоплено понтонні баржі.
Гармаші капітана Альдо Пульїзі теж висловилися "за". Всі, не поминаючи й Джераче. Капітан про себе здивувався: "Ні, ви тільки погляньте, які герої!"
Одначе в душі розумів, що ні один із них, та й він сам, не мав нічого героїчного. Бачив: на обличчя солдатів лягла тінь Святої Маври, відчував її і на собі. Відчував, що всі стурбовані одною думкою: як випередити німців і вернутися додому. Назавжди покінчити з цією дурною війною.
Розділ п'ятнадцятий
1— Сонце, — сказав Паскуале Лачерба.
Острів сяяв перед нами. Тьмяні води затоки сріблилися; дві смужки землі, що облямовували бухту, обернулися з сірих у ніжно-зелені. По той бік розкинувся Ліксурі з його чистенькими збірними хатками, трошки вище темніли плями старих сіл, залеглих у руїнах, видніла смуга дороги і штучно розчищені галявини — мабуть, колишні артилерійські позиції.
Піддашшя критого ринку на набережній, покрівлі будиночків біля причалів, червоно-чорний корпус торговельного судна (воно стояло біля головної пристані) блищали у світлі і барвах полудня. В далечині над м'яким обрисом горбів, заллятих сонцем, здіймалося пасмо Еносу, а під ним приліпилася венеційська фортеця Святого Георгія.
Вітер стих, довкола стояв запах моря й сонця, міцний аромат піній і агав, випарів вогкої землі.
Ми рушили набережною до мосту, перекинутого через бухту за кілька сот метрів від того вигину, де затока сходилася і на зміну морю заступали луки й долини Кефалонії, такі блакитні, що вони також здавалися водною гладінню. Лише тополі, вони маячіли в далечіні, показували за мостом, що там кінчалося море й починався суходіл.
— Це єдина вціліла споруда, — сказав Паскуале Лачерба, показуючи ціпком на міст.
Нічною зливою на асфальт набережної нанесло рінь і жмутки трави, в портових крамничках розчинилися віконниці: всередині було людно, при столиках випивали. Хтось вийшов на поріг, щоб подивитися на нас; багато люду, переважно смагляві жінки з чорними хустками на головах, квапилися алеєю до автобусної зупинки. Звідти, від низької свіжопобіленої споруди з портиком, відходили до монастиря святого Герасима маленькі курні автобусики, блакитні з жовтим, були тут і великі американські таксі. Саме тут я вийшов напередодні ввечері, приїхавши з Самі; звідси й вирушу завтра наприкінці дня назад, тією самою дорогою через гори, до порона.
— Гей, друже, прокотимося до монастиря? — гукнув мені Сандріно, висунувшись із віконця своєї машини. — Є два місця. П'ятдесят драхм, — прокричав він.
На задньому сидінні сиділо чотири бабусі і стариган із сивими вусами. Вони стурбовано позирали в віконечко, не розуміючи, в чому річ. Попереду, поруч з водієм, сиділо дві дівчини з голеними головами, в їхніх очах теж зайнявся неспокій.
— Та йдіть же, всім вистачить місця, — кликав Сандріно.
Але я похитав головою, і Паскуале Лачерба, побачивши це, роздратовано махнув ціпком.
— Ні, — відповів я, — ми пройдемося.
— До монастиря? — недовірливо запитав Сандріно.
— До італійського кладовища, — відповів Паскуале Лачерба.
З обличчя Сандріно зникла усмішка.
— Це буде не так цікаво, як храм у монастирі, — сказав він.
Паскуале Лачерба кивнув головою, він поділяв цю думку, а все ж скорчив гримасу, на обличчі його відбивалася не то огида, не то досада.
— Ну то й що? — сказав він.
Незграбна машина рушила, огорнута хмарою зеленого диму; фотограф знизав плечима.
— Що ви хочете? Шофер, — мовив він.
Ми рушили до італійського кладовища, що, як пояснив мені Паскуале Лачерба, було по той бік затоки, біля руїн старого морського млина. Попереду на дорозі, вона лізла вгору між олив, виднілася група споруд: будиночок, капличка, православна церковка.
Іти туди я не мав особливої причини. Власне кажучи, навіть ніякої. Кладовище, де колись лежало кілька десятків трупів, витягнутих з ровів і колодязів, зараз, десь найпевніше, порожнювало. Кілька років тому, пригадав я, останки убитих перевезено до Італії на військовому кораблі.
Отже, там не було нічого, крім хрестів, надгробних каменів та землі, що якийсь час ховала безіменні кістки.