Ось чому він не зайшов до садка. Коли він ішов, то мав таке відчуття, ніби крадеться навшпиньки — покидає чужий світ, в який вдерся силою. Він повернувся пішки до міста. На безлюдних вулицях траплялися лише патрулі, карабінери й вершники. Дзвінкий цокіт копит, ніби хтось кидав у ніч іскристі шматки заліза, кружляв вулицями. На майдані Валіанос капітан зупинився: було щось безглузде в тому, як, сходячись на перехресті й на майдані, снували туди й сюди патрулі. Він підійшов до кав'ярні Ніколіно, хотілося випити чарку чистого узо, але скляні двері були замкнуті, а майдан на тротуарі, де звичайно стояли столики, порожній. Виходить, малий Нікола, щільно зачинивши вікна горішнього поверху, теж спить, а може, спостерігає в шпарку за патрулями.
Він озирнувся: за довгі місяці життя залоги все довкола стало таким звичним — і цей майдан Валіанос із купкою пальм під зоряним небом, і куті залізні ліхтарні минулого сторіччя, і знайомий фасад будинку штабу, і цей шмат тротуару, заставлений столиками, де вони так часто пили й базікали, самі або з дівчатами пані Ніни, лупали очима на перехожих і слухали дивізійний оркестр. Звичайно бувало так: спершу вечір у кав'ярні, жарти, партія в більярд, веселий регіт, що ковтала нічна порожнеча, прогулянка на мотоциклі вздовж берега моря: морські млини, підземний вулкан і, нарешті, Катеринина кімната зі старим комодом і полусканим дзеркалом. Непомітно, потроху все це ввійшло в життя, стало невід'ємною частиною буття.
Капітан збагнув це тільки тепер, напередодні кінця. "Чи ж тужитимемо ми, повернувшись до себе, по Кефалонії, як по рідній домівці? Чи не здасться нам другою батьківщиною цей випадково відкритий серед моря, а потім покинутий острів?" — подумав він.
На думку про повернення до Італії він сумно посміхнувся: перш треба поквитатися з морем і з солдатами підполковника Барге. Після вечірньої сутички німці засіли на своїх позиціях і мовчать. Але насправді вони напоготові. Капітан відчував це навіть тепер. Відчував, що на нього наведено бінокля підполковника Ганса Барге і блакитний блискучий байдужий погляд Карла, який, напевне, стежить за ним з горбів Ліксурі, звідки недавно прогнали його, капітана Пульїзі, та його гармашів.
Він ішов до батареї, і його бентежила думка про бінокль і про невідступний погляд Карла. Він намагався викинути її з голови, переконати себе, що смішно так гостро на все реагувати.
Дійшовши до дерев'яного містка, закурив і пильно обвів оком схили ліксурійського горба, але на горі було темно — не видно ні гармати, ані вогнів. Під ногами дзюркотів струмок, котячись до моря. Капітан сперся на поруччя з обструганих колод і втупився в блискучі струмені води, що пропадали ген-ген дорогою до моря. Саме море тут, перед батареєю, розгладилося, очистилося. Від барж не залишилося й сліду. В нього майнула думка, що під цією гладенькою поверхнею води, мабуть, залишилися німецькі солдати, одягнуті в сіро-зелені мундири, з автоматами на шиї, і що зараз вони, ніби гумові ляльки, широко розставивши руки й ноги, повільно поринають дедалі глибше на дно, до вершин підводних гір. Це він їх загнав туди, його берегові гармати. Ці незграбні безглузді ляльки — справа його рук. Але ніякої втіхи від цього не відчув; навпаки, його не покидало почуття провини й фізичної огиди, ніби він розжвакав якусь гидоту. Відтоді, як на нього наділи військову форму, він уперше був майже впевнений, що вбив. Від цієї думки його охопила щемлива туга. Капітан відійшов від поруччя. Треба рухатися, а то можна задихнутися, майнуло в голові. Він усвідомлював, що йому не бути ні героєм, ані воїном. І аж тепер побачив, що не годиться навіть у командири. Що більше минало годин, днів і ночей, що більше відбувалося подій, то краще він розумів себе. Він був створений для скромного безбарвного життя обивателя, для животіння в домашньому колі, для безславної кар'єри цивільного інженера. Ось для чого він народився.
"Панове офіцери, напад на німецькі баржі — це у вас серйозна помилка".
"Панове офіцери, адже солдати під вашою орудою готові до бою, правда?"
Яким безглуздям здавалися тепер ці слова, з якими звернувся до них на нараді у штабі генерал! Ніколи він не зможе вгамувати в собі огиди до цих затонулих у морі ляльок. Так само, зрештою, як і його гармаші, прості хлопці, їм би тільки порати виноградник чи клапоть ґрунту. В цю хвилину вони, напевне, теж вдивлялися в незворушну гладінь моря, з огидою уявляючи собі, як поринають на дно розмоклі тіла вбитих ними людей, і теж ловлять у повітрі манливий запах рідного дому. Очевидно, генерал відав про все це, тому-то й скликав їх на раду.
Офіцери, що мовчки заповнили вузькі коридори, темні переходи й прокурені кімнатки штабу, з подивом виявили, що на раду викликано весь молодший і середній командний склад. "Щоб потім усім разом стати перед воєнним трибуналом?" — запитав себе Альдо Пульїзі.
— Ви гадаєте, що, захопивши ініціативу, ми могли б подужати німців? — спитав генерал. Голос його лунав десь іздалеку, ніби належав іншій людині.
Альдо Пульїзі намагався розгледіти риси його обличчя, але і в затінку абажура вони вислизали з-під його пильного погляду, розпливалися. Зате він добре бачив його руки. Вони лежали на столі, в колі світла під лампою, нерухомі й такі білі, що здавалися майже прозорими. Це світляне коло в затіненій кімнаті вирізнялося яскравою плямою, і покладені в центрі кола руки виглядали як воскові.
Офіцери відповіли ствердно. Тиша змінилася гамором голосів, приглушений схвильований гомін пішов по всіх кімнатах, по коридорах і переходах аж до самого двору.
Руки генералові в світляному колі під абажуром піднялися, ніби здивувалися такій відповіді. Офіцери заговорили. Руки піднялися, відтак, непевні, знов лягли на стіл.
— Не ошукуйте себе марними надіями. Німецька авіація знищить нас, — промовив він. Але можна було подумати, що говорять його руки.
Коли залунав хор невдоволених голосів, руки напружилися, повернулися долонями вгору. Потім, стиснувшись у кулаки, пішли з ясного кола, відкинутого абажуром, і піднялися до генералового чола, кудись угору, в півсутінь.
Капітан дивився на них, не відриваючись, нібито на двох штукарів, що викручувались на арені цирку. Він не слухав, що казали йому колеги, і лише машинально, про себе, говорив: слава богу, нарешті вони поцікавилися і нашою думкою. Йому хотілося подякувати генералові, сказати йому: "Дякую, пане генерале!", але подумки не міг не зауважити, що питатися думки офіцерів тепер надто пізно. Було б питати кілька років тому.
Руки знов вернулися до ясного кола під абажуром, спершу вони нервово сплелися, а відтак, поки генералів голос перераховував небезпеки, що чекали дивізію в разі відмови прийняти почесну угоду, поступово розтулилися. Адже дивізія не мала навіть винищувачів. Не могла вона розраховувати і на підтримку Італії чи "Супергреції". Вона може розраховувати лише на свої сили, які зараз справді переважають сили німецької залоги, але після неминучого втручання німецької авіації втратять свої переваги.
Це буде друга Свята Мавра! Свята Мавра! — закричали у відповідь офіцери. Генералові руки підвелися і, не полишаючи ясного кола, завмерли в повітрі — вони вимагали тиші.
Руки сказали, що дивізія нізащо не покине Кефалонію без зброї. Він здасть острів без бою лише в разі, якщо підполковник Ганс Барге погодиться залишити їм усе озброєння, в тому числі й особисту зброю. До того ж угоду має бути підкріплено гарантіями. Підписати її має сам Гітлер, заявили наостанок руки.
Усі мовчали. На останні генералові слова не було відгуку, в штабі запанувала гнітюча тиша. Альдо Пульїзі пошукав його очі, затемнені абажуром. Йому здавалося, що аби він зумів перехопити погляд генерала, то побачив би в ньому знайомий сум і ляк або привид підполковника.
— Розтлумачте становище солдатам, — додав генерал. І по деякому ваганні, мабуть, збирався ще сказати щось, але передумав, насилу звівся з місця, ніби дивізія всім своїм тягарем лягла на його плечі. Руки потрапили в стягу світла і знов зникли в тіні. Наблизився до офіцерів, ті розступилися, щоб дати йому дорогу. На якусь мить обличчя його промайнуло зовсім поруч, але капітанові й цього разу не пощастило зловити його контури. Вони здавалися погаслими; погляд його був звернений у нікуди; генерала турбували зовсім інші думки. Виходячи з кімнати, він відповів на привітання офіцерів так неуважно, ніби вже забув про їхню присутність. Юрба зійшлася позад нього, ніби вода за кормою корабля.
Альдо Пульїзі підійшов до розташування своєї батареї. Зараз йому доведеться розтлумачити артилеристам обстановку. Вони чекали від нього звісток про військовий трибунал. Що він їм скаже? Вони, певне, вважають, що питати їхньої думки зараз безглуздо, що генерал, і не тільки генерал, але й він, капітан, повинні зробити це вже давно, коли їх прикликано до війська і одягнено у солдатську форму. Він, капітан, теж відповідальний за це, бо сприяв тому, щоб їх вирядили в військову форму! Він був винен не лише перед Катериною Паріотіс, перед Ніколіно і грецьким народом, але й перед своїми гармашами, перед самим собою.
Якоюсь мірою, подумав він, винні, мабуть, і самі солдати, що дозволили надіти на себе військову форму.
І зупинився як укопаний, вражений тим, що аж тепер відкрив для себе цю елементарну істину.
2
Надовго полишений сам на себе, він збагнув, що його оберігає місто-твердиня. Втомившись від невиспаних ночей, від гнітючої необхідності відкладати рішучі дії й вгамовувати своє почуття, Карл Ріттер на якийсь час перестав відчувати себе невід'ємною частиною механічного міста, дарма що те муром стояло довкола, боронило його.
Середземне море, сховане від очей нічною пітьмою, але видиме при мерехтінні зірок, викликало в нього таке саме запаморочення, як у дитинстві безкрая рівнина. Море стелилося ще ширше, ніж рівнина довкола рідного міста. Таємниче, воно було неомірне не тільки завширшки, але й завглибшки. Море — це всі рівнини його країни, злиті вкупі. До того ж воно дихає, варто лише придивитися, і побачиш: груди його здіймаються й опускаються, ніби перед тобою якесь гігантське чудовисько.
У нього запаморочилося в голові, він ухопився обіруч за пасок автомата, озирнувся довкола.