Старайся говорити поменше. Розмови про лінгвистичні знання можуть виявитися обманом. Я скажу тобі, коли вихоплювати револьвер.
Подорож відновилася. Тупаючи слідом за Зовом, я розмірковував про те, що Вульф віддасть окружному прокурору вбивцю тепленьким, прямо на тарілочці. Разом зі знаряддям убивства. Кулю, витягнуту з тіла Марко, наскільки я знав, давно прилучили до справи. Я пригадав відривок з класичного підручника по криміналістиці, в якому говорилося про те, що після спіймання злочинця і пред'явлення викривальних його доказів, роботу можна вважати завершеною.
Та якби ж – завершеною, подумав я. Мені б сюди автора цього підручника, я б змусив його проковтнути цілу главу власного твору. Пам'ятаючи про застереження Вульфа, я старався не надто видивлятися на всі боки, проте все ж, коли ми наближалися до знайомої козячої стежки, тримався насторожі. Ніхто на нас так і не напав. Стрілки мого наручного годинника показували вже десять хвилин на другу, коли ми зупинилися біля струмка, щоб втамувати спрагу і закусити шоколадом. Товариш Зов ум'яв стільки шоколаду, скільки ми з Вульфом разом узяті.
Півгодини по тому ми вийшли на широке плато і раптово опинилися неподалік від дому, в якому з'явився на світ Вульф. Я трохи відстав, щоб подивитися на це диво. Судячи з усього, задньою стіною дому служила скеля. Два поверхи, чотирьохскатний конічний дах, в кожній стіні з того боку, звідки я дивився, прорізано по чотири вікна. У трьох вікнах шибки розбиті. Дерев'яні двері.
Я вже повернувся до Вульфа сповістити його про те, що збираюся зазирнути досередини, як його голос гаркнув:
– Пістолет, Арчі!
Я одним порухом вихопив з кишені "кольт". Трохи далі від нас і в протилежній стороні від дому Вульфа стояли Данило, Йосип Пашич і ще двоє, котрі, схоже, ховалися за валуном. Данило стискував у руці револьвер, у решти в руках нічого не було.
– Не стріляйте, – сказав Данило. – Ви можете ступать на всі чотири сторони. Нам потрібен тільки Петер Зов.
Вульф заступив Зова своїм тілом.
– Він іде з нами, і ми його не віддамо.
– Віддасте, як миленькі. Він – наш.
Вульф поводився так, що сповна міг би сказати "через мій труп," але не сказав. Я ж розставив ноги позручніше і націлив "кольт" прямо в пупок Данило. Вульф промовив:
– Цей чоловік знаходиться під нашим захистом. А ми – громадяни Сполучених Штатів, і якщо з нами щось станеться, то вам непоздоровиться.
– З вами нічого не станеться. А Зов – зрадник. Він зрадив нас албанцям, і ми маємо право розібратися з ним.
– Що ви збираєтеся з ним зробити?
– Я хочу з'ясувати, що він розповів албанцям.
Скоріш за все, вони обмінювалися експромтами, адже часу на те, щоб так детально обговорити ролі, у них не було.
– Я вам не вірю, – відрізав Вульф. – Час, який я провів у вашому товаристві, дає мені право сказати, що я зовсім не вірю жодному вашому слову. Якщо ви насправді югославський патріот, то йдіть з нами. Тільки ви – ваші люди залишуться тут. Якщо Зов і справді зрадив свою батьківщину, то розбиратися з ним по праву має Госпо Стрітар в Тітограді, куди ми його і ведемо. Якщо ви згодні приєднатися до нас, то киньте зброю. Ви згодні?
– Аж ніяк.
– Тоді спробуйте відняти її силою. Товаришу Зов, я зараз повернуся обличчям до дороги. Тримайтесь прямо переді мною, і ми з вами повільно підемо вперед. Алекс, прикривай нас. Будеш задкувати спиною вперед, орієнтуючись за моїм голосом.
Вульф повернувся спиною до неприятеля і поклав руки на плечі Зову. Я відступив, пропускаючи їх, а сам дбайливо тримав Данило на мушці. Потім почав повільно відступати.
Ми покинули відкритий простір і вийшли на польову дорогу. Оскільки Вульф не міг мене бачити, я з зусиллям стримався, щоб не усміхнутися і не помахати Данило, подібно тому, як він недавно помахав нам біля фортеці. Мені, навіть, довелося прикусити губу, щоб подавити порив. Данило міг неправильно зрозуміти мій жест і все зіпсувати. Вульф увімкнув свій звуковий маяк і почав читати напам'ять статті конституції.
Коли він дійшов до четвертої, я не стримався:
– Зупиніться, будь ласка, – змолився я. – Не думаєте ж ви, що я буду задкувати до самого Тітограда.
– Дай мені закінчити статтю. Саме через четверту статтю ми і опинилися втягнутими в цю халепу.
Томлячись, я вислухав цю статтю.
– Це все?
– Так.
Я повернувся і подався до них.
ГЛАВА 14
В Тітоград ми прибули по-королівському – на старенькій вантажівці —"форді", котру Зов затребував і отримав на першій же фермі, що трапилася нам по дорозі. У двадцять хвилин по третій наша вантажівочка зупинилася перед будівлею управління поліції, куди рівно двадцять дві години тому нас привозив Жубе Біліч. По проханню Вульфа я заплатив водію три тисячі динарів. Потім я звалив на себе гамаки, і пішов услід за Вульфом і Зовом до будівлі. Ми пройшли по темному коридору, піднялися по сходах і зайшли в кімнату, в якій сиділи на табуретах два писарі. Зов щось сказав Вульфу, і Вульф переклав для мене, що нас просять почекати тут. Він протупав до стіни і всівся на стілець, котрий жалібно застогнав під незвичною тяжкістю.
Зов відправив одного з писарів до начальства. Хвилину пізніше писарь повернувся і сказав Зову, що його викликають. Цього разу чекати довелося досить довго, тож я став,навіть, прикидати, чи не збирається Госпо Стрітар сам вчинити над Зовом розправу і тим самим позбавити нас від зайвої мороки. Такий розвиток подій не був позбавлений привабливості, однак по зрілому міркуванню я стривожився – якщо Зова могли суворо покарати за дружній візит до албанців, то чим могла загрожувати аналогічна провинність Тоне Стара і його сину Алексу? Це вже зовсім не приваблювало. Я був би радий поставити Вульфу кілька животрепетних запитань, але бідолаха сидів, зронивши велику голову на груди, і так важко дихав, що я вирішив його пожаліти і дати йому спокій.
Незабаром я почув, як кличуть якогось Алекса, викрикуючи його ім'я знову і знову, і про себе вилаяв цього бовдура, який вперто не відгукувався. Далі хтось потряс мене за плече. Я розплющив очі, упізнав Вульфа і стріпнувся.
– Ти заснув, – сварливо сказав він.
– Ви також. Причім, ви – першим.
– Нас кличуть. Візьми гамаки.
Я підібрав гамаки і потягнувся слідом за Вульфом до кабінету Стрітара.
Зустрівший нас Зов зачинив за нами двері, потім підійшов до столу Стрітара і всівся в кутку. Стрітар, не встаючи зі свого місця, жестом запросив нас сідати. Він так і не постригся. Він уважно подивився на Вульфа, а потім прискіпливо втупився на мене. Не будучи впевненим у тому, як поводитися, я не став у відповідь ні усміхатися, ні супитися, а просто сів і чинно уставився перед собою.
Стрітар звернувся до Вульфа.
– Шкода, що ваш син не говорить по-нашому. Я б хотів поставити йому кілька запитань.
Вульф кивнув.
– Я також шкодую, що не навчив його. Пусте, я радо послужу вам перекладачем.
– Це не одне й те саме. Товариш Зов розповів мені про те, що сьогодні сталося. Ви і ваш син проявили відвагу, як справжні чоловіки. Я вам дуже вдячний і обов'язково сповіщу вищестоящих осіб. Я був би також вдячним, якби ви розповіли мені про все, що діялося з вами відтоді, як ви виїхали звідси.
Вульф припідняв брови.
– Здивований, що ви це запитуєте. Ви ж говорили, що вам стає відомо все.
– Можливо. Втім, я хотів би почути з перших вуст.
– Прошу. Насамперед ми зайшли в дім, де багато років тому жив мій друг Грудо Балар. Тепер в домі проживає незнайомий мені чоловік, який ніколи, навіть, не чув про Балара. Затим ми відправилися по одній адресі, про котру я дізнався в Албанії. Мені повідомили, що такий-собі Данило Вукчич, якщо захоче, може багато мені розповісти про Духа Чорної гори.
– Хто саме дав вам його адресу?
Вульф потряс головою.
– Я ж сказав вам учора, що не буду піддавати неприємностям нікого з тих людей, які згодилися підсобити мені. Нам вдалося розшукати цього Данило Вукчича, і він справді знає все те, що нас цікавить. Щоправда, у мене склалося враження, що він не горить бажанням поділитися цими відомостями з першим зустрічним. Я тримався з ним досить відверто. Ви, може, пам'ятаєте, що я розповідав вам про те, як ми заховали в горах солідну суму в американських доларах. Так ось, я йому теж розповів про це, але тепер вже каюся. Не варто мені бути таким щиросердним. Думаю, що саме тому він запропонував відвести нас у гори до одного з ватажків Духа Чорної гори. Нині я, навіть, не уявляю, як я витримав цю подорож. Після мучимого...
– Хвильку. Ви де-небудь бачили Жубе Біліча? Юнака, який вчора привів вас сюди.
Вульф видавався заклопотаним.
– Його? Де? В горах?
– Чи бачили ви його де-небудь відтоді, як пішли звідси?
– Ні. А що?
Стрітар відмахнувся.
– Пусте. Продовжуйте.
– До печери ми добрались – мені сказали, що вона знаходиться біля албанського кордону – серед ночі. В печері було п'ятеро. Вукчич сказав, що один із цих п'ятьох і є ватажок Духа Чорної гори, хоча враження на мене той зовсім не справив.
– Як його зовуть?
– Імен мені не називали. Я тоді вже почав підозрювати, що діло нечисте. Вони наполягали, щоб я розкрив їм, де знаходиться наш тайник. Мені, навіть, почало здаватися, що вони збираються силою випитати у мене ці свідчення. Та й сам Вукчич викликав у мене недовіру, хоча я йому, звісно, в цьому не зізнався. В протилежному випадку ми могли просто не вибратися звідти живими. Я ламав голову, як вибратися з цієї історії і, як мені здається, впорався з задачею достатньо успішно. Вранці я сказав, що ми хотіли б подивитися на кордон з Албанією, і Вукчич провів нас до кордону – він же ніяк не помічений. Коли ми до нього добралися, ми просто рушили вперед, знаходячись вже на албанській території, Вукчич спробував нас затримати, але ми не послухались. Він деякий час супроводжував нас, але, коли ми вийшли до фортеці, зупинився. Ми підійшли до фортеці ближче і раптом почули крики. Решту вам відомо від товариша Зова.
– Я б хотів почути це від вас. Все, що можна – кожне слово.
Вульф розповів Стрітару про все, що відбувалося, примовчавши тільки про наші з ним переговори і про те, що Данило заходив у фортецю.
Підсумував він так:
– Ми з сином не чекаємо від вас особливих знаків вдячності за наші заслуги, однак про дещо мені б хотілося вас попросити.