А той, перелетівши через затоку, кружляв над містом. Капітан збагнув, у чому річ, лише тоді, як над одним дахом шугнуло полум'я і поповзли чорні клуби диму; дах обвалився, ніби якась прихована всередині сила штовхнула його знизу вгору: тепер замість даху над освітленими останнім промінням дня будинком зяяла пустка.
Потім уздовж геометрично точної лінії польоту так само плавно розчахнулися дахи інших будинків: зазяяли просто неба барвисті, ніби цяцькові кімнати.
Звідкись з різних боків острова почали стріляти зенітні кулемети. Довкола гідролітака почали схоплюватися невеличкі чорні хмарки, але він легко й швидко залишив їх позаду і пропав десь за горою.
Зненацька танки біля майдану Валіанос припинили вогонь. Аргостоліонським мостом понад берегом ішов панцирник, і над його кабіною маяв білий прапор. Батарея одразу замовкла: припинилася перестрілка і на вулицях міста. Тільки високо в небі ніяк не танули легкі чорні хмарки.
"Невже німці здаються?" — чудувався Альдо Пульїзі. Артилеристи, стоячи біля гармат, теж дивилися вниз на білий прапор, розмаяний на вітрі, дедалі ближче до Аргостоліона. В їхніх очах застигло те саме запитання. Що могло означати це біле видиво над сірим дахом панцирника? Ось воно промайнуло вздовж краю мосту, відбившись у темній воді затоки, зникло серед будинків на околиці й рушило до передмістя.
Невже німці здаються? Ні капітан, ані солдати не могли цьому повірити. Але по тому, як вони зробили кілька пострілів із гармат, їх охопив якийсь дивовижний спокій. Їм здавалося, що зараз, коли вони проявили самостійність, вони готові зустріти будь-яку небезпеку і ніщо їм не загрожує — вони переможуть. Вони раптом відчули себе справжніми солдатами, чого раніше, наприклад у горах Албанії або в селах Греції, з ними ніколи не бувало. Зрозуміли, що німців також можна зупинити, бо, власне, німці такі самі люди з плоті й крові, як і всі. (А що їх також чекає неминуча поразка, то, значить, їм так само зле, як і італійцям). Вони самі разом із капітаном з своєї ініціативи відкрили вогонь по баржах, і їм здалося, ніби у вогні їхньої батареї загинули всі приниження, що їх натерпілися від дня замирення, а водночас і мука чекання, підсилена почуттям, що десь за твоїми плечима готується зрада. А може, і дещо інше, що коренилося глибше і почалося ще раніше.
Ось мине кілька хвилин, і панцирник з парламентерами в'їде на майдан Валіанос. Виявляється, досить зробити кілька гарматних випалів, потопити баржі і заступити шлях танкам, щоб підполковник дотямив, яке насправді становище.
"Невже воно так і є?" — питав себе Альдо Пульїзі.
Солдати дивилися вниз, мружачись від яскравого сонця, розкривши роти, не знаючи, чи вірити власним очам. Хотілося кричати, співати пісень — про любов, а не про війну, стрибати по гарматах, танцювати на снарядах, підкидати вгору шоломи. Вони відчували, що втрималися на крайній межі, на останньому рубежі оборони, відчували і побоювалися, що це не так. Вони примостилися серед гармат і складених стосами снарядів, позираючи то на місто, то на море. Закурили, стиснувши тоненькі сигарети в почорнілих від кіптяви незграбних пальцях. Розмовляли стиха, ніби соромлячись одне одного.
Сонце пропало за обрієм. Хмари диму над зруйнованими будинками розвіялися, розтанули в вишині. Німецькі сторожові катери, підібравши потопельників, рушили на захід, до Ліксурі. Над ними виринула ескадрилья транспортних літаків — "юнкерсів". Вони йшли бездоганно чітким ладом, схожим на клюгу списа, освітлені промінням невидимого сонця, і смерком їх можна було взяти за жахливих механічних птахів, пофарбованих у рожевий колір.
Солдати перевели погляд угору: чорні хрести на кабінах пілотів вимальовувалися дедалі виразніше, а коли хрести стало видно цілком, то сталеві птахи здалися летючою похоронною процесією. І тоді капітанові та гармашам, які стежили, задравши голови, за польотом "юнкерсів", здалося, ніби темні хрести, намальовані на кабінах і на крилах німецьких літаків, і є відповідь на їхнє запитання — крах усіх надій.
— Пане капітане, вони знов дістали підмогу, — сказав хтось. У голосі його бриніла туга. Недавній майже дитячий захват від здобутої перемоги погас.
Задзеленчав телефон: капітана Альдо Пульїзі викликали до штабу.
— Німці здалися? — запитав він у трубку.
Співрозмовник на тому кінці дроту вилаявся.
— Здалися! Чорта пухлого! Просять тимчасово припинити вогонь.
Альдо Пульїзі поклав трубку. Він раптом відчув велику втому.
Було й так задушливо, а довкола тісним колом з'юрмилися офіцери й солдати. "Ну що, здалися?" — запитували вони. Запитували, не вимовляючи ні слова. І точно так само мовчки він їм відповів: "Ні". Капітан присів на скриньку неподалік, провів долонею по щоках і відчув, що заріс, бо не голився кілька днів. Він не пішов з затишної Катерининої кімнатки цього ранку, а швидше втік. Сорочка й майка брудні. Увесь пропах потом, мастилом, бензином, залізом. І, як відкриття з неба, в голові майнуло: це і є запах війни.
Попрохав Джераче наготувати воду, мило, бритву, принести чисту сорочку і білизну.
— Піду на побачення, — пояснив капітан.
— З кралею? — підхопив жарт Джераче. Але очі його дивилися тьмяно, говорити не хотілося.
Звівшись із скрині, капітан знов побачив на мості панцирника, він їхав з Аргостоліона вже без білого прапора і зливався з першими нічними тінями. Пропали десь і сторожові катери. Глибока тиша запала на морі і в горах, на рівнині, в пораненому місті й на батареї. Голячись, капітан прислухався до неї як зачарований, відтак протер обвітрене обличчя кремом і пильно подивився в люстерко. Так, це я, я все ще на Кефалонії, сказав він собі, за плечима в мене минуле, вдома чекають дружина і син, а в хатці дорогою до Святого Теодора — Катерина. Я, офіцер регулярної армії, самовільним наказом стріляти в німців порушив запроваджену дисципліну, поламав усю систему субординації.
"Чи не попав я, сам того не бажаючи, в герої? — подумав він, уважно роздивляючи себе в люстеркові. — Нічого подібного. Просто виконав наказ законного уряду — та й усе".
І хоча нервове піднесення вляглося, він і далі був спокійний. Завтра, коли він стане перед воєнно-польовим судом, цей доказ пролунає досить переконливо.
3
Карл Ріттер стежив за подіями з горбів Ліксурі. Він стояв біля телефону й терпляче вичікував, коли комутатор механізованого міста із криці і вогню, розташованого за його плечима, довкола нього, поперед нього, скаже йому, що він має робити.
Проте наказу наступати він так і не дістав: велено не рушати з місця й чекати.
Він і скорився, спостерігаючи й далі за подіями. Бачив, як потонули баржі, як гідроплан бомбив місто, як стріляли танки. Він уважно стежив за довколишнім, але ніяк не міг втямити, що ж усе-таки відбувається. Не міг збагнути, як могли італійці впасти так низько, докотитися до такої підлої зради. І головне, не розумів, як вони самі не бачать, що копають собі яму.
Розділ чотирнадцятий
1Ніч цілком вступила в свої права. Угоду з німцями про тимчасове припинення вогню підписано, офіцерам дозволено розійтися.
Не чутно було ні тріскоту автоматних черг, ні реву мортир, ні гуркоту "юнкерсів", на дорогах і в полях не ляскотіли гусениці танків, не гуділи ваговози: запанував спокій, чудний, незвичний. Острів Кефалонія спав спокійним сном своїх середземноморських ночей.
Можна було вловити, як він дихає. Його подих доносився з моря і з гір, витав над італійськими й німецькими наметами, ніс далі останні відгомони розмов в італійському штабі, останні накази. Поніс разом із курявою і трибарвні прапорці, зірвані того дня з генеральського автомобіля рукою солдата, що люто гукнув: "Запроданець!". Ніч проганяла запах бензину й паленої гуми, пороховий дим і важкий дух гнилого, набряклого від солоної морської води дерева трьох понтонних барж.
У повітрі залишався лише гострий запах житла і стиглого винограду, знайомий запах ночей серед горбів і долин, між морем і виноградником, ночей, які бувають під осінь, коли небо стає глибше, зірки яскравіші, а на душі сумніше, бо минуло ще одне літо.
Капітан зупинився біля садової хвіртки перед домом Паріотісів і дивився через шосе, туди, де уривався берег і щільною, майже непроникливою запоною стелилося море. І він дізнавав такого самого відчуття, як бувало наприкінці літа, під час заміських прогулянок. Але тут, на Кефалонії, сум не скрашувався надією, він не побачить завтра, як селяни ідуть до своїх виноградників на схилах горбів, не почує запаху вогких бочок, заготовлених у льохах для нового врожаю. Тут, серед поріділих виноградників, біліють майданчики берегових і зенітних батарей, за деревами причаїлися панцирні брили танків, а на полях і на луках засіли, вижидаючи, дві армії. Але особливо чужим здавалося море, теж передосіннє, бо не обіцяло ніяких сподіванок на майбутнє, зовсім мертве, безмовне й пустельне, без єдиного вітрила, без димка, без щогли. Понтонних барж на ньому більше не видно, але всі шляхи відрізані. Капітан вдивлявся в море. Воно лежало похмуре під мерехтливими зорями — вже не приятель, а ворог. Море замикало Кефалонію, ніби величезний, поставлений зненацька сторчма мур; про всяку спробу тікати через нього годі й думати. Воно тримає їх усіх у полоні на цьому острові, прикувало до вузької скелястої землі, притисло спиною до гір. Ніколи ще його німотна присутність не таїла в собі стільки ворожості. Ніколи ще тіснота острова, його стежок і лісів не відчувалася так виразно, як нині.
Він зупинився біля садової хвіртки перед будинком Паріотісів, хотів покликати Катерину до саду, посидіти з нею, побалакати. І раптом роздумав. Віконниці в її спальні були причинені, крізь шпари ледве пробивалося кволе оранжеве світло, певне, від лампадки, запаленої перед образком. У домі стояла тиша, не чулося ні ходи, ані голосів.
"Про що я з нею говоритиму?" — запитав він себе. Сьогодні він не перенесе цього погляду, такого схожого на Амаліїн погляд (тільки ще ніжніший, співчутливіший), не зможе вимовити ані слова, хоча йому так багато треба їй сказати. Якщо він вибачатиметься перед нею, вона знов його не зрозуміє, як і раніше. Якщо заговорить про своє минуле, минуле завойовника, вона однаково дивитиметься своїми винозорими вологими очима і прощатиме.
А він потребував тепер не стільки її співчуття, скільки її зневаги й ненависті.