Ви двічі відкинули нашу пропозицію скласти зброю. Рятуючи життя своїм солдатам, я мушу вжити відповідних заходів перестороги.
— Я дорожу життям ваших солдатів не менше, ніж своїх, — відповів генерал.
— Отже, треба негайно домовитися. Чекати я більше не можу, — заявив підполковник.
Генерал заперечив:
— Запевняю вас, я зовсім не збираюся наражати на яку-небудь небезпеку життя ваших солдатів, пане підполковнику. Але по тому, що сталося на острові Святої Маври, в моїх солдатів і офіцерів є всі підстави мати деякі побоювання.
— Наскільки я розумію, — сказав підполковник, — ви не ймете віри нашим обіцянкам.
— Саме так, — відповів генерал. — І вас це дивує?
Підполковник посміхнувся.
— Так, — відрізав він, — бо ж замирення з англо-американцями підписала Італія, а не Німеччина.
— Замирення було підписано тому, що війну програно.
— Програно для вас, пане генерале.
— Програно, — повторив генерал, ніби кажучи сам до себе. — І воювати далі було б шаленством. З вашого боку це теж шаленство.
Підполковник подивився у вікно. З майдану долинав гомін, чулися кроки патрулів, крик солдатів.
— Ваші солдати дуже збуджені, — зауважив підполковник. — Маю надію, пане генерале, що ви зумієте утримати їх під своїм контролем і не допустите ніяких ексцесів. Якщо відомості, які я маю, правдиві, то серед ваших солдатів панує настрій, небезпечний для німецької залоги.
— Мої солдати хочуть повернутися додому, — сказав генерал.
— А ми хочемо надати їм таку можливість, — відповів підполковник. — Ми не заперечуємо проти того, щоб вони вернулися додому.
— Ми хочемо повернутися до Італії, захопивши всю свою зброю, а не беззбройними, — вів далі генерал.
Підполковник не зрозумів:
— Прошу?
— Дивізія залишить Кефалонію німцям, якщо нам дозволять зберегти все наше озброєння, — сказав генерал.
— Добре, я доповім своєму урядові, — відповів підполковник Ганс Барге. І, не промовивши більше ні слова, не чекаючи, що скаже генерал, вийшов.
Розділ тринадцятий
1Чекаючи фотографа, я роздивлявся навколо. Від випитого узо шуміло в голові, і раптом мені привиділося, ніби вся Кефалонія похилилася ліворуч, мов пароплав, посаджений на мілину, і ось-ось скотиться з усіма своїми вуличками й будинками в затоку. А ще мені здалося, ніби острів нахилився на другий бік і зараз увесь майдан, разом із вишикуваними вздовж тротуарів стандартними будиночками, зі столами й стільцями кав'ярні Ніколіно, перекинеться через гребінь здибленого поруч зі мною горба.
Одурманений випитим узо, я бачив Кефалонію без прикрас. Точніше не стільки бачив, скільки відчував фізично. Весь цей острів не такий, як усі, не просто клапоть землі, покритий вапняком. Тут ґрунт так само, як це прозоре повітря, напоєний смертю. Тут, у мене під ногами, переді мною на обрубаному чотирикутникові майдану, і там, далі, на розвернених дорогах, у лісі, на полях, земля хімічно поєдналася зі смертю. Я відчував це через прошви черевиків.
Крізь винні випари переді мною вимальовувався острів-мученик, я не так бачив його, як відчував усією істотою. Це море, воно обступало звідусіль, ці розмиті барви, ці гарні, визначені природою чіткі лінії, що відокремлювали скелю від моря, ліс від виноградника, руїни від дерев'яних шведських будиночків.
Хотілося зірватися і бігти. Але куди? Адже порона не буде аж до вечора.
До того ж вертався Паскуале Лачерба. Він ішов, накульгуючи, дибав через похилий майдан, але чомусь тримався на ногах і не падав.
2
Як утечеш, коли довкола вода й небо без кінця-краю? Відповідь підказали довгі дні й години вагання: ніч у Ліксурі, ненастанний рев "юнкерсів", зрада командування армією, телефонограми і нерішучість генерала. Відчуття безпорадності, а воно не покидало, незважаючи на безмежний морський простір, відчуття, що пастка ось-ось примкнеться, якщо чиясь рука її не зупинить, раптово минуло. Відповідь прийшла з моря.
Капітан вирішив: не можна, щоб пастка прищепнулася, треба зупинити баржі.
Освітлені промінням призахідного сонця, біля входу до затоки з'явилися три понтонні баржі з озброєнням і солдатами. Спершу вони здавалися рештками затонулого судна, що дрейфує з мертвим вантажем на борту. Насправді баржі везли підмогу для підполковника Ганса Барге: добірне військо й танки.
Альдо Пульїзі виразно їх бачив. Він навів бінокля і перед ним постали низько начолені шоломи, що ховали обличчя. Він роздивився наїжачені чорним залізним частоколом дула гвинтівок, позаду мовчазних солдатів — громаддя танків.
Баржі мірно погойдувалися на тихій хвилі. Вечорова заграва осявала всю бухту, освітлювала купки будиночків на горбах і спалені літньою спекою соснові ліси, полуменіла в шибах Аргостоліона й Ліксурі. Зараз баржі стоять на самій межі обрію, там, де, подейкують, клекоче підводний вулкан, але не встигнеш озирнутися, як вони опиняться поруч. Ось він, подумав Альдо Пульїзі, горить собі та й горить, вулкан підводного пасма під днищами трьох барж, під ногами німецьких солдатів, під гусеницями танків.
І подумав, що пастку треба знищити. Обрій наступав, сходився довкола Кефалонїї, і звідси, з горба за Аргостоліоном, з нової позиції своєї батареї він міг це зробити помахом руки. Треба, щоб шлях до обрію залишався відкритим, інакше не буде ні неба, ані повітря, і дивізія опиниться в пітьмі ночі.
Капітан віддав наказ узяти баржі на приціл: він міг би цього не робити, бо люди вже стояли на своїх місцях біля гармат і теж дивилися в море, дивилися, вражені й зачаровані, ніби перед ними постала сама смерть. Вони зрозуміли, що баржі треба зупинити і що сьогодні, тринадцятого, по стількох днях тоскного очікування, це випадало зробити саме їм.
Альдо Пульїзі уточнив дані для стрільби і, знову навівши бінокля на німецькі шоломи, на хитливий на воді частокіл гвинтівок і мур танків, відчув радісне збудження: ще кілька секунд — і він почне діяти всупереч наказам "Супергреції" і командування армії, виведе дивізію із задубіння, підштовхне нерішучу руку генерала. І несамохіть передчув утіху від цього акту непослуху, від того, що він, гвинтик воєнної машинерії, щабель ієрархічної драбини, нарешті дознає радості самостійності, віднайде своє "я".
Скомандував "вогонь" і разом з радісним відчуттям бунту й незвичною свідомістю свободи дознав тривоги, страху перед незвіданим, бо ж він пішов проти всієї системи та її законів.
Море біля Аргостоліона вкрилося білими димними хмарками піни; одноманітний ритм хвиль порушився — вода завирувала. Баржі здибилися, відтак плазом гепнули на воду, пірнули в роззявлені вирви, знов спливли на поверхню; нерухомі темні безмовні постаті з криком забігали від борту до борту.
Капітан прислухався до випалів своєї батареї, і вечорова заграва засяяла новим світлом. Йому здалося, ніби разом з розпеченими до жару гарматами стріляє і він сам, стріляє, щоб захистити когось, хто стоїть у нього за плечима й давно просить помститися за зганьблену честь. Стріляє, щоб помститися за журні очі Катерини, за всіх нещасних, одягнутих у чорне жінок, що зустрічалися йому на переможному шляху його. Щоб помститися і за своїх жінок також, за Амалію, за дружин своїх солдатів, за всіх солдаток, яких зустрічали на своєму шляху інші солдати, солдати армій, що заповнили Італію.
Йому здавалося, ніби він стріляє в усіх, хто носить військову форму, стріляє в Карла.
Баржі потонули, вода завирувала, зануртувала; вони зникли майже непомітно для очей, пішли під воду разом із частоколом багнетів. На поверхні збуреного моря плавали уламки, мелькали непокриті голови, руки, судомно вчеплені в тріски.
Гармати замовкли, стрілянина припинилася. Коли все стихло, стало чути крики пробі — це кричали німецькі солдати.
Капітан подивився в далечінь: обрій знов очистився, його більше не затуляли ні гвинтівки, ані танки. Море поступово заспокоювалося, прибирало свого звичайного вигляду. Люті скажені іскорки, що блищали за хвилину перед тим в очах артилеристів, теж погасли, солдати завмерли біля гармат. Усе ще струмувало світло мрущого дня.
"Що ж тепер буде?" — подумав капітан.
Сонце сідало, гармати, на яких маяли зелені відсвіти сосон, ще диміли. Невже відтоді, як він прокинувся на м'якому ліжку Катерини і взяв на себе командування батареєю, збігло всього кілька годин? Усе переплуталося, звичний лад порушено. Кефалонія, цілий світ стали невпізнанні, ніби вивернута навиворіт рукавичка.
Але обрій чистий, отже, він таїть ті самі можливості: шлях відкрито. А це найголовніше, сказав собі капітан.
Від Ліксурі відійшло два сторожові катери. Німецькі вимпели замаяли на вітрі. Катери помчали туди, де серед трісок і залишків піни виринали голови солдатів. З-за горба у бік Аргостоліона вилетів гідроплан. Коли він долетів до середини затоки, танки, сховані в евкаліптовій алеї, як по команді, разом відкрили вогонь. Гуркіт пострілів пронісся між дерев, увірвався на майдан Валіанос, глухою луною прокотився вулицями, віддався між фасадами будинків.
Альдо Пульїзі і всі його артилеристи стежили за першими нерішучими діями танків: машини виїжджали з алеї, щоб стати ближче до майдану. Гілки евкаліптів, якими вони були замасковані, сповзали з них, ніби зношений одяг. Гармати обертових башт стріляли прямою наводкою.
Капітан обернувся, щоб віддати артилеристам наступний наказ, але ті вже зайняли свої місця і наводили гармати на танки. Він навіть не встиг скомандувати "паль!". Його випередили. Між танками чорним полум'ям злетіла вгору земля. Тоді "тигри" спішно поповзли назад, на попереднє місце, сховалися за деревами. Тільки гармати почали бити ще скаженіше. Німецькі танкісти не чекали, що італійці поведуться таким чином. Напевне, очам своїм не вірячи, припали до амбразур.
Почалася стрілянина і на вулицях міста: піхотні підрозділи поспішили на майдан Валіанос і відкрили зустрічний вогонь. Потріскували рушничні постріли, стрекотіли автомати, чулися короткі сухі удари — наче били в консервну бляшанку: це стріляли легкі танки.
Капітан Альдо Пульїзі перевів бінокля на позолочені сонцем дахи Аргостоліона, але нічого, крім дахів і стін, роздивитися не міг. Побачити італійську дивізію в цьому павутинні вулиць годі. Ось, подумав він, досить мені підняти руку, подати знак знищити пастку, як усе заворушилося: дивізія відгукнулася на мій заклик.
Гідроплана він не помітив.