Містер Х'юїтт назвав їх Арчі по телефону.
– Ешлі Джервіс – це ви, а Дейл Кірбі – Арчі. Та ліпше скоріше випустити їх на волю!
Вперше і востаннє в житті я бачив, як відрекомендовують забитих у ящики людей.
– Хвилиночку! – спинив нас Вулф. – Ви все їм пояснили?
– Так, сер. Вони не повинні розмовляти – жодного слова, хіба що ви або Арчі їх про це попросите. Вони не знають, хто може підслуховувати в цьому будинку чи хто й чому стежить за ним. Але Х'юїтт запевнив їх, що нічого їм не загрожує і не загрожуватиме. Кожному з них він дав по п'ятсот доларів, і ще по стільки ж маєте дати їм ви. Х'юїтт також передав цим людям ваші гарантійні листи. Думаю, вони своє діло зроблять. – Саул трохи стишив голос. – Джервіс, правда, трохи поступається перед Кірбі, але дарма, хлопці не підведуть.
– Вони знають, що не повинні виходити з кімнати й виглядати з вікон?
– Знають. За винятком тих випадків, коли в них буде… гм… репетиція.
– Вони мають відповідні костюми на вечір у четвер?
– Ось у цьому ящику, – показав Саул. – Наші речі теж тут. І зброя. Звичайно, пальта й капелюхи вони надягнуть ваші з Арчі.
Вулф зробив гримасу.
– Дуже добре. Почнімо з Фреда й Оррі.
– На них стоять позначки. – Саул узяв з рук Вулфа викрутку, підійшов до ящика з білим кружечком на кришці, кинув мені: "Оррі позначений трикутником!" – і заходився викручувати гвинти.
Я знайшов ящик з трикутником і теж став до роботи. Саул випустив Фреда раніше, ніж я Оррі, бо в мене головка одного з гвинтів була зглузована. Цим двом також наказали мовчати, поки до них не звернуться. І коли воші стали на рівні, з виразу на їхніх обличчях я зрозумів, що це й на краще. Я запитливо звів брови на Саула, тицьнув себе пальцем у груди, і він показав на ящик у кутку. Я підійшов і почав викручувати гвинти.
Я розумів, що професійні актори завдяки великій розмовній практиці привчаються говорити тільки то, що повинні сказати, і не розтулюють рота, коли за сценарієм треба мовчати. Хай навіть так, але Ешлі Джервісові й Дейлу Кірбі слід віддати належне. Адже вони пролежали в ящиках дві години, а може, й довше. Особливо скрутно довелося Джерлісові, який важив не менше від Вулфа, але його фунти були розподілені по тілу зовсім не рівномірно. Нам довелося перевернути ящик набік, щоб Джервіс із нього вибрався. Потім він іще добрих п'ять хвилин лежав на підлозі, відмовляючись од нашої допомоги, тільки ворушив руками й ногами. Нарешті оговтався, звівсь на ноги й, повернувшись до Вулфа, мовчки, збіса театрально вклонився. А от Кірбі мені не вклонився, хоча теж не зронив жодного слова. Поки Джервіс лежав на підлозі, а ми його ждали, Кірбі стояв осторонь і ритмічно, в лад музиці по радіо, робив гімнастичні вправи.
Я з Саулом згодився – ці хлопці своє діло зроблять. Кірбі хоч був на півдюйма нижчий від мене, зате статуру мав однакову з моєю. А от Джервіс на зріст був достоту, як і Вулф. Щоправда, плечі він мав не такі широкі, а в поясі був трохи товщий, проте в пальті нічого цього не видно. Тільки обличчям обидва актори були не дуже схожі на нас. Але наш спектакль відбуватиметься вночі, а підходити близько фебеерівці не зважаться.
У відповідь на уклін Вулф кивнув головою, мовив: "Ходімо, джентльмени!" – і пішов до кабінету. Замість сісти відразу за свій стіл, він спершу поставив жовтий стілець на середину килима – досить грубого, щоб заглушити кроки, – і рушив по другий стілець. Я теж поставив два стільці, а Саул, Фред та Оррі взяли кожен по одному. Після цього всі ми посідали двома колами – Вулф, Джервіс і Кірбі посередині. Але тут Вулф нагадав мені:
– Арчі, гроші!
Я встав, підійшов до сейфа і взяв дві заздалегідь наготовані пачки доларів – по двадцять п'ять двадцяток у кожній.
Вулф перевів погляд із Джервіса на Кірбі, відтак повернувся назад.
– Ленч готовий, – промовив він. – Але спершу з'ясуймо кілька питань. Це ваші гроші. Арчі!
Я простяг кожному по пачці. Джервіс тільки глянув на свою і. відразу засунув до бічної кишені. Кірбі ретельно вклав банкноти в гаманець, добутий з внутрішньої кишені.
– Містер Х'юїтт вам пояснив, – почав Вулф, – що кожен із вас одержить по тисячі доларів. Ви їх одержали. Та коли я побачив, як ви вилазите з тих ящиків, то зрозумів, що за ці тисячі ви вже відробили. Цілком. Тому якщо ви зіграєте свої ролі до кінця добре, я зрозумію, що ви заробили ще по тисячі. І ви їх одержите. У п'ятницю або в суботу.
Джервіс розтулив був рота, але вчасно похопився. Він показав на Кірбі, тоді поплескав по грудях себе і запитливо подивився на Вулфа.
Той кивнув головою:
– Так, дві тисячі. Кожному по тисячі. Містере Кірбі, присуньтеся трохи ближче. Я не можу розмовляти так голосно. Джентльмени, ви пробудете тут двадцять вісім годин. За цей час ви не повинні жодним звуком виказати своєї присутності в цьому будинку. Ваша кімната на два поверхи вище. Спускатиметесь сходами, користуватися ліфтом забороняється. Якщо вам буде щось потрібно, у передпокої чергуватиме чоловік. Якщо виникне необхідність звернутися один до одного – тільки пошепки. У вашій кімнаті є кілька десятків книжок. Якщо жодна з них не припаде вам до смаку, можете вибрати котрусь на цих полицях. Радіоприймача, телевізора не вмикати. В будинку не мусить бути ніякого гамору. Ви повинні добре придивитися др постави і манер містера Гудвіна та моїх, і ви матимете для цього досить нагод. Наслідувати наші голоси потреби немає. – Вулф випнув губи. – Ось, здається, і все. Коли щось по зрозуміло, кажіть одразу, тільки пошепки і мені на вухо. Ви маєте запитання? Обидва похитали головою.
– Тоді перейдімо до ленчу. Радіо вимкнене. За столом про справи не говоримо. Ніхто, крім мене і містера Гудвіна, не розмовлятиме.
Вулф підвівся.
12
Не хотів би я пережити ці двадцять вісім годин ще раз!
Коли йдеш лісом і знаєш, що в ньому засіли ворожі снайпери, а один з них, може, навіть причаївся десь за сусіднім деревом, тобі залишається одне: витримка й непослабна увага. Та коли ти не певний, що вони там є, – це вже інша річ. Ми з Вулфом не знали, чи прослуховується папі будинок, ми це тільки припускали. Якби Джервіс або Кірбі ненароком прищикнули дверима десь у ванній палець і зойкнули чи лайнулись, це могло б занапастити весь наш спектакль, але, знову ж таки, тільки могло б, і це було найгірше. Щоразу, коли я приходив до передпокою подивитись, чи на місці там котрийсь із трьох – Саул, Фрод або Оррі – і чи вони, бува, не понапивалися й не порозпускали язиків, я відчував себе в дурному становищі. Дорослі люди не зазирають щовечора під ліжко перевірити, чи не сидить там злодій, хоч він і може там сидіти.
Обід та вечеря минули якось незатишно, розмовляли тільки ми з Вулфом, і то переважно Вулф, решта п'ятеро лише мовчки жували та слухали. Спробуйте самі коли-небудь так пообідати. Ніяк було навіть попросити когось із них подати мені масло; я тільки тицяв пальцем. А коли ми щось робили – скажімо, переносили до комірчини порожні ящики і складали їх стосом, – навіть я не мав прана розтулити рота, бо могло б постати питання: з ким це я розмовляю?!
З дому я виходив усього раз, у середу надвечір, подзвонити по автомату Х'юїттові й сказати, що вантаж одержали у доброму стані, а також у гараж – дати розпорядження Томові Халлорану.
Та були в цьому очікуванні й світлі хвилини. Двічі це траплялося в середу і чотири рази в четвер, коли Джервіс починав придивлятися до Вулфа. Спершу Джервіс ставав біля сходів долі й спостерігав, як Вулф спускається вниз, потім дивився, як той це робить, згори, тоді вивчав, як господар дому ходить по рівному в передпокої. На другому занятті в четвер Джервіс копіював ходу Вулфа, залюбки напускаючи на себе його самовдоволений вигляд, який, зрештою, мені подобався також. Звісно, Кірбі так само спостерігав за мною, але йому було легше. Звичайно я підіймаюсь і спускаюся сходами десятки разів. Єдине, чого не мав змоги побачити Кірбі, – це як я веду машину. А фебеерівці стежитимуть за ними до самого будинку Х'юїтта, і якщо в Кірбі манера вести машину надто відрізняється від моєї, у кмітливого агента це може викликати підозру. Отож у четвер уранці я привів Кірбі до кабінету, ввімкнув радіо і з півгодини розмовляв з ним про це.
Тепер, пригадуючи все, я бачу, що ми не забули жодної дрібниці. Годині об одинадцятій вечора в середу я піднявся до своєї кімнати з вікнами на Тридцять п'яту вулицю і, не дуже зважаючи на те, чи щільно запнуті штори, натяг піжаму, сів на ліжко й, клацнувши вимикачем, погасив світло. Через кілька хвилин ввійшли Фред з Оррі, розляглися в темряві, і я встав з ліжка, а вони полягали. Саул спав на канапі у вітальні – там світла ми не вмикали. Ми взагалі рідко це робили.
Знаєте, я саме пригадав одну сміховину. Коли в середу ввечері я вимкнув у кабінеті світло і вкутався на кушетці ковдрою, то думав не про пастку, яку ми так старанно готували, не про те, чи в неї хтось потрапить, а про кушетку в квартирі Сари Дакос. А що, коли прибиральниці спаде на розум підняти сидіння й зазирнути під пружини? Якби я здогадався був залишитися там ще хвилин з п'ять, то знайшов би для револьвера кращу схованку.
Про обід та вечерю в середу я вже розповідав. А в четвер ми снідали й обідали вже без Фріца. Як і було домовлено, рівно о восьмій ранку Х'юїтт прислав по Фріца машину. Я поміг йому винести речі, й він, сідаючи в машину, похмуро потис мені руку. Настрій Фріц мав зовсім не той, з яким створюють кулінарні шедеври для купки гурманів. Сніданок приготували ми з Саулом, а на обід у нас була холодна вирізка, осетрина – ми визнали її все ж таки їстівною, – п'ять гатунків сиру та дві пляшки шампанського.
О четвертій сорок п'ять ми з Саулом, Фредом та Оррі сиділи в кабінеті, коли Теодор Хорстман, "нянька" наших орхідей, спустився з оранжереї – цього дня йому дозволили піти додому раніше – й попрощався. Вулф був у своїй кімнаті нагорі. О п'ятій годині десять хвилин я вийшов нагору до своєї кімнати, ввімкнув світло й почав переодягатись. Я міг би, звичайно, подивитися, чи щільно запнуті штори або просто відійти далі від вікна, але пильнувати цього я не звик, а нам страшенно хотілося, щоб сьогодні все йшло так, як ми звикли. Те саме робив і Вулф у своїй кімнаті.