Вона йшла прудко, пряма, як тополька, у своїй легенькій сукні з червоного краму. Згори, з люка, або ззаду, з-за крила танка, вона здавалася ще менша. Вони дивилися на неї, але не озивалися. Просто промайнула червоною плямкою — та й годі: вони чекають, у них бойове завдання, а вона до цього не має ніякого відношення. (Навіщо їх прислали до Аргостоліона? Невже італійці збираються атакувати?)
Німці одразу ж про неї забули і вернулися до урваної розмови. (Від колишніх союзників і товаришів по зброї всього можна чекати; якби ці італійці були сміливіші, то вони учинили б і цю останню зраду. Хоча, як подумати, то чи не краще і їм, німцям, теж покінчити з усією цією музикою?)
Слів Катерина не розбирала — до неї долинали тільки голоси, горлові й різкі, хоча німці не кричали, а говорили півголосом, як говорять під темним склепінням у церкві. Німецькі танкісти не звертали на неї ніякої уваги. Що їм, військовим людям, до цієї дівчини! І все ж вона не витримала, заквапилася, щоб поминути останній танк і вийти на майдан Валіанос, залишити позаду нудотний дух бензину й заліза — дух поту цих механічних тварин.
Танкова колона залишилася нарешті позаду. Катерина вийшла на майдан, на свіже повітря, де відчувався лише звичайний запах моря і горбів. Вона заспокоїлася, придержала ходу. Кав'ярні вже поопускали свої смугасті тенти, стільці й столики розставлено в зразковому порядкові, й вони чекали відвідувачів. "Невже хто-небудь сьогодні прийде сюди пити узо чи ракію?" — подумала Катерина. Бо ж діється щось жахливе. Недарма капітан упав як підкошений і спить зараз на її ліжкові: він утік від великого лиха, це вона відчувала, це висіло в повітрі. Через засклені двері кав'ярні побачила Ніколіно: він довго і терпляче тер ганчіркою мармурову стільницю; на обличчі його застигнув звичайний для нього вираз, відсутній і покірний. Зараз, коли всі десять танків вимкнули мотори, на майдані стояла тиша, на всьому острові стояла тиша. "А може, нічого не сталося і не станеться?" — з надією подумала Катерина.
Почувся кінський тупіт. Вона повернулася, перейшла майдан навскіс, до вулиці принца П'ємонтського, головної вулиці міста, де неподалік один від одного розміщалися обидва штаби — італійський і німецький. "От уже там, приглянувшись уважніше і нашорошивши вуха, я неодмінно щось дізнаюся", — подумала вона. Тим часом цокіт копит наближався з вулички, що виходила на майдан від моря. Нарешті з-за рогу виткнулася кінська голова, потім примощений на передку Матіас, а за ним, у наскрізь пропиленій чорній колясці з піднятою табуркою, на м'якому сидінні — літня пані італійка в оточенні наквацяних дівчат з витравленими перекисом косами.
Коляска зупинилася біля кав'ярні Ніколіно. Високі колеса зарипіли, Матіас залишився сидіти на передку, а кінь журно подивився під голоблі. Пані Ніна та дівчата веселою зграйкою випурхнули з коляски — замаяли барвисті сукні, очі, голі руки й ноги — і повмощувалися біля столиків. Але цього разу вистава відбувалася без глядачів, якщо не зважати на Катерину Паріотіс, яка, без упину озираючись, рушила на вулицю принца П'ємонтського. Ось проїхав на мотоциклі вістовий, трохи згодом — автомобіль італійського штабу з прапорцями попереду; пролетів над містом і над затокою завждішній літак з чорно-білим хрестом на крилах і на кабіні.
— Ніколіно! — гукнула пані Ніна. — Ніколіно!
Проїхала машина підполковника Ганса Барге у супроводі німецьких мотоциклістів.
Пані Ніні сьогодні не сиділося на місці. Вона підвелася, відчинила засклені двері й зіткнулася з Ніколіно посеред зали — він біг брати замовлення. Пані Ніна взяла його під руку, відвела до прилавка і пошепки, щоб не почули дівчата, стала розпитувати про капітана Агостіно Сабадоса, чи не погодиться цей добрий чоловік переправити їх на батьківщину. Пані Ніна нагадала, що умовляти капітана повинен він, Ніколіно, інакше він не дістане своєї частки. Своєї частки в драхмах.
Вона перевела подих і замовкла, чекаючи відповіді. Очі її, почервонілі від безсоння, густо підведені чорною тушшю і чимось неприродно синім, дивилися зі страхом і надією.
А Ніколіно дивився на майдан, туди за пальми, де виходив із своєї машини і прудким кроком простував до італійського штабу підполковник Ганс Барге. Довкола нього захисним колом вишикувався ескорт: автоматники в комбінезонах. Вони стояли, ледь розставивши ноги, у кожного на грудях на шкіряному паску темнів невеликий автомат. Підполковник у супроводі офіцерів зник у дверях штабу, та солдати й далі стояли довкола машини, майже не ворушачись, не змінюючи постави, завмерши, як з каменю тесані.
Ніколіно подумав, що справа кепська: надто все задлялося. Про те саме свідчили запалені очі пані Ніни та її голос, в якому бриніли плачливі нотки. І машинально сказав: "Так, як тільки капітан Агостіно Сабадос повернеться, я з ним побалакаю". Але хоч як допитувалася пані Ніна, звідки він повернеться, Ніколіно не відповів.
Він зробив непевний жест, показавши десь довкола себе, на блискучу від мармуру та пляшок порожню кімнатку, на полицю біля стіни, на закурену кавоварку. Цей жест міг означати щось і поза домом, за майданом, він охоплював море й гори, Кефалонію, увесь світ. Однак він міг нічого не означати. Тоді пані Ніна злякалася. Вона силувано посміхнулася, але крижаний страх, відринувши від рота і від очей, повз униз, нутрощами, судомно стис шлунок. Пані Ніна вийшла разом із Ніколіно і, все ще посміхаючись, сіла між Адріаною й Трієстинкою. Коли зробила замовлення, до неї повернулася мова. Сказала:
— Дівчата, заспокойтеся. Якщо буде потрібно, капітан нас відвезе.
— За скільки? — поцікавилася Трієстинка. Запитала так собі. Їй було байдуже — Кефалонія чи Італія; все одно життя нема. Вона пошукала серед німців, на чатах, свого білявого Карла Ріттера. Після тієї купанки вона загубила його. Проте ліниво, без цікавості. Яка різниця — Карл Ріттер, італійський солдат чи якийсь цивільний?
— За три тисячі драхм, — збрехала пані Ніна.
Адріана подивилася на неї пильно, пронизливим поглядом. І пані Ніна збагнула, що Адріана зловила її на гарячому.
— Три тисячі драхм, — тихо, але ніби з викликом повторила пані Ніна.
Майданом проходили люди — аргостоліонські жінки, старигани, дітлахи, безробітні у злинялій і вицвілій буденній одежі. З їхніх запалих щік було видно, що вони давно не їли досхочу: хіба на консервах і буханках хліба, що їм перепадали від італійської дивізії, проживеш? Ось ідуть по той бік майдану сестри Карамаллі, цього разу поволі, ніби вийшли на прогулянку; насправді вони шукають клієнтів. Нині, коли вони злигалися з німцями, вигляд у них пихатий — так принаймні здалося Ніколіно, який кинув на них призвичаєним оком, розставляючи келишки перед дівчатами.
— Ніколіно, хай живе Бадольйо! — неуважно мовила Трієстинка.
— Хай живе, — відповів той півголосом, так, щоб не почули німці. Але сьогодні вранці Трієстинка навіть не посміхнулася. Вона дивилася на перехожих, серед яких почали з'являтися й італійці. Вздовж вулиці принца П'ємонтського йшли і їхали в обох напрямках солдати й офіцери, армійські машини, мотоцикли, ваговози. Вістові й командири підрозділів раз у раз під'їжджали до штабу, а трохи згодом роз'їжджалися хто куди. І лише німці не рушали, вони мовчки, терпляче ждали свого підполковника; а той нагорі, в кабінеті генерала, ще раз намагався переконати колишнього соратника здати зброю і потім забратися геть.
У небі над майданом з'явилася зграя чайок, достоту ескадрилья літаків у бойовому порядку. Згодом чайки повернули ліворуч до моря, зникли за дахами приморського бульвару.
Саме цієї миті, як чайки летіли над гаванню, почувся сухий тріскіт револьверних пострілів. Стріляли десь у дільниці штабу військово-морських сил, від молу чи ще далі. На майдані Валіанос постріли відбилися кволою луною й завмерли. Італійці, солдати й офіцери, обернулися до моря, прислухалися. Пані Ніна, Ніколіно і всі аргостоліонці, які проходили в цей час майданом, теж насторожилися. Повернулися обличчям до моря солдати з ескорту.
Постріли чулися і на вулиці принца П'ємонтського. Катерина повернулася назад, озираючись довкола і, як усі, дивуючись, що сталося. Зненацька їй, і не тільки їй самій, здалося, ніби земля тікає з-під ніг. Ось зараз вона ступить і провалиться у безодню.
— Що це? — запитала пані Ніна.
Матіас прокинувся, труснув головою. Прокинувся і коник: він так глибоко зітхнув, що можна було перелічити всі ребра на його худому тулубі.
— Нічого не сталося, — мовив один солдат.
На звук пострілів люди, які снували майданом, сахнулися, ніби їх знесло вітром, але згодом гамір і тиснява поновилися. З-за рогу будинку штабу виткнувся карабінерський патруль. Поблискуючи гвинтівками, карабінери рушили на майдан і звернули у вуличку, що вела до моря.
— Ось, — прошепотіла пані Ніна, вона вся якось зів'яла.
— Що ось, пані Ніно? — запитала Адріана, позираючи на неї глузливим недобрим поглядом, ніби пані Ніна була виною всьому, що діялося довкола.
Тим часом по вуличці, що йшла від моря до майдану, підходила група італійський солдатів. Вони простували під пекучим сонцем у розхристаних сорочках з червоними від збудження обличчями, шалено жестикулюючи. З ними був офіцер; він перебігав з місця на місце — то йшов попереду, то збоку, безглуздо піднявши руки, ніби диригент, що керував оркестром і намагався його зупинити, приглушити або хоч принаймні змусити взяти іншу тональність.
— Убили капітана! — гукнув хтось посеред майдану. — Єфрейтор стріляв у свого капітана.
Юрба на майдані знову сахнулася, ніби від ще сильнішого пориву вітру. Німецькі солдати, затиснувши в руках автомати, ще тісніше, щільним колом обступили підполковникову машину. На майдані з'явилися інші карабінери, примчали солдати військової поліції. Здавалося, вони кружляють без пуття, шукають, кого б розбити, розігнати, і не знаходять. Нарешті їм попалася на очі група солдатів на чолі з офіцері, який і далі вимахував руками. Солдати військової поліції напалися на них і одразу ж розкидали.
— Ісусе! — зітхнула пані Ніна.
Катерина Паріотіс заквапилася. Танки все ще стояли під деревами. І так само байдуже дивилися холодні блакитні очі.
4
— Пане генерале, — почав підполковник Ганс Барге, — на острові склалося нестерпне становище.