У другій – один великий капелюшок з широкими крисами. Я вийняв його й побачив на дні коробки… револьвер. Секунд із п'ять я сторопіло дивився на нього, потім узяв у руки й оглянув. Це був "Смітт і Вессон" калібру 0,38. В барабані одна стріляна гільза і п'ять цілих патронів.
Я стояв посеред кімнати з револьвером у руці і ладен був поставити сто проти одного, що це – той самий "Смітт і Вессон", на який Елтхауз мав дозвіл. Саме з цього револьвера вилетіла куля, яка пройшла крізь його серце, а на гачок натисла Сара Дакос. К бісовій матері той один шанс проти ста! Головне – що з револьвером робити? Якщо я заберу його з собою, він уже ніколи не стане вагомим речовим доказом проти вбивці в судовому слідстві – адже я добув його незаконно. А якщо я покину револьвер у помешканні й вийду на вулицю подзвонити по телефону-автомату Кремерові, щоб той узяв ордер на обшук квартири Сари Дакос, револьвером заволодіють поліцейські. Та коли протягом наступних тридцяти шести годин про все це стане відомо ФБР, – а це легко може статися, – то великому спектаклю в четвер увечері амба. Безперечне й інше: якщо я залишу револьвер у коробці й не подзвоню Кремерові, то де гарантія, що Сарі Дакос не спаде на думку, нібито сьогоднішня ніч – саме та ніч, коли можна взяти револьвер і кинути його в річку?
У мене залишався тільки один вихід: переховати револьвер. Але куди? Я поклав капелюшок знов до коробки, поставив коробку на полицю, стілець на місце і роззирнувся. У спальні я не знайшов жодного надійного місця і рушив до вітальні. Тепер було б як ніколи не до речі, якби прибиральниця або хтось інший перебили мені. Я оглянув кушетку й побачив, що пружини стоять на фанерному днищі. Непогана схованка! Якщо Сара й зазирне до коробки і виявить пропажу, то, звичайно, повік не здогадається, що револьвер хтось просто переховав куди-інде, й шукати його не стане. Я поклав револьвер на днище під пружинами, роззирнувся довкола, впевнюючись, чи все стоїть і лежить так, як я застав, згріб свої пальто й капелюх і так спішно забрався з квартири, що мало не вискочив на вулицю в гумових рукавичках.
Вже сидячи в таксі, я сушив собі голову іще однією проблемою: сказати Вулфові про револьвер чи не сказати? А може, зачекати до четверга, коли ввечері настане розв'язка? Знайти відповідь було нелегко, але ж ми для того й примушуємо працювати свій мозок: щоб послатися на складні причини і так ухилитися від простої відповіді.
Коли машина зупинилася перед нашою старою кам'яницею, голова моя взагалі перестала варити, і тут я усвідомив, що з роками вона варитиме не краще.
Було десять хвилин на дванадцяту, отже, Вулф уже мав спуститися з оранжереї вниз. Однак у кабінеті його не було. Зате з кухні долинав гамір – радіоприймач працював на всю потужність, і я рушив туди. Вулф стояв край великого кухонного столу і сердито дивився на Фріца, що, нахилившись, принюхувався до шматка копченої осетрини. Обидва не почули, як я ввійшов, але Фріц, випроставшись, побачив мене, і тоді Вулф обернувся й сердито запитав:
– Де ви були?
Я відповів, що маю новини. Вулф наказав Фріцові приготувати відбивні котлети о чверть на третю – чекати довше він, мовляв, не збирається, – і пішов до кабінету, а я – за ним. Там я одразу ввімкнув радіо. Підставивши ближче до Вулфового крісла жовтий стілець, я вгледів у нього на столі три викрутки – одну з шухляди мого столу і дві з кухні. Я мимоволі всміхнувся: Вулф сам приготував інструменти! Я сів і відразу сказав, що, на мою думку, ленч може на нього почекати.
– Ще чого! – відказав Вулф. – Коли в домі гості, господар повинен сідати до столу разом з ними.
– Тоді в нас, – промовив я, – досить часу обговорити моє коротеньке донесення. Я не обтяжу вас довгою розповіддю, але, гадаю, вам буде приємно довідатись, що я маю підтвердження версії, яка влаштовує нас більше. Мені закортіло прогулятись, і я випадково забрів до будинку шістдесят три на Арбор-стріт, випадково в своїй кишені натрапив на ключа, який підійшов до дверей Сари Дакос, отож я опинився в квартирі, роззирнувся, і в коробці з капелюшком, – вона стояла на полиці в стінній шафі, – знайшов револьвер системи "Смітт і Вессон" калібру 0,38. Одна гільза в барабані порожня. Як ви знаєте, Кремер мені сказав, що Елтхауз мав дозвіл саме на "Смітт і Вессон" калібру 0,38, але револьвера в квартирі не знайшли, хоч у шухляді його письмового столу лежала повна коробка набоїв. Виходить, дівчина…
– Що ви з ним зробили?
– Переховав. Мені здалося, що йому не місце в коробці з жіночим капелюшком, отож я поклав його під пружини в кушетці.
Вулф глибоко вдихнув повітря, на хвилю затримав подих, а тоді видихнув.
– Це вона застрелила Елтхауза! – випалив він.
– Правильно. Саме це я й хотів сказати, тільки ви перебили мене.
– Вона не знайде револьвера?
– Не знайде. Якщо вона помітить, що револьвер зник з коробки, то навіть його не шукатиме. Наскільки я знаю вродливих молоденьких жінок, вона просто перелякається. Якщо так і станеться, я матиму клопіт. Вона може втекти, мені доведеться повідомити Кремерові про револьвер, і тоді мене потягнуть до гілляки. А якщо я Кремерові нічого не скажу, то не зможу спокійно вночі спати.
Вулф заплющив очі, та через кілька секунд знов їх розплющив.
– Ви повинні були сказати мені, що йдете туди!
– Ні, не повинен був. Це моя особиста справа, в якій замішаний пакет молока. Хай навіть дівчина нікуди не дінеться, я матиму той самий клопіт, якщо завтрашній вечір кінчиться невдачею. Ось бачите: все "якщо" та "якщо". А тепер я думаю подзвонити по телефону-автомату Х'юїттові й спитати, чи запаковані вже орхідеї. Дзвонити?
– Не треба. У Х'юїтта багато роботи. Гадаю, револьвер можна ідентифікувати?
– Безперечно. Тепер фахівці роблять це навіть тоді, коли номер спиляно. А Кремер знає номер револьвера, на який Елтхауз мав дозвіл.
– Тоді ніякого клопоту ми не матимемо. Мені ще треба поглянути на ту осетрину.
Він підвівся з крісла й рушив до дверей, але біля порога зупинивсь, обернувся до мене, кинув: "Усе гаразд!" – і вийшов. Я похитав головою і хитав нею весь час, поки ставив на місце жовтий стілець. "Клопоту ми не матимемо!" Дай боже! У мене промайнула думка, що якби я був такий шанолюбний, як Вулф, то вже давно керував би ФБР, але я відразу збагнув, що так міркувати не варто. Я сховав ключі та рукавички до шафки й пішов на кухню випити склянку молока – ленч сьогодні мав бути пізно, – а заразом і послухати їхню суперечку про осетрину.
Залишалося ще години зо дві чи й більше, молоко я випив і вирішив обійти будинок. Насамперед я піднявся до своєї кімнати поглянути, чи все готове до прийому гостей, які мали зайняти моє ліжко. Фріцові заборонено входити до мене в кімнату – вона моя, і відповідаю за неї тільки я. Тут усе було гаразд, тільки дві подушки, що я вранці взяв пі стінної шафи, виявилися неоднакових розмірів. Але тут уже нічого не вдієш. Потім я пішов до так званої "південної вітальні", що якраз над кімнатою Вулфа. Там на двох односпальних ліжках мали ночувати ще двоє гостей. Та заходити сюди було зайве – помилок Фріц ніколи не припускався. Але ж мені треба було якось згаяти час! Зрештою, я його таки згаяв.
Я не чекав їх раніше другої години, але забув про одне: справу ж доручили Саулові! Вулф був на кухні, а я у вітальні поруч із кабінетом саме давав лад простирадлам на кушетці, коли пролунав дзвінок у двері. Я поглянув на годинник: за двадцять хвилин друга. Отже, це ще не вантажна машина. Та я помилився. Вийшовши до передпокою, її побачив крізь шибки на сходах здоровенного типа в шкіряній куртці. Коли я відчинив двері, він хрипко гаркнув мені в обличчя:
– Hipo Вулф? Ваші орхідеї!
Я вийшов на сходи. Скраю на тротуарі стояв великий зелений фургон з червоним написом збоку: "ТРАНСКОРПОРАЦІЯ ПІВНІЧНОГО УЗБЕРЕЖЖЯ". Ще один такий самий здоровенний тип відчиняв дверцята фургона. Я сказав досить гучно, що сьогодні надворі збіса холодно для орхідей і що зараз я сам поможу їх вивантажувати. Та коли я вдягся і знову вийшов, ті двоє здоровил уже поставили один ящик на тротуар і примірялися нести. Я знав його розміри: завдовжки п'ять футів, завширшки три і заввишки два. Мені вже доводилось упаковувати такі ящики, коли ми відсилали орхідеї на продаж чи на якусь виставку. Збоку на кожному було написано: "ОБЕРЕЖНО! ТРОПІЧНІ РОСЛИНИ! ШВИДКО ПСУЮТЬСЯ! ТРИМАТИ В ТЕПЛІ!"
Я зійшов на тротуар, але ті двоє самі взялися за ручки обабіч ящика, підняли його і, вочевидь не потребуючи моєї допомоги навіть на східцях, рушили до входу. Нагорі Вулф притримав двері, і вони внесли ящик. Мені не залишалось нічого іншого, як стояти і стерегти фургон. У машині було ще п'ять таких самих ящиків. Один з них мав бути особливо важкий, навіть для цих двох чолов'яг, але я не знав, який саме. Виявилось – передостанній. Коли вони стягли його на тротуар і взялися за ручки, один сказав:
– О господи, ці горщики, видко, зі свинцю!
А другий відповів:
– Та ні, із золота!
Я озирнувся: чи не стоїть десь поблизу агент ФБР, прислухаючись до цієї розмови?
Вони обережно – чи принаймні я сподівався, що саме так, – винесли ящик на сходи і навіть не спіткнулися, хоч він важив мало не триста фунтів.
Коли останній ящик уже стояв у передпокої, Вулф розписався за вантаж, а я дав кожному з тих двох здорованів по два долари. Вони подякували, я зачекав, поки обидва зійшли на тротуар, і замкнув двері.
Ящики стояли попід стінами в передпокої, радіоприймач у кабінеті працював на повну потужність, а Вулф уже чаклував з викруткою біля третього ящика від кінця. Я спитав, чи він, бува, не помиляється, і коли Вулф відповів, що ні – ящики, мовляв, позначено крейдою, взявся за другу викрутку. Гвинтів було всього вісім, і за кілька хвилин ми їх усі повикручували. Я зняв накривку: в ящику, підібгавши коліна, лежав на боці Саул Пензер. Я хотів був перехилити ящик, але Саул – чоловік узагалі невеликий, коли не брати до уваги його носа та вух, – повернувся, став спершу на коліна, а тоді на ноги.
– Добрий день! – привітався Вулф.
– Не дуже добрий, – потягся Пензер. – Можна розмовляти?
– Можна, якщо ввімкнуте радіо.
Саул знов потягнувся:
– Оце покаталися! Сподіваюсь, вони всі живі!
– Я хочу переконатися, – промовив Вулф, – чи правильно запам'ятав їхні імена.