В його розповіді лунала гордість, ніби все це робив він сам.
А я й далі міркував про смерть — насильну, протиприродну й природну. Або радше про людський безум, що час від часу охоплює народи, кидає їх один на одного, раптово змушуючи забувати все, що їм дороге, порушувати звичні зв'язки і взаємини, кривдити одне одного, полювати один на одного, вбивати.
Досить одного слова, думав я, наказу, одного гасла на стіні, і ось турист, гість країни обертається в ворога. Двадцять років тому опинився ворогом і цей бідолаха Паскуале Лачерба, до якого я відразу перейнявся симпатією і перед яким почуваюся в боргу; як би мені пригостити його обідом, щоб це не здавалося даткою? Так думав я. Ворогами виявилися і добрий капітан Агостіно, і навіть Катерина Паріотіс.
Але найбезглуздішим, найнезбагненнішим у цьому повсюдному безумі було, на мою думку, те, що звичайна нормальна людина, наприклад, мій батько — інженер-мостобудівник, а не руїнник, з дружиною й сином удома, міг примиритися з тим, що його обернули у ворога, ворога інших людей. Як він міг звикнутися з думкою, що має ворога, проти якого повинен воювати, якого він, розуміється, ніколи і в очі не бачив і не знав! Як міг він, рядова людина, ужитися з такою страхітливою і кричущою абстракцією, як війна?
Війна і загибель людей від руки собі подібних уявилася мені шаленством — надто в ті хвилини, коли я йшов до стандартних хаток, з яких складається тепер місто Аргостоліон, і одним вухом слухав балачку фотографа. Минаючи будиночок Катерини — вона почула нашу ходу і вийшла разом із чоловіком до свого зарослого квітами садка, — я помахав їй рукою й посміхнувся.
"Але що треба зробити, щоб не було війни? — питав я себе. — Бо ж доки існує насильство, свавілля, зневажання людських прав, хазяйнування в чужому домі, шантаж, терор — це так важко!"
Ми йшли короткою евкаліптовою алеєю, що виходила на майдан Валіанос. Нерівний, полусканий у багатьох місцях асфальт просихав, але на ньому, ніби прозора шкіра, лежав легкий шар землі. Обмиті дощем евкаліпти блищали, їхнє густе листя зеленіло від самого краю травника до електричних дротів і навіть вище. Край алеї, де закінчувалася ця ніжна зелень, освітлений сонцем майдан Валіанос здавався майже голим.
Усе на тому ж самому розі стояло американське таксі Сандріно, але його самого не було на місці. На північному боці майдану, поміж будинків, що заступали затоку, відкрився магазин сувенірів та фотоапаратів. На вітрині поряд з "кодаком" виставлено найрозмаітіші предмети: оздоблена стрічкою пляшка "Роболла", рамці для фото, сережки з морської мушлі, годинники, вишиті дамські торбинки, статуетки з подобою Нептуна ("Адже Кефалонія виникла з голови Нептуна", — пояснив мені Паскуале Лачерба), косинки, очеретяні підставки до ваз, браслети з нібито античних монет, на яких красувались бородаті профілі Одіссея чи Ахіллеса.
— Так, — промовив Паскуале Лачерба, — туризм нарешті докотився й до нас.
У голосі його чувся сум і покора долі, хоча в цю мить він напевне думав, як би збути залежалі бляшані іконки й розвішані по стінах його закутка пожовклі від часу поштівки.
Я попросив його не кидати мене самого і відвести до доброго ресторану; кажучи так, я прикидався лише наполовину: я справді відчував себе загубленим на цьому кістякоподібному майдані, коли-не-коли освітлюваному каскадами сонячного світла, що струмувало крізь розриви летючих хмар, поряд із цим морем, що не стелеться перед тобою, як у будь-якому приморському місті, а обступає звідусіль, подібно дивній трепетній долині, вона міняє свою барву і настрій як на погоду. Я відчуваю себе оточеним, затопленим атмосферою несталості.
Паскуале Лачерба ледь посміхнувся, вдавши — принаймні так мені здалося, — що не певен, чи треба згодитися на моє запрошення. Потім усе-таки вирішив пристати. "Ось тільки стривайте, пошукаю якогось хлопця послати додому, щоб попередити дружину", — сказав він.
Я тим часом сів біля столика в кав'ярні Ніколіно й машинально замовив собі чарку узо — перше, що мені спало в голову. Я одразу схаменувся, та було вже пізно; келишок і пляшка вже стояли переді мною на таці. Я відпив ковток, гадаючи, що це допоможе мені прогнати хоча б думку про смерть. Після Червоного Домка вона загніздилася мені в голові, і я ніяк не міг її позбутися.
Я відчував смерть у собі.
2
Згодом, коли небезпека минає, тобі стає весело і, озирнувшись на те, що сталося, не ймеш віри — невже це скоїлося з тобою? Знову вертається смак до життя, знов прислухаєшся до мовчання острова, до дзюркоту води, до співу вітру в соснових борах. І виявляєш те, чого раніше, до того як ти побачив смерть вочевидь, ніколи не помічав: джерело, що вибилося з-під гори, дерев'яний міст, що ним ходив безліч разів, квіти в садку, нестерпний блиск зірок і густу чорняву нічного неба, протяглий звук гудка, вантажне судно посеред затоки.
Подумки вертаючись до недавнього і віддаючись цьому новому відчуттю віднайденого, заново відкритого світу, Альдо Пульїзі чув, що задихається. Він тримав у своїх руках Катеринині руки й дивувався: вони також були нові і воднораз колишні, належали Катерині й Амалії, втілювали минуле й теперішнє, яке повернула йому смерть. І коли він обійняв Катерину, в його душі було кохання не тільки до неї, але й до дружини, кохання, що вижило разом із пам'яттю, як його пам'ять вижила разом із ним. Це була любов до життя, що, як не дивно, тривало.
Тієї хвилини, коли Катерина, не менш щаслива, ніж він, усміхалася в його обіймах, теж із свідомістю, що сталося чудо, він думав, що смерті більше нема, що померти неможливо. Подивився смерті в очі, поборов її і залишився цілий.
А зараз він стоїть тут, у садку Катерини Паріотіс, тримає в обіймах Катерину-Амалію, і в душі його — незламне прагнення життя й любові.
— Маленька кірія, — промовив він.
Освітлені білим промінням вранішньої зорі, Альдо Пульїзі й Катерина Паріотіс подивилися одне на одного. Вкотре бачив, як світає, — вчетверте чи вп'яте, вже не пам'ятав.
Але того ранку світання здалося йому якимось особливим: воно сяяло яскравіше, ніж звикле, світилося новим світлом, чорним блискучим світлом Катерининих очей.
— Що сталося? — питала Катерина. Вона звільнилася з його обіймів. Щастя скінчилося. При світлі зорі вона його вперше роздивилася, зрозуміла, що капітан Альдо Пульїзі вперше постав перед нею не переможцем, а переможеним.
Вона зрозуміла це з того, що кітель його був розстебнутий, а мундир не скидався уже на мундир; не тому, що капітан заріс чорним заростом і збудив її в таку незвичну годину. Зрозуміла з очей, в них завмер подив від віднайденого життя, від тієї тваринної радості, якою сяє кожна людська істота, після того як уникла неминучої загибелі — її дізнала Катерина свого часу сама.
Вона відчула — перед нею людина тієї самої породи, що й вона, в її жилах тече та сама кров. І хоча зараз йому добре, він так само беззбройний і беззахисний, як будь-який грек на Кефалонії. Іншими словами, він не окупант і не друг, а істота, пов'язана з тобою міцними непорушними узами, майже родич. Отже, вони мають разом нести важкий тягар горя.
Зараз він їй брат, чи батько, чи навіть син. Ніким іншим він бути не може.
Вона відвела його до хати, посадила на ліжко у своїй кімнаті, у тій самій, що її раніше винаймав. І пошепки, ніби дитину, почала умовляти роздягтися, лягти під ковдру і не боятися, а вона поки що сходить на кухню і зварить каву.
— Так, кіріє, — сказав Альдо Пульїзі. І посміхнувся їй, посміхнувся і стінам, таким самим рідним, як стіни його власного дому. Посміхнувся, відчувши, яке м'яке знайоме ліжко, побачив комод з світлого дерева, де стояло потьмяніле свічадо, що перед ним так важко було голитися, всміхнувся іконі святого Миколая, та, як він добре пам'ятав, висіла над узголів'ям.
Посміхнувся материнському голосові Катерини (чому він лунав зовсім по-материнському сьогодні?), вона говорила щось про каву, радила трошки поспати, заплющити очі, немов розмовляла з дитиною. Готуючи на кухні каву, вона вмовляла його не боятися, обіцяла, що сидітиме коло нього цілу ніч, а як тільки зійде сонце, скочить до міста, подивиться, що там робиться, і якщо там щось не гаразд, прибіжить додому і збудить його. "Скільки ти ночей не спав?" — питав Катеринин голос.
Багато, багато, подумалося невиразно Альдо Пульїзі. Але зараз світ обмежений стінами її дому, лунає її голос — Амаліїн голос, думав він. Потім смачно запахло кавою, і його охопило відчуття фізичного раювання і душевного спокою. А втім, можливо, він просто заснув.
— Отак-то, капітане, — казав хтось по той бік цупкого покривала, що спустилося на його пам'ять.
Але він усе-таки напружився і згадав, що він капітан, і що йде війна, і що це зовсім не його дім, і що земля ця — не його земля. Він у чужому домі, на чужині. На острові, згадав він, на острові Кефалонія, де хтось забрав у нього зброю.
"Ми не повинні забувати про німецькі літаки, — чувся звідкись голос генерала. — Ви не могли вчинити інакше".
Він відповідав: "Пане генерале, треба діяти всім разом. Мої гармаші самі не впораються. Бо ж це прості селяни, пане генерале, селяни, одягнуті в солдатську форму".
Голос генерала повторював: "Ми не повинні забувати про літаки".
3
Коли зовсім розвидніло, підрозділи підполковника Ганса Барге, нітрохи не маскуючись, відкрито рушили займати найкращі стратегічні позиції. Десять "тигрів" посунули на Аргостоліон і, підійшовши до евкаліптової алеї, де вулиця утворює широкий бульвар, зупинилися під деревами й заглушили мотори. Повільно крутячись, башти навели дула у бік майдану Валіанос. Деякі танкісти скочили на землю, закурили, інші, відкинувши накривки, залишилися сидіти в люках і сонними очима оглядали безлюдну алею. Єдине, що вони побачили, була мініатюрна жіноча постать.
Катерина Паріотіс ішла вздовж довгої валки танків, схожих на втомлених передпотопних чудовиськ із панцирною шкурою, вдихаючи їхній запах — запах нафти й мастила, і їй здавалося, ніби то й справді причаїлися, готові кинутися на свою жертву, якісь підступні живі істоти.
Вона йшла, намагаючись триматися невимушено, але відчувала, що погляд її напружений, що вона надто пильно дивиться вперед, що рухи її скуті, ноги обважніли.
Німці дивилися на неї.