Я повернув голову і запитав Вульфа, чи не тут сталася та пам'ятна подія, і Вульф відповів, що так, саме на березі Сійєвни. Однак, голос його прозвучав так, що від подальших приставань я утримався.
Дорога поступово звужувалась, а схил ставав все крутішим, і скоро Сійєвна зникла – в усякому разі, розрізнити її окреслення мені вже не вдавалося. Стефан вже переключився на другу передачу і їхав досить повільно, оскільки повороти йшли все частіше і частіше, і долати їх доводилося з підвищеною обережністю. Повітря відчутно посвіжішало, а кущі і підлісок остаточно зникли, тож нас оточували тепер тільки абсолютно безживні голі скелі. Я вже почав було думати, що Вульф у дитинстві проживав в орлиному гнізді, коли зненацька попереду відкрився досить широкий і рівний простір, а неподалік, в якихось п'ятидесяти футах від нашого "шевроле", з'явилася кам'яна будівля. Стефан різко загальмував, і машина з поштовхом зупинилась. Я саме пробував переконати себе в тому, що перед нами і справді дім, а не дивакувата скеля, коли Стефан вимкнув фари, і нас оточила темрява.
Данило щось сказав на своїй тарабарській мові, і ми вибралися назовні. Я прихопив гамаки. Стефан попрямував до будинку, але скоро вернувся, несучи каністру, припідняв капот, відкрутив кришку радіатора і залив досередини воду. Потім заліз у машину, котра з виском і скреготінням розвернулася і покотила геть.
Вульф заговорив:
– Арчі, дай мені, будь ласка, мій гамак.
ГЛАВА 11
Якщо вірити фосфоресцентному циферблату мого наручного годинника, то до Йосипа Пашича ми добралися в вісімнадцять хвилин по третій. Ні тоді, ні після я так і не збагнув, яким чином Вульфу вдалося вибратися живим з цієї передряги. Звісно, крутих скель нам підкоряти не довелося – як-ніяк, те, по чому ми карабкалися, вважалося гірською стежкою, – але, навіть, я на останніх трьохстах ярдах разів п'ятдесят помагав собі і руками. Данило поводився як справжній джентльмен. Хоча він пересувався в темряві з легкістю і спритністю гірського козла, всякого разу, коли ми відставали, він зупинявся і терпляче чекав, поки викарабкається Вульф. А ось у мене такого вибору не було. Я тримався за спиною шефа, і в тому випадку, якби Вульф зірвався, він би неминуче потягнув мене за собою.
Оскільки розмовляти не осуджувалось, під час зупинок Данило давав Вульфу додаткові наставляння, які Вульф люб'язно перекладав для мене, якщо встигав віддихатися. Виявляється, нас вели зовсім не до справжнього тайника, а до фальшивого, влаштованого для відводу очей. Зброю і боєприпаси переправили в інше, безпечніше місце, а старий, покинутий тайник лишився охороняти сам Пашич з п'ятірма відданими людьми. Судячи по розвідувальним даним, нападу можна було чекати з дня на день. Мені це спершу показалось диким: півдюжини озброєних до зубів бійців охороняють порожній склад і чекають, поки їх прикінчать, але опісля, попавши на місце, я зумів краще зрозуміти, що ними рухало.
Ми ще продовжували сходження – принаймні, це відносилося до мене з Вульфом, – коли Данило зупинився і когось покликав. Йому враз відповіли. Данило сказав:
– Це я. Зі мною ще двоє, але я підійду один. Можеш посвітити ліхтариком.
Нам з Вульфом довелося чекати там, де ми залишались. Нарешті, Данило покликав нас, а зверху стежку освітив яскравий промінь ліхтаря.
Коли ми піднялися на неширокий уступ, я побачив у стіні скелі зяючу темну пащу – вхід у печеру. Перед печерою стояв Данило, а поряд з ним незнайомець, якого Данило представив як Йосипа Пашича. У свою чергу, Данило представив нас Пашичу, назвавши нас справжніми іменами – Ніро Вульфом і Арчі Гудвіном. Очевидно, він не міг сказати своїм друзям, що привів до них Тоне Стару з сином Алексом, та ще й виправдати наш інтерес до Карли. Руку нам Пашич не простягнув, як, втім, і Вульф, який взагалі страждає алергією на рукостискання. Данило розповів, що він вже пояснив Пашичу, хто ми є, і з якою метою прибули. Вульф у відповідь сказав, що хотів би присісти. Данило відповів, що в печері є ковдри, але зараз на них сплять його люди. Я чомусь подумав, що опинись на місці його людей я, то я спав би під ковдрами, а не на них. Холод пробрав мене вже до кісток.
– Чорногорці сидять прямо на каменях, – промовив Пашич.
Так ми і зробили, розсівшись по каменях півколом. Пашич вимкнув ліхтарик.
– Мені треба тільки одне, – промовив Вульф. – Я хочу з'ясувати, хто вбив Марко Вукчича. Він був моїм найстарішим другом. В дитинстві ми з ним любили лазити по цій печері. Данило говорить, що вам невідомо, хто вбив Марко.
– Це правда. Я не знаю, хто вбивця.
– Але дев'ять днів тому ви доставили Данило послання від Карли, в якому говорилося, що вбивця знаходиться тут.
– В посланні мова йшла зовсім про інше.
– Але зміст був такий. Послухайте, містер Пашич, я не збираюся мучити вас розпитуваннями. Мені треба тільки отримати від вас як можна повніші свідчення про це послання і про те, що з ним пов'язано. Данило може за мене поручитися.
– Карла була його дочкою, – підтвердив Данило. – Він має право знати.
– Знавав я одного чоловіка, який теж мав дочку. – хмикнув Пашич. – Тільки вона заклала його поліції.
– Тут справа інша, Йосип. Я сам привів його сюди. Чи ти вже й щодо мене сумніваєшся?
Як я не старався, розглядіти Пашича мені не вдавалось. Він був усього лиш розпливчатою плямою в темноті – крупний, вищий за мене, голос різкий, занепокоєний. Мені здалося, що від нього несе потом, але, принюхавшись, я зрозумів, що запах іде від мене – я цілком змок від незвичного скельолазання.
– Що ж, – промовив Пашич, – сталося наступне. Карла приїхала додому – це великий дім біля дороги, який ви бачили.
– Знаю, – перервав його Вульф. – Я в ньому народився.
– Так, мені вже сказали. Ми не знали, що вона приїде, нас не попередили. Вона хотіла поговорити з Данило, і я за ним сходив і привів до неї. Вони проговорили весь день. Про що вони говорили, мені невідомо.
– Я сказав тобі, про що ми говорили, – втрутився Данило. – Головним чином, мова йшла про те, що Карлі вдалося вияснити у Марко, що серед вас завівся шпигун, і вона намагалася з'ясувати, хто це. В нашій спільноті, як у будь-якому іншому русі, можуть бути шпигуни, але, за словами Марко, цей лазутчик наближений до найсвятіших таємниць. Карлі треба було поговорити з кимось, кого вона знала, і її вибір впав на мене. Як я тобі вже говорив, помогти я їй не встиг. Ось і все.
– Так, я знаю, після твого відходу ми теж з нею розмовляли. І теж безрезультатно. Вона нікому з нас не довіряла і поплатилася за це життям. – Пашич повернув голову вбік Вульфа. – Вона вирішила сама викрити шпигуна, самотужки. Оскільки ви тут народилися, вам має бути відомо, що всього лише в двох кілометрах звідси проходить албанський кордон, а прямо за ним знаходиться стара римська фортеця.
– Розуміється. Я ганявся в ній за летючими мишами.
– Зараз там вже не лишилося летючих мишей. Албанці, котрих постійно понукали росіяни, вичистили фортецю і влаштували у вежі вартовий пост, з котрого тримають кордон під наглядом. Якийсь час там тримали цілий взвод, зараз же там не буває більше півдюжини. Я сказав Карлі, що раз у нас завівся ворожий агент, який працює на росіян, албанцям має бути про це відомо і вони напевне тримають з ним контакт. Тепер я розкаююсь у цих словах, бо вони і підштовхнули Карлу до цього безглуздого вчинку. Вона вирішила, що сама прийде до фортеці і запропонує свої послуги албанцям. Як шпигунка. Я завірив її, що це не просто небезпечно, але і безглуздо, але вона не послухалась. Тим паче, що, наскільки вона знала, я теж міг виявитися шпигуном.
– І вона пішла, – сказав Вульф.
– Так. Рано вранці у неділю. Стримати я її не зміг, але ми про дещо умовились. Я досить непогано вивчив фортецю. В ній є, де спати і де готувати, але ось каналізація повністю відсутня. Для вбиральні у них пристосована крихітна кімнатка, скоріше, навіть, келья, в котру не проникає денне світло – в ній немає вікон.
– Знаю.
– Ви, видається, все знаєте. Тільки в ваш час там, напевно, не стояла дерев'яна лавка з прорубаними в ній дірками.
– Ні.
– А тепер стоїть. Я розраховував на те, якщо Карлі дозволять вільно пересуватися, в цю клітку вона попаде обов'язково. В кількох метрах від вбиральні, по другу сторону коридора розташована інша кімната, зовнішня стіна якої обвалилася, і тому кімната не використовується – втім, вам це теж відомо. Ми домовились, що ввечері о дев'ятій годині я прийду в цю кімнату, а Карла пройде повз неї до вбиральні. А далі – як вийде. Вирішувати мала сама Карла. Ми також домовились, якщо вона не прийде, то я спробую сам з'ясувати, що їй завадило.
Пашич прокашлявся і продовжив:
– Невдовзі після її відходу – вірніше, відразу, буквально по її п'ятах – я вислав свою людину, Стана Косора з біноклем. Бінокль, до речі, чудовий – все, що присилав нам із Америки Марко Вукчич, було відмінним. Так ось, Стан Косор зайняв зручний спостережний пост на вершині гори і провів там цілий день. Зараз він спить у печері, але вранці ви можете самі поговорити з ним, якщо захочете. Нічого вартого уваги він не побачив. Ніхто до фортеці не приїхав і, найголовніше, ніхто її не покидав. Мене просто цікавило, чи не відвезли вони Карлу в Тірану, до якої від фортеці всього півтори сотні кілометрів. Я розповідаю вам усе так докладно тому, що ви самі попросили ...
– Так, – перервав його Вульф. – Розповідайте далі.
– Окрім Стана Косора зі мною тут ще четверо. У неділю ввечері, ледве стемніло, ми спустилися стежкою до кордону, де нас зустрів Косор. Він сказав, що Карла знаходиться у фортеці. Ми роззулися і далі йшли босоніж – не через албанців, котрих і пушечним пострілом не розбудиш, а через пса, який, як ми давно з'ясували, з настанням темряви вкладався спати на валуні біля стежки. Я проробив крюк, щоб обійти валун і підкрався з підвітряної сторони, щоб пес мене не учув. Я прирізав його перш, ніж він встиг прокинутися. Бідняга, навіть, тявкнути не встиг. Відтак, я наблизився до фортеці і прислухався. Світло горіло тільки в чотирьох вікнах, з котрих чулися голоси, і мені показалося, що один з голосів належить Карлі.
Пашич примовк, і ми занурились секунд на десять в найпорожнішу і давлячу тишу, яку я коли-небудь чув.