Він побачив довкола себе понурі, розгублені обличчя.
"Убиваєтесь через цю нашу кляту військову честь? — хотілося гукнути йому. — Але про яку честь може йтися, якщо чкурнув навіть маршал Італії? Якщо втік темної ночі, ніби злодій з украденою куркою, сам король?!"
"А ви, — хотілося йому крикнути своїм офіцерам, — що б ви зробили на моєму місці? Нас же оточено. Ви що, не бачите, що нас оточено? Самі б — чинили опір?"
Офіцери мовчки відстібали ремені, кидали пістолети на землю. Він мав пояснити їм, що виконує лише наказ, одержаний від штабу одинадцятої армії, як цілком правильно зауважив Карл Ріттер. Чи вони забули про радіограму генерала Векк'яреллі?
Він подивився навколо себе, чи не видно його батареї; треба ж виголосити перед солдатами кілька слів, потрібних у такому разі.
"Нам обіцяли, що ми вернемося на батьківщину", — хотів крикнути, але, знаючи, що це ні до чого, промовчав.
Він посміхнувся. Молодий воїн, підточуваний смертельною недугою, стояв перед ним з портупеєю через плече, з автоматом у руках, широко розставивши ноги, чепурний, наче наречений, у своєму сіро-зеленому мундирі. На капітана Пульїзі дивився завойовник всесвіту. Хто б міг повірити, що всього тиждень перед тим, погожого сонячного дня, ця "надлюдина" плавала наввипередки з голою шльондрою, як простий смертний?
Капітан запитав:
— А що буде після, як ми складемо зброю?
Карл посміхнувся.
— Не лякайтеся, — відповів він. — Повернетесь до вашого штабу, в Аргостоліон.
Скільки сарказму в цій пораді не боятися! Але зараз, поборовши збентеження перших хвилин, капітан вгамувався після хвилювання, відчував себе вільним як ніколи. Щось остаточно впало за його плечима: з минулим покінчено, назавжди покінчено з військовими мундирами, з міркуванням про те, що можливе і що не можливе, з турботами про престиж, з обов'язками щодо союзників. Віднині, якщо, звичайно, пощастить уникнути автомата Карла Ріттера, він сам вирішуватиме, хто його союзник.
Урозбрід, ніби отара овець, підійшли до майдану гармаші. Вони колисливою юрмою згромадилися за плечима капітана; очі їхні світили. У нічному повітрі розійшовся їдкий запах куряви.
Німецькі солдати наблизилися. Карл Ріттер вигукнув:
— Італійцям підняти руки вгору!
Німці при світлі електричних ліхтариків обшукували їх — чи не сховав хто зброї. В юрбі італійців хтось міцно вилаявся, інші тихенько плакали, зовсім як великі діти; деякі висловлювали побоювання, що всіх їх розстріляють, як полковника із Святої Маври. Військовий капелан став навколюшки і голосно молився.
Капітан гукнув:
— Хлопці, заспокойтеся! Нас відсилають до міста.
Тоді все стихло. Виконавши свою місію, обер-лейтенант і його люди розступилися, щоб пропустити італійців, ні на хвилину не випускаючи їх з уваги. Сіро-зелені мундири й автомати утворили суточки.
Дорога на Аргостоліон йшла вниз, зрізаючи край горба. Капітан обвів її поглядом. Вона тяглася кілька кілометрів по низу, вздовж самого берега, наближалася до вілли, через міст, що єднав два протилежні береги затоки, йшла попри перші будинки околиці, відтак переходила в вулицю принца П'ємонтського і закінчувалася на майдані Валіанос, біля кам'яниці штабу італійської дивізії. Точніше кажучи, впиралася в сходи і коридор, що вів до кабінету, де за бюрком сидів генерал. Побачивши капітана Альдо Пульїзі, що з'явився в таку невідповідну годину, нікого не попередивши, вночі, генерал подивився на нього здивовано поширеними зіницями, в яких застигло болісне питання: "З королем чи проти нього?"
— Ходімо, хлопці! — гукнув Альдо Пульїзі і, навіть не глянувши на Карла Ріттера, першим подався вздовж живої огорожі, між двох лав німецьких вояків. І чекав: зараз позаду задеркочуть автомати і вночі розквітнуть криваво-червоні троянди пострілів. Йому здавалося, ніби він простує десь між небом і землею.
Але німці пропустили їх. Дали спуститися в долину. Вони йшли мовчки, обеззброєні.
2
Пані Ніна почула, що вони йдуть гуртом попри садову загорожу. Ось вже четверту ніч вона не могла склепити очей. З'явившись бозна-звідки, дорогою йшли й гомоніли солдати.
"Клієнти", — подумала вона. І хоч яка була втомлена від довгого безсоння, зраділа і пожвавішала, бо поява клієнтів означала повернення до звиклого життя.
Вона підійшла до вікна і, припавши до жалюзі, подивилася в шпарину; світла запалювати не стала, бо ніч ясна. Побачила: йдуть гуртом, на білому шосе колисалася чорна маса: в одних у руці запалена сигарета, інші йдуть, заклавши руки в кишені; у деяких руки зовсім вільно гойдаються вздовж тіла.
Ось вони поминули загорожу і знов вийшли на видноту, усе так само — турмою. То були італійські солдати, і йшли вони до аргостоліонського мосту. "Але чому пішки?" — здивувалася пані Ніна.
Багато хто обертався в бік вілли, одначе, мабуть, ніхто не мав наміру затриматися. До пані долинули уривки розмов і приглушений сміх.
Їй хотілося крикнути: "Чому не зупиняєтесь? Чому йдете далі?"
Вона несміливо прочинила віконниці і подивилась їм услід. Прозорий халат маяв на її худорлявій фігурі. Побачивши, що солдати пішли геть, вона відчула себе мізерною, кволою і беззахисною. Тепер, коли дівчата спали у своїх кімнатках, а солдати ішли геть, вона могла собі дозволити розкіш відчути себе кволою і покинутою, відчути себе також жінкою. Всі вони бідолашні, покинуті жінки; їх зрадили навіть їхні захисники, ради яких вони не раз важили життям і далі важать життям.
"Ось вона, людська невдячність!" — думала вона, зазнавши гіркої втіхи ще перед одним цим доказом непохитної істини.
Пані присіла на край ліжка, навпомацки взяла з комода кістяний мундштук, акуратно встромила в нього сигарету і запалила. Курила й журно дивилася на ясний прямокутничок нічного неба, на зорі в рамцях вікна.
Завтра, вирішила вона, піду до капітана Агостіно Сабадоса, домовлюся про човна: треба ж врятувати дівчат. Відчула себе їхньою рятівницею і, розчулена власною добротою, пройнята жалем до самої себе, просльозилася; зіниці вогко блищали в півтемряві. Зараз вона сама, ніхто з дівчат її не бачить: можна й поплакати.
Ці солдати, що брели дорогою, ніби гурт баранів, лише потверджували її найжахливіші передчуття. Її охопило давно знайоме почуття безпорадності, і Ніна здригнулася всім своїм слабосилим тілом.
Вона подумки уявила собі, як вона знову блукає світом, вічно тікаючи від чогось, шукає притулку. Побачила себе в човні: коло неї дівчата, віє пронизливий вітер, б'ють хвилі, розпатлане мокре волосся прилипло до обличчя, в очах переляк.
"Невже мені суджено все життя бурлакувати?" — подумала пані Ніна. Ніби дерев'яне суденце, кероване чужою рукою, завжди в полоні бур і негоди, завжди ризикуючи піти на дно.
Витерла сльози й озирнулася, ніби засоромившись власної кволості; відтак глибоко затяглася, випустила цівку диму до зірок. Вона почувала себе стомленою і зовсім немічною. Зрештою, може, й нема чого борсатися і краще піти на дно, інакше всім цим турботам не буде краю.
3
"Каліспера, кіріє, — подумки казав капітан Альдо Пульїзі, йдучи дорогою до Аргостоліона, — каліспера, генерале. Каліспера і тобі, Аргостоліоне, і Кефалонії, і морю, цьому стародавньому морю, що постійно йде за нами. Каліспера. Ви здивовані нашій появі такої пізньої доби? Не дивуйтеся. Не дивуйся, кіріє: це знак моєї любові до тебе; тим-то я й стукаю в твої двері, що тут мій єдиний притулок. Але спершу мені треба з'явитися з рапортом до пана генерала. Не дивуйтеся, пане, генерале: це знак ненависті, що пригнічує мене разом із нашими мундирами. Але, щиро кажучи, пане генерале, всі ми трохи втомилися. То скажемо каліспера і їм, пане генерале. Каліспера і німцям".
Розділ дванадцятий
1Ми повільно поверталися до Аргостоліона. Бліде зимове сонце зайнялося між останніми летючими хмарами, визирнуло — і тут же знову зникло, блиснуло й загасло, обкидавши полум'ям затоку і кирею лісу. Повітря стало прозоре, засвітилося якимсь неприродним нездоровим світлом. Ідучи між попелястою синню моря і побляклою зеленню соснових борів, я почував себе, як після важкої хвороби. Бачив, яка нестійка довколишня природа і барви; ось ця пляма світла може щохвилини пропасти, розтанути, у ній приховується початок кінця.
На будь-якому іншому острові, думав я, деінде це було б нормальним явищем, на нього ніхто й уваги б не звернув, але на Кефалонії все інакше, все таїть зародок власної смерті, все готове до раптової зміни. (Не до тої зміни, що наступає з плином часу, з роками, коли все влягається й береться павутиною, камінь примикає до каменя, вапно і цемент тужавіють, мармурову колону обвиває плющ, коріння дерев вривається глибше в землю, прілий листок обертається в перегній, а скеля на березі моря в піщинки). Ні, це було б зовсім щось інше. Коли я зосереджувався на цій думці, мені починало здаватися, що ґрунт під ногами заміновано, а ми — я і Паскуале Лачерба — йдемо мінним полем, забутим з часів війни, і щохвилини можемо підірватися.
Але Паскуале Лачерба був цілком спокійний. Він ішов поряд зі мною, накульгуючи, певний себе і майже щасливий тепер, коли садок Червоного Домка залишився позаду. Його окуляри сяяли білим скляним блиском і відбивали прудкий біг хмар. Коли серед хмар голубіли проясні, блиск скель ставав не такий холодний і штучний. Худорляве землисте обличчя з запалими щоками мовби казало: життя йде вперед, хай би там що, попри смерть, природну й насильну, протиприродну, завдану не волею природи, а рукою людською.
Смерть. Паскуале Лачерба про щось говорив, здається, розповідав про кефалонських рибалок, про вбозтво островиків, про брак промисловості, якщо не вважати випалу вугілля. Так, за розповідями Паскуале Лачерби, на Еносі випалювалось багато деревного вугілля: ліс там особливий, дерево м'яке, дуже до цього надається. Ночами високо в горах по всьому острову чаділи вуглярки; копи вугілля доходили, його відкопували, упаковували в мішки і перевозили на мулах до шосе, де вантажили в машини. Звідси череваті чорні ваговози вирушали до маленького порту Самі, в'їжджали в трюм порона і переправлялися в Патрас. А з Патраса, пояснював мені Паскуале Лачерба, кефалонське вугілля тими самими ваговозами розвозили по всіх містах Греції.