Не розуміючи жодного слова, я розважав себе тим, що стежив за виразом їхніх облич і інтонаціями їх голосів, намагаючись хоч би приблизно здогадатися про те, що відбувається. Крім того, мені доводилося слідкувати за лівою рукою Вульфа, оскільки ми умовились, що в тому випадку, якщо розмова прийме надто вже крутий оборот, то він розіжме і знову стисне лівий кулак – знак для мене, що пора скористатися "марлі" або "кольтом". Сказати. що я страждав від того, що ні бісяки не розумів їхньої мови, означає – не сказати нічого. Адже, судячи з усього, Данило кричав на дружину, припустимо, через те, що вона просила його всадити ніж мені в спину, щоб вона могла перешити мій зелений піджак для Івана чи Зоші. В усякому разі, імена дітей споминалися тричі – це вже я розібрав.
– Справді, Данило, вам не позаздриш, – співчутливо промовив Вульф. – Якщо ви нас відпустите, ми можемо випадково розладнати ваші плани. Якщо прикінчите, то оскверните пам'ять про Марко і про все, що він для вас зробив; якщо ж послухаєте пораду своєї дружини, то втратите чоловічий авторитет. Пропоную компромісне рішення. Ви самі дали зрозуміти, що краще добиратися туди вночі. Відведіть нас самі. Якщо не можете – накажіть кому-небудь провести нас. Обіцяємо поводитися вкрай обережно.
– Дійсно, Данило! – вигукнула Мета. – Так буде краще ...
– Тихо! – цикнув Данило і втупив колючий погляд у Вульфа. – Ніхто ще не приводив туди чужаків.
– Пф! Чужак у свох рідних краях!
– Ні, я проведу вас на узбережжя і домовлюся, щоб вас переправили в Барі. Там почекаєте, поки я з вами зв'яжусь. Я обіцяю, що знайду вбивцю Марко і сам з ним розправлюся.
– Ні. Я дав собі слово, а це найголовніше. Це я маю зробити сам, особисто. До того ж, якщо ви зазнаєте поразки, мені доведеться повертатися. Крім того, якщо ви пришлете мені відрубаний палець, як я дізнаюся – кому він належав. Ні, Данило, вам мене не переконати.
Данило встав, підійшов до плити, відкрив дверцю і подивився на вогонь. Видно, слова Вульфа про палець нагадали йому про кремацію, і він хотів перевірити, як вона проходить. Мабуть, щось йому не сподобалося, і Данило взяв із ящика кілька полін і підкинув у топку. Потім встав, зробив кілька кроків і зупинився прямо за моїм стільцем. Оскільки останні слова Вульфа прозвучали, як ультиматум, а мені, як раніше, не усміхалося, щоб мені в спину встромили кинжал, я розвернувся, щоб не випускати його з поля зору. Данило стояв, заклавши руки в кишені.
– Ви ж ледве тримаєтесь на ногах, – сказав він Вульфу. – Як ви підете?
– Я дійду, – без вагання відповів Вульф. – А ми мусимо пройти пішки всю дорогу?
– Ні. Двадцять кілометрів уздовж Сійєвни ми можемо проїхати по дорозі. Далі вже доведеться добиратися на своїх двох.
– Знаю. Я пас кіз у тих місцях. Виходимо прямо зараз?
– Ні. Близько півночі. Я мушу ще знайти машину і домовитися, хто нас відвезе. Тільки не виходьте на вулицю, поки мене не буде.
І він пішов. Слід віддати йому належне – рішення Данило і справді приймав відразу, не вагаючись. Щойно двері за ним грюкнули, я звернувся до Вульфа:
– І що тепер? Він відправився за черговим пальцем?
Вульф щось сказав Меті, та відповіла, і він відсунув стілець і встав, лише злегка поморщившись.
– Вийдемо в другу кімнату, – позвав він мене і важко закрокував до дверей.
Я зайшов слідом за ним у сусідню кімнату, лишивши двері відкритими, щоб не показатися перед хазяйкою нечемою. Вульф опустився в крісло, в якому вже сидів раніше, обіперся долонями в коліна і важко зітхнув. Потім побіжно окреслив мені становище. Коли він скінчив, я ще з хвилину сидів і переварював почуте. Еге ж, знавав я куди більш привабливі проекти. Нарешті, я розліпив губи і запитав:
– А є тут ще така штука, як металевий динар? Монета.
– Сумніваюсь. А що?
– Я б хотів його підкинути і поглянути, що випаде – тільки так можна визначити, на чиїй стороні насправді Данило. Згоден, його дружина вважає, що їй це відомо – але чи так воно в дійсності? Тепер вже такі справи, що я міг би назвати добру дюжину головорізів, з якими я б волів прокотитися глупої ночі замість племінника Марко.
– Я вже пов'язаний по руках і ногах, – понуро пробурмотів Вульф. – А ти – ні.
– Пф! Я хочу побачити те місце, де ви з'явилися на світ, щоб установити там стелу.
Вульф не відповів. Він знову зітхнув, встав з крісла, пересів на софу, потім влігся на спину, підклав під голову подушку і витягнувся. Місця не вистачило, і він перевернувся на бік. Видовище було настільки зворушливе, що я не витримав і, відвернувшись до протилежної стіни, почав знову розглядати картини.
Думаю, що Вульфу вдалося подрімати. В усякому разі, коли повернувся Данило, мені довелося наблизитися до софи і приторкнутися до руки Вульфа перше, ніж він розплющив очі. Вульф обпік мене злісним поглядом, не менш люто поглянув на Данило, звісив ноги, сів і провів пальцями по волоссю.
– Ми можемо йти, – проголосив Данило. Він встиг одягти шкіряну куртку.
– Дуже добре, – Вульф піднявся. – Гамаки, Арчі.
Коли я нагнувся, щоб взяти гамаки, з прочинених дверей почувся голос Мети. Данило відповів, Вульф щось додав, а потім звернувся до мене:
– Арчі, місіс Вукчич запитала, чи не хочемо ми на прощання поглянути на діток, і я відповів, що хочемо.
Я заледве промовчав. В той день, коли Вульф і справді захоче піднятися по сходах, щоб поглянути на яких-небудь дітей, я босоніж здеруся на Еверест і побратаюся зі сніжним чоловіком. Я випрямився і променисто усміхнувся Меті. Вона провела нас під зведенням і перша піднялася по дерев'яних східцях. Ми з Вульфом ішли слідом за нею, а замикав процесію Данило. На горішній площадці Мета зупинилася, щось притишено сказала Вульфу, потім на хвильку вийшла і повернулася, тримаючи в руці запалену свічу.
Ми обережно зайшли слідом за нею в дитячу – в наших ботинках не так-то легко було не греміти, але бідолаха Вульф так старався не тупати, повільно ступаючи навшпиньках, що йому і дійсно вдалося викликати менше шуму, ніж табуну мустангів. Диких, само собою розуміється.
Діти лежали в дерев'яних ліжечках, стоявших вздовж протилежних стін. Зоша розкинулась на спині, а її чорні кучері розметалися по обличчю. У сні дівчинка скинула ковдру, і Мета турботливо укрила її. Іван лежав на боці, звісивши ручку. Коли Мета зі свічкою повернулася до дверей, Данило затримався біля постелі сплячого хлопчика і нам довелося почекати його на площадці.
Внизу, у вітальні, Данило щось сказав Вульфу, а Вульф переклав його слова для мене.
– Ми вийдемо першими по дорозі, котру я знаю, а Данило нас догонить. Не забудь гамаки.
Ми попрощалися за руку з Метою і вийшли в зоряну ніч. Було вже за північ і вікна будинків на безлюдній вулиці темніли, як порожні оковиці. Лише неподалік справа сиротливо горів тьмяний вуличний ліхтар. Ми рушили в протилежному напрямку. Відійшовши від дому кроків на п'ятдесят, я зупинився і оглянувся.
– Це марно, – пробурчав Вульф
– Будь по-вашому, – згодився я. – Просто я довіряю цьому Данило тільки тоді, коли бачу його, а тепер це, на жаль, неможливо.
– Тоді тим паче нічого оглядатися. Рушаймо.
Я підкорився. Зірки сяяли так яскраво, що невдовзі я вже пристосувався і став розрізняти предмети, віддалені від нас футів на тридцять. Пройшовши друге перехрестя, ми повернули ліворуч, затим ще раз ліворуч і незабаром вийшли на польову дорогу, поцятковану вибоїнами. Будинки лишилися позаду, але попереду на тлі неба окреслився темний силует, і я запитав Вульфа, чи знає він, що це за споруда.
– Млин. Машина чекає нас там.
Мені б його впевненість, подумав я. Втім, Вульф не помилився. Скоро я вже й сам розрізняв і млин, навколо якого височили штабелі дошок і полінниці, і стоявшу на узбіччі машину. Коли ми підійшли впритул, я роздивився, що це старенький седан-"шевроле", причім всередині нікого не було. Я торкнувся капоту – теплий.
– Якого біса? – запитав я. – Куди подівся шофер? У мене немає місцевих мап.
– Прийде, – сказав Вульф. Він вже відкрив задню дверцю і почав пхатися досередини.
– Нас буде четверо, тож тобі доведеться сісти поруч зі мною.
Я запхав гамаки під заднє сидіння, стараючись не віддавити Вульфу ногу, але сам залізати в машину не поспішав. Звільнивши руки, я з зусиллям боровся зі спокусою затиснути в однім кулаці "кольт", а в другому "марлі". В результаті я пішов на поступку самому собі і переклав "кольт" в бокову кишеню.
Першим поспів Данило. Почувши кроки, я оглянувся і побачив, як він наближається по дорозі. Данило мовчки проминув мене, заглянув до машини, перекинувся кількома фразами з Вульфом, відтак, повернувся і промовив якесь слово, схоже на "Стефан". Враз звідкись з неба сплигнув чоловік (як виявилося, він ховався на полінниці), котрий, мабуть, весь цей час спостерігав за нами. Наскільки я міг бачити в темноті, Стефан (якщо це й справді був він) уступав мені в зрості, але був міцної статури і широкоплечий, з витягнутим вузьким лицем. Він забрався в "шевроле", який явно знавав кращі роки і запустив мотор. Я сів поруч з Вульфом, а Данило всівся спереду.
Про перші три милі чи п'ять кілометрів, що ми протряслися по цьому жахливому тракту, розповісти мені вам нічого – темінь була хоч око вийми. Врешті-решт я не витримав і звернувся до Вульфа:
– Якщо ви накажете цьому молодчику зупинитися, я ладен вилізти і далі тягнутися за вами пішки.
Я думав, що Вульф промовчить, проте, він відповів. Голос переривався всякого разу, коли седан провалювався в чергову яму.
– Головні траси ведуть із Подгорики на південь і на північ. Це ж просто дорога в нікуди.
Знову Подгорика! Стефан, нарешті, зволив увімкнути фари, і при їх світлі я розгледів те, що Вульф щойно назвав дорогою, будь, навіть, вона вся залита неоновим світлом, машина не провалювалась би рідше. Приблизно милю по тому тракт пішов вгору, звиваючись, як змія. Вульф сповістив, що ми вже їдемо вздовж Сійєвни – я і сам вже час од часу розрізняв справа від машини біліючі завихрення стрімкої гірської річки, але мотор ревів так гучно, що заглушував шум потоку. Я пригадав, як одного разу ввечері після вечері Марко з Вульфом згадували, як вудили форель, причім, Марко божився, що виловив рибину завдовжки в сорок сантиметрів – я перевів їх в дюйми і вийшло аж цілих шістнадцять.