І справді переконався в тому, що, окрім збентеження і сорому, дознав якогось почуття вини.
— Пане капітане, не ходіть, — казав Джераче. — Вони з нами поквитаються, як на Святій Маврі.
"Як на Святій Маврі", — подумав він, застібаючи кобуру. І подумки уявив собі цей мініатюрний острів, оточений спокійними блакитними водами Іонійського моря, таким, яким він бачив його з пароплава, висаджуючись на архіпелаг. Ця ясна виразна картина, що майнула перед ним як блискавка, доповнилася ще одним: розстрілом італійського полковника; йому уявлялося, як полковник стоїть під муром будинку і на нього наведені дула автоматів.
— Спробуйте знайти з ними спільну мову, — сказав, наздоганяючи його, військовий капелан. Дон Маріо дивився на нього своїми блакитними, глибоко запалими на змарнілому обличчі очима і судомно стискував і розтуляв пальці кволих рук, безпорадно виткнутих із-під надто широких рукавів кітеля. Він дивився на капітана майже благально, наче бажаючи нагадати про ухвалену генералом постанову і що не треба діяти на відчай душі, нібито від капітана залежала зараз доля всієї дивізії.
— Таке коїться, — сказав Альдо Пульїзі, рушаючи до стежки. — Хіба хто може зупинити хід подій?
Він ще раз переконував себе в тому, що нікому вже несила щось змінити: всіх їх утягнуто в страхітливу гру, їм доводиться грати зовсім невідповідні ролі в цій безглуздій виставі, поставленій у такій непередбаченій обстановці. Гра почалася, і вони втягнуті в неї проти своєї волі. "А втім, чи мали вони коли-небудь свою волю? — запитав він себе. — Мабуть, відтоді як я вдягнув військову форму, зараз уперше випала нагода вчинити на свій розсуд. Чи не запізно?"
Він знав: щоб чинити на свій розсуд, треба бути людиною геройського гарту, а він не такий. І все ж зараз, ідучи просто неба і дивлячись на обриси свого табору, чітко вималювані проти обрію, він не злякався. Карл Ріттер чекав його на тому краю стежки, ніби їм випадало битися на дуелі за всіма правилами старовинного етикету. Капітан усе ще не відчував нічого, окрім збентеження й сорому, ніби справді був у чомусь винний.
Винний у тому, що хотів покласти край цій війні, і так уже програній?
За ним стежкою мовчки простували військовий капелан, Джераче і кілька офіцерів. Поступово, не кажучи й слова, до них по одному приставали інші офіцери й солдати. Стежка була нерівна, вона вилася вапняковими прискалками то вгору, то вниз, повз гладенькі жерла гармат і корчасті стовбури олив. Подекуди на рівному ще стирчали виноградні кущі, чудом не зачеплені лопатами бравих гармашів, колишніх селян із Емілії й Калабрії. В далечині, освітлені сяйвом зірок, біліли Ліксурі і трохи далі Аргостоліон. Десь за затокою стелилося майже заховане від очей море. Можливо, там, унизу, Катерина думає про нього, чому він не приходить. Вони не бачилися всього кілька днів, але ці кілька днів здавалися вічністю. Капітан мимоволі всміхнувся. Поглянула б вона зараз на свого капітана-переможця, непроханого її пожильця, на свого брата, як він поспішає до колишнього товариша по зброї Карла Ріттера, щоб звітувати за свої вчинки.
Від намету до виходу з табору було недалеко, але цей шлях здавався йому безконечно довгим. Капітанові ввижалося інколи, що він простує назад, а не вперед, ніби він знову проходить знайомими канцеляріями штабу дивізії, через кімнату Катерини Паріотіс, через кухоньку хатки, загубленої в горах Албанії, або через ту, більшу, на фермі в Ломбардії. Поки він ішов до межі табору, він подумки відбув дорогу від моменту замирення до сьогоднішнього дня, внутрішньо підбив підсумок усьому тому, що було сказано й зроблено. "Очевидно, — подумав він, — учинки, накази і контрнакази цих днів зараз досягнуть свого логічного завершення".
Карл Ріттер стояв край поля, за його плечима зяяла порожнеча ночі; трохи поодаль невиразно вимальовувалися постаті німецьких вояків з автоматами напоготові. Капітан бачив, як біліли в пітьмі їхні руки, покладені на чорне залізо зброї. Обер-лейтенант дивився на нього байдуже, без усякої цікавості, ніби вони зійшлися вперше в житті. Капітан, хоча й намагався виглядати таким самим незворушним, не міг не згадати про їхню останню зустріч, біля моря, з дівчатами з вілли. Це було незадовго перед замиренням: капітан та обер-лейтенант випадково здибалися на пляжі з італійками. Карл і Трієстинка швидко подружилися і, запливши далеко в море, ганялися одне за одним, як грайливі молоді дельфіни. Капітан залишився на пляжі з Адріаною. Вересневе сонце ще припікало. Джераче сидів оддалеки на камені і, дивлячись у далечінь, лаяв офіцерів, усіх підряд: і італійців, і німців.
Капітан чув, як він чи то жартома, чи наповажно бурчав:
— Усі ви, офіцери, однакові: кращих краль собі забираєте.
Потім вони бачили, як Карл і Трієстинка підпливли до берега, вибрели з води і сховалися за кущами вересу — у тому місці ліс підступав майже до самого моря.
Капітан сказав тоді Адріані слова, що їх та не зрозуміла:
— Коли чоловік скидає військову форму, то прощавай політичні переконання. Поглянь на Карла: перед нами уже не солдат вермахту, а просто славний хлопець.
Він поділився з Адріаною своїми чудними теоріями, пояснив їй, що, хоча збоку Карл цілком нормальна людина, зсередини його точить жахлива недуга. Але Адріана поглянула на нього як завжди з відсутнім знудженим виглядом, трохи не з досадою, і сказала:
— Я бачу одне: він гарний хлопець.
— Так, — вів далі Альдо Пульїзі, звертаючись більше до себе, ніж до Адріани, — людям годилося б завжди ходити в купальних костюмах. Не було б на світі ні диктатури, ані війни. Можеш ти собі уявити, як дуче виголошує промову на майдані Венеції в плавках? Або армію солдатів на чолі з полковниками з круглими черевами, кривими ногами і волохатими грудьми, які марширують у купальниках?
Адріана зареготала.
— Уявляю! — протягла вона.
Слідом за нею зареготав і він сам, і Джераче. Ординарець кинув у море камінця, очевидно, думка про начальників, що ходять у трусах, здалася йому втішною. Очі його все ще не відривалися від того місця, де за кущем вересу сховалися Карл і Трієстинка.
— Аби скасувати військову форму, пане капітане, — посміхнувся він, — то і краль ділили б по щирості.
"Аби скасували військову форму!" — зітхнув про себе капітан, глядячи на скинуту Карлом похідну форму.
Зараз він стояв перед ним при повному бойовому обладунку, ніби наготувався виконувати бойове завдання. На шиї в нього висів автомат: він міцно стискав його обіруч і сам у цей час дивився через голову капітана на його супровід, на весь табір, ніби зважуючи його можливості.
— Мені наказано співробітничати з вами, пане капітане, — сказав Карл Ріттер, як завжди виразно вимовляючи італійські слова.
— Чому ж ви не заходите до табору? — запитав Альдо Пульїзі.
Карл посміхнувся, принаймні так здалося капітанові, так, так, у півтемряві, бо ж світили тільки зорі, йому здалося, ніби вуста в того розтяглися в посмішці.
— Пане капітане, — провадив далі Карл, — наше співробітництво набрало дещо несподіваного характеру. Ви згодні зі мною? Тому перш ніж переступити поріг, я мушу вжити деяких заходів перестороги.
Чекаючи відповіді, він переминався з ноги на ногу. Автомат нерухомо висів на грудях. Цього разу обер-лейтенант подивився капітанові в обличчя, зустрів його погляд, уп'явся в зіниці.
— Я знаю, чому вам важко мені відповісти, пане капітане, — повільно мовив Карл Ріттер, не зводячи з нього очей.
Альдо Пульїзі кинув недопалок на курну стежку, що переходила тут у широкий майданчик. Поруч і позад себе він відчував присутність своїх людей. Капелан і Джераче, ніби двоє понурих янголів-охоронців, стояли обабіч його. Обер-лейтенант кинув погляд і на них. Здавалося, їхня присутність його тішила.
Капітан вирішив уточнити:
— Про яке співробітництво ви кажете, пане обер-лейтенанте?
Карл Ріттер, злегка погойдуючись на місці, ледь обернув голову у бік своїх солдатів. У нічній темряві постаті біля воріт до табору стали ще темніші, чорніші за небо.
— Пане капітане, — сказав Карл, знов уп'явши погляд йому в обличчя, — можете бути спокійні, сутички не буде. Я виконую наказ свого командування, ви — свого. Так?
Капітан кивнув на згоду, подумки запитуючи себе: навіщо розігрувати цю дешеву сцену з аматорської вистави. Чи тут справді сцена маломістечкового самодіяльного театру й обоє вони розігрують цю комедію, щоб зберегти свій престиж в очах солдатів, у своїх власних очах? "Бо ж ми обидва, — міркував капітан, — добре знаємо, що станеться через кілька хвилин. Чи Карл також збентежений, дарма що вважає нас за зрадників? Усупереч хворобі, що точить його тіло і мозок? А може, в забутому куточку його невразливого організму все-таки заховалася крапля здорового глузду?
— Мені наказано забезпечити здавання зброї, пане капітане, особисто вами і всією вашою батареєю. А ви дістали наказ командування не чинити опору.
— Якого командування? — запитав Альдо Пульїзі, заздалегідь знаючи, що той відповість.
— Вам це відомо краще, ніж мені, — впевнено мовив Карл Ріттер. — Ідеться про штаб армії.
І мовби ненароком підняв дуло автомата і навів на капітана, схиливши голову набік.
— Прошу здати пістолет, пане капітане, і доведіть наказ рейху до своїх солдатів, — мовив він.
— Послухайте, — почав був дон Маріо.
Ріттер навів дуло автомата на капелана й описав ним півколо, в яке ввійшли Джераче і всі, хто стояв за плечима капітана. Одночасно він щось гукнув у темряву, тіні німецьких вояків у врізі неба заворушилися. Почувся брязкіт затворів, знятих із запобіжників.
— Розіграно як по нотах, — сказав Альдо Пульїзі.
— Запевняю вас, ми зовсім не збираємося розігрувати виставу, — обер-лейтенант засміявся.
— Розумію, — втомлено відповів капітан. — Мене розстріляють як полковника Отталеві.
— Я з ним не знайомий, — сказав Карл Ріттер.
Альдо Пульїзі було байдуже, що з ним станеться. Власна доля не турбувала: йому здавалося, ніби все відбувається не з ним, а з кимось іншим, ніби його долю вже вирішено і він спостерігає за подіями збоку. Розстебнув кобуру з пістолетом і кинув її до ніг Карлові Ріттеру; в цьому жесті не було зневаги, а тільки втома. Капітан обернувся: треба послати когось із офіцерів, щоб той наказав зробити те саме всьому батальйонові, хай здають гармати, гвинтівки.