Зрештою, це ще можна владнати… Але поки що я людина вільна. Роблю, що мені заманеться. Відчув спрагу — ідеш до корчми. Коли тобі до вподоби — сиди собі. А то потім бігай, доповідай. Серденько, я йду до казино, моя люба, мені треба на консультацію. Або тобі закортить грати в карти — просидиш до ранку. А як потім виправдовуватися? Найкраще чоловікові нежонатому. Зачекаю ще трошки з одруженням".
Тим часом познайомили його з однією вродливою дівчиною — Беткою Жаровою. Вона, до речі, успадкує по дядькові тисячі, має будинок з великим садом.
"Мабуть, варто посвататися до цієї. Що й казати, мені потрібна дружина. А що, як я, скажімо, занедужаю, хто мене догляне? Моя бабця, хоч і вельми добра Душа, проте дружина, власна дружина, таки якось ближча… Щоб улаштувати життя, треба мати дружину. А спокійне життя — яка це радість! Тихесенько, приємно спливає час. Ти маєш власне царство — власний дім. Він замінить усі корчми та гулянки. Треба з нею познайомитись ближче. Вона гарна дівчина. Брат правду каже, що воно таки краще — мати гарну жіночку і грошенята. Гроші справді вельми приємна річ".
Якось до крамнички зайшли дві елегантні, стрункі панійки. Обидві біляві, з вузькими обличчями, великими очима н густими бровами.
— Мої приятельки, — мовила Маришка. — Панночка Зофка та панночка Габрієла Дікова. Ян Чуприк. Заходьте, прошу вас. І вас, пане. Прошу.
Зайшли до зали.
"Елегантні панійки, — подумав Чуприк. — Ота, менша, вродливіша. Ото якби пройтися з нею попід руки вулицею. Усі помітили б. Краса… А які манери. Які вони стрункі — мов тростинки".
— Чи надовго ви до нас завітали, добродійки? — запитав Чуприк.
— На два-три тижні.
— А тоді додому?
— Додому.
— Ви будете оздобою нашого товариства.
— Ах, у вас багато гарних дам.
— Гарного ніколи не буває забагато.
"Ота, молодша, мені пасувала б, яке чудове дівча!"
І диво дивнеє: за тиждень Чуприк уже залицявся на всю широчінь. Зачув, що будуть і грошенята. Але панночка Зофка подобалася йому й так. Його вабила її зграбна постать. Він уже уявляв собі, як вони наймуть помешкання і житимуть тихо та скромно. Робитимуть візити. І у себе прийматимуть. Він елегантно умеблює свій лікарський кабінет. Придбає усілякі інструменти. Вивісить гарну табличку. Передпокій. Ілюстровані часописи, плюшеві крісла. Там стоятиме трюмо для дам. Три вішалки. А як матиме багато грошей, то купить собі автомобіль. Викличуть його до сусіднього села, він приїде автомобілем. Гарне то буде життя. "А чому б їй не піти за мене? Я маю диплом. Він вартий її тисяч. Зроблю візит. Треба мені нарешті одружитися".
Він причепурився. Застромив гвоздику в петлицю й найняв фіакр. Треба бути елегантним.
— До Кулінів, — недбало кинув візникові, сідаючи до фіакра. Вмостився зручно й витяг сигарету. Червона гвоздика, недбало застромлена в петлицю, тремтіла й духмяніла. "Вони, здається, мешкають у Кулінів, — подумав він. — Так казала Маришка. Стривай-но, адже на мене чекають у неї, то чому ж я їду з візитом до Кулінів?"
Фіакр завернув на іншу вулицю. Будинок Кулінів з балконом і великими кактусами в кам'яних вазах уже видно. На балконі були люди. Дами. Дві дами. Там він зупиниться. Вони дивитимуться: хто це? "А мені, власне, слід було б зупинитися перед крамничкою, де на мене чекає Маришка. Вийду з фіакра, постукаю. Ото вони здивуються!"
— Їдьмо далі! — гукнув він візникові.
— Хіба не до Кулінів?
— Спершу далі, та чимшвидше!
Він уклонився панночкам. Вони відповіли усмішкою. "Гарні вони, гарні. Треба зайти, — думав він. — Он там завернемо й поїдемо назад! Не знаю, яку з них вибрати. Та, вища на зріст, трохи огрядніша й делікатніша в поводженні. Треба зайти".
— Повертай!
Фіакр повернув назад. Візник запитав, куди їхати. І Чуприк не знав, що відповісти. Коли він не зайде до Кулінів, але накаже їхати до них, візник здивується. Та й, крім того, треба з'ясувати напевно, чи є гроші. Може, вони й поважні дами. Але мають бути ще й багаті. І брат казав. Кінець кінцем, коли й пі, — вони елегантні й витончені.
— Зупиніться перед будинком Кулінів.
Візник кивнув головою. За хвильку вони зупинилися перед великою брамою. Чуприк висів, постукав, і його зустріли з гучним захватом. Тільки панночки були якісь стримані й холодні. Старий Кулін знав, звідки вітер віє. Молодий пан прийшов поглянути на панночок. Чуприк лише тоді, коли вже сидів у кріслі, збагнув, що устругнув велику дурницю. Адже досі він жодного разу не був у Куліна. А приїхали дві дами — і він тут як уродився. І не завітав, а увіпхався, мов ведмідь. Усе видно, як на долоні. Як же виплутатися з цієї халепи?
— …Ми збираємося поставити спектакль, — почав Чуприк. — Яку-небудь п'єсу, тож я й прийшов спитати, чи панночки нам не допоможуть.
— Але ж ми не тутешні, — озвалася вища на зріст.
— Адже тут так багато дам…
— Бачите, мої вельмишановні дами, ми хотіли б поставити велику п'єсу, в якій багато дійових осіб. Отож чи не змогли б ви…
Дами, однак, не могли. Вони мають намір побути тут лише місяць, а це дуже короткий час. Чуприк дуже їх умовляв, а подумки дякував богові, що той послав йому чудову думку. Він попрощався. Поцілував дамам ручки. Старому щиросердо потиснув правицю.
— Додому! — гукнув візникові.
Дома впав на канапу і заходився лаяти себе. "Я йолоп, йолоп, йолоп! Коли вже я був там, то мав би все-таки поводитися солідно. Яка легковажність, яка легкодухість! Або я одружуюся, або ні, — філософував Чуприк. — Коли так, то для нього мені потрібна жінка. Ясна річ. Поглянути на дівчат — не сором. Де там Маришці рівнятися до Дікових. Треба мені навідатися туди ще раз".
Але поки Чуприк зібрався ще раз навідатися, панночки поїхали. Маришка зустріла його холодно. І йому раптом здалося; що він втрачає ґрунт під ногами. Що щастя зрадило його. А може, посвататися до Анички Дюрдікової? Але до неї вже ходить якийсь багатий крамар. Тут нічого не буде.
— А яку ж це радив брат? Елену бургомістрову. Треба податися туди. Вона гарна дівчина. Буде з неї добра дружина. Піду… Я повинен одружитися. Неодружений розчиняється в суспільстві мов ефір — не видно його…
Чуприк закуняв над коньяком. Його збудив спів митників. Глянув на годинника — шоста. Треба йти додому. Жахливо. Хіба це життя? Тепер знову чалапай у такій холоднечі цілий кілометр. Але треба, треба. Гарний же я буду цілий день! Чаю конче треба випити. Холодно.
— Принесіть чаю, офіціанте!
"А поки принесе, то чому б мені не викурити ще сигару. Приємно буде. Ех. пусте! Хіба це життя! По корчмах. Більше мене тут не побачать. Я передумав. Зрештою, мені треба одружитися. Завтра неодмінно зайду до Наташки… Вона дівчина здорова, вродлива і хазяйновита".
І він закурив сигару.