Він ступив у завойовані міста й села на чолі своєї автоколони і замість дивитися на них як на здобич дознавав такого почуття, ніби повертався до себе, в знаний колись дім, а що то був дім, він не йняв віри, хоча й відчував його завжди за плечима.
Від Мілана до Кефалонії неблизький світ: довелося пливти морем, йти через гори, понад гирлами річок, а все, щоб одного вечора опинитися тут, у цій кухоньці з побіленими стінами, коло потемнілого від часу столу; перед очима — вигасла грубка, за спиною — скляний мисник, а між чарками й філіжанками святкового сервізу — родинні фотокартки.
Він сів до столу — втішитися заслуженим відпочинком переможця; і враз уловив давно знайомі пахощі: діжі, розсипаного борошна, червоного вина, пролитого на долівку біля порога.
Тоді він почав розуміти. Поклавши револьвер на стіл, — грубий селянський стіл, відполірований до блиску, бо на ньому довгі роки викачували тісто, — він зрозумів, що скільки мундирів не зносив, а завойовником, бодай поганеньким, так і не стане. Просто він залишиться капітаном Альдо Пульїзі, радше інженером Альдо Пульїзі, якого вдома чекала дружина і малолітній син. Син, чиє обличчя він ледве пригадував.
Зрештою, відтоді як він висадився на Кефалонії, війна для нього скінчилася. "Не турбуйся, додому вернуся цілий", — писав він дружині. І, щоб заспокоїти її остаточно і показати, на якому острові опинилася його дивізія, додав кілька мальовничих подробиць: Кефалонія в ці дні пізньої весни зелена й сіра, проти неба сивіють оливи, на шпилі гори видно обрис давньої венеційської фортеці. Аргостоліон — гарне місто, вулички бруковано плитками; сяючи під сонцем, вони круто спинаються схилом угору; місто все забудоване старовинними віллами в стилі барокко, головний майдан Валіанос обсаджений пальмами, кругом стоять лави і старі газові ліхтарі; в неділю тут грає дивізійний оркестр.
"Місцеві мешканці по-своєму нас люблять, — писав Альдо Пульїзі. — Для них війна — це лише важкий спогад. Мені хочеться, щоб греки забули, що ми воювали проти них. Навіть Катерина Паріотіс, стара немудра шкільна вчителька, в якої я наймаю кімнату, збагнула, що ми не вороги..."
Одначе тут капітан погрішив проти істини. Молода гречанка — вчителька Катерина Паріотіс справді збагнула це, але не хутко. Під час їхньої першої зустрічі — це відбувалося в темнуватій світличці, — коли капітан, зніяковілий, свідомий марності свого вчинку, поклав на стіл буханець хліба і бляшанку консервів, — вона дивилася на нього холодно й вороже.
— Візьми, кіріє[1], — сказав він їй збентежено. — Це тобі. Я не хочу користуватися правом переможця, я хочу платити за постій. Розумієш?
Але Катерина Паріотіс, видно, не розуміла. Дивилася великими чорними очима, і не переляк — презирство просвічувало в них.
— Ти господар, — сказала вона.
І притихла, чекаючи, що буде далі; сиділа, відвернувшись до вікна, в кутку темної світлички, щоб капітан-чужинець її не бачив, і думала: "Зараз вимагатиме, щоб я лягла з ним у постіль". Чого вони тільки не вимагали, ці італійці! Входили до оселі, забирали кращі кімнати, виносили олію і вино; їй, грецькій учительці, вони заборонили викладати історію Греції.
— Ні, кіріє, — сумно промовив капітан.
Але більше нічого не міг сказати; за плечима стояв голод, що мучив греків. Голод незримо був і в цій світлиці. Старі Паріотіси крізь шпарку прочинених з кухні дверей дивилися на хліб і консерви, що лежали на вишитій Катерининій серветці. Катерина дивилася перед себе: квіти в скляній вазі засохли. "Скільки часу я їх не міняла?" — питала вона себе, дивлячись на дзиґарі з непорушним маятником, що темніли на протилежній стіні на тлі вилинялих рожевих шпалер.
— Каліспера[2], — мовив тоді капітан і подався в темну ніч. Йому було гірко, що вона назвала його господарем.
Отже, щодо вчительки Альдо Пульїзі брехав. Але все інше відповідало дійсності: на Кефалонії війна справді відійшла в минуле, від неї залишився тільки важкий спогад, усі знали, що вона ще триває, але десь ген-ген. Лише зрідка нагадувала вона про себе; коли вряди-годи покажеться на морі димок ворожого судна, що пливе до інших берегів. Траплялося, правда, ще рідше, що вночі морська гладінь спалахувала раптом вогнями. Тоді війна, що точилась десь там, за лінією обрію, ставала відчутнішою. Білі спалахи гарматних пострілів висявали як блискавки перед бурею; ставало ясно, зірки блякли, а перед очима раптом леліло синє, аж сіре море, раніше невидиме. Але й тоді війна здавалася німою, майже примарною. Солдати й острів'яни спостерігали за морським боєм з пагорбів або мису Святого Теодора, серед розквітлих агав і кущів дроку, чи з хаток і сіл, розкиданих по східному схилу острова, аж поки бій вщухав чи даленів. Мабуть, це переслідували одна одну, не припиняючи стрілянини, італійська та англійська військові ескадри.
"Чи не пустили там кого на дно?" — питали себе італійці, питав себе капітан Альдо Пульїзі.
Катерина Паріотіс дивилася на вогники пострілів крізь шпарини віконниць, сподіваючись, що англійці потоплять чимбільше італійських суден. Стоячи перед іконами святих, вона щиро благала їх почути її молитву. Часто траплялося, що кораблі на рейді сиренили повітряну тривогу, але й цього ніхто не помічав, ніби то була якась забавка. З'єднання англо-американських літаків пролітало в небі над Кефалонією, сріблясті чотиримоторники було добре видно.
Люди рахували: двадцять дев'ять, тридцять, сорок; іноді доходило до ста і більше. З важким вантажем бомб вони летіли так повільно, що здавалося, їм нізащо не перевалити через гори Кефалонії, ось-ось літаки впадуть, дарма що ніхто по них не стріляв. Вони йшли хвилями з-за моря, схожі на перелітних птахів; тільки бомбовози летіли куди рівніше, ніж, скажімо, ластівки. Від реву моторів деренчали шибки, дзвеніли філіжанки й чарки в мисниках і буфетах, трусилися стіни.
Але то була не війна. І мешканці, і солдати звикли до цих польотів, скоро вони перестали стежити за літаками та рахувати їх. Ескадрильї летіли, ніби не помічаючи, що на острові зенітні батареї, а в водах затоки стоїть на якорі хай невеличкий, а все ж флот. І зникали за вершиною Еноса, майже завжди в одному напрямку.
— То наші визволителі, — казала своїм учням Катерина Паріотіс, стоячи біля вікна і показуючи на літаки. — Не забудьте: настане день, коли ті, що летять там, у високості, визволять нас.
Але й самій їй не вірилося, що визволення прийде тоді, як між англійцями та італійцями розіграється справжня битва: занадто м'який і піддатливий острів Кефалонія, щоб винести тягар війни.
Італійці спустилися з неба, висадилися з моря без єдиного пострілу; так само вони й підуть, подумала Катерина, дивлячись, як даленіли бомбовози.
Як саме станеться, вона не знала, але була певна, що одного ранку радіо повідомить про капітуляцію: союзники виграли війну, італійці й німці склали зброю. І вчителька в себе в школі зможе знову викладати вітчизняну історію й рідну мову.
— Панно, ми правда повинні ненавидіти італійців?
— Правда. Але хто тобі про це сказав?
— Ми повинні ненавидіти їх і тоді, як вони дають нам хліб?
— Ми завжди повинні їх ненавидіти.
Повинні, навіть якщо вони дають хліб і м'ясні консерви, якщо ночами на затемнених вулицях Аргостоліона співають пісні про кохання і якщо дорогою до школи діти бачать їх з мотикою на городах і виноградниках замість старших братів і сестер, котрі пішли на війну. Їх треба було ненавидіти тому, що це вони затіяли війну. Не на те їй купували давно, ще в дитинстві, залізне ліжечко з образком Богородиці над узголів'ям, щоб тепер спав на ньому якийсь чужинець Альдо Пульїзі. Їх треба було ненавидіти за те і за багато чого іншого, чого діти ще не могли розуміти.
Опівдні школу зачиняли, діти з веселим щебетом зграйками розбігалися брукованими вуличками. Катерині, щоб дістатися додому, — вона мешкала в іншому кінці міста, на шляху до мису Святого Теодора, — треба було перетяти майдан Валіанос або обійти крутий плай. Вона переходила майдан прудкою ходою, не повертаючи голови, напнута як струна, з твердим поглядом, бо їй не хотілося бачити італійських офіцерів, аргостоліонських дівчат і всіх людей, що приятелювали з італійцями. О тій порі вся та кумпанія збиралася там. Двоє сестер Карамаллі ходили з крамниці в крамницю або розглядали вітрину. Фотограф Паскуале Лачерба сидів зі своїми краянами і про щось правив, вимахуючи руками, як маріонетка. Коло столиків у кав'ярні сиділи чотири чи п'ять гарнізонних повій, теж з італійок. Схрестивши ноги і показуючи принади, ніби в тому ще була потреба, вони сміялися й пили з високих келишків узо з водою. Густо наквацяні, з вицвілим від перекису волоссям, скидалися на дешеві солом'яні ляльки.
Там ще сидів і капітан Альдо Пульїзі; побачивши її, він підводився і злегка кивав. Але Катерина Паріотіс наддавала ходи, майже бігла, щоб сховатися від цих поглядів, що, здавалося, обмацують її, роздягають, висміюють.
— Гарна вчителюнька! — казав хтось із офіцерів.
Якийсь час вони мовчки її проводжали палкими очима, стежили за кожним порухом її зграбного тіла в рожевій ситцевій сукні; освітлена яскравим сонцем, вона летіла стрілою і зникала в евкаліптовій алеї.
— Стороннім вхід заборонено, — кидав інший офіцер. Альдо Пульїзі обурювався.
— Ні, ні, — казав він, — присягаюся, вона серйозна дівчина.
Офіцери заходилися реготом. Докидали своє слівце і дівиці, не тому, що ображено їхнє самолюбство, а просто з бажання пожартувати.
— Ти диви!.. А ми хіба не серйозні? — питали вони, поводячи густо підведеними очима.
Авжеж, ці дівчата серйозно ставились до своєї служби. Щоранку сідали на машину і цілий день їздили горами й долами, обслуговуючи військові частини. До вілли поверталися пізно, розходилися по кімнатах зморені, з ломотою в кістках; лежали й дивилися в розчинені вікна на зоряне небо, аж поки засинали важким сном; але сподіваний відпочинок недовго тривав, на сходах лунав голос пані Ніни:
— Прошу панночок, на вихід!
А там, у вітальні, освітленій лампою з жовтогарячим дашком, чекали інші солдати.
— Хіба ж ми не б'ємось за вітчизну? — питала Адріана, сидячи в кав'ярні на майдані Валіанос.
Кефалонія жила тихим сільським життям, війна тривала лише для них.