— Вона тримає куховарку. То навіщо ж їй фартух? Ходить удома в мереживному вбранні, у гаптованих золотом пантофлях — де там фартух! Цілий день байдики б'є, тільки грає на тому своєму тарабані.
— Або куняє на плюшевій канапі.
— Але ж то й плюш! Тільки здається, ніби то плюш, а насправді не плюш. Недавно я сиділа на тій канапі. Помацала рукою. Кажу вам, навряд чи то шовковий плюш — мабуть, бавовняний. Шовковий плюш — м'який, гладенький, лискучий. А цей? Казна-який! Та й де б то вона могла взяти плюшеву канапу?
— Хіба що пуф.
— Невже таким плюшем оббивають пуфи?
Та пані Врабцова вже не почула запитання. Вона нахилилася Рафіковій до вуха й зашепотіла:
— То все, мабуть, заради нового адвоката.
— Якого? — здивувалася Рафікова і мало рота не роззявила з подиву.
— Докторша казала. Вчора ввечері Малінова приїхала з Дубрави, а з нею в тому ж омнібусі — адвокат. Хоче відкрити тут контору.
— Контору? — машинально повторила прокурорша.
Вона була така вражена, що ніяк не могла зосередитись.
— То ви не знаєте? Високий, дужий молодик. Вельми показний.
— Хіба ви бачили його?
— Ні. Докторша розповідала.
Рафікова згоряла від цікавості. Отже, адвокат. А вона ж нічого не знала… Можливо, що то родич Малінової, двоюрідний брат або ж іще хто ближчий. Яка шкода! Треба неодмінно навідатися до Малінової сьогодні ж увечері. Оце зараз.
Вона вже ладна була попрощатися, коли це Врабцова похвалилася, що купила кавовий сервіз на дванадцять осіб.
— Я його для Малі купила, — сказала вона. — За тиждень у неї іменини. Хочу зробити їй приємну несподіванку.
— Гарний сервіз, вельми добрий, — хвалила Рафікова, розглядаючи філіжанки. — А які квіточки на ньому! Це що? Лілеї? Чудові філіжанки!
А сама тим часом думала: "Ач, сервізу їй закортіло! Треба буде Маліновій розказати. Ото сміятиметься! Атож, мушу йти до Малінової. Треба пересвідчитися на власні очі".
Проте від сервізу вона перейшла на Янічкову. "Яка та Янічкова нечупара! Ходить подвір'ям у спідній одежі. Геть попустила себе… А які в неї шкарбани! Мабуть, чоловікові. Величезні — навіть коли стрибнеш з горища, то втрапиш у них. Сама дрова рубає — ото нечупара…"
Від Янічкової перейшла на докторшу: "Ах, ця теж така! Ото вже недотепа! Ніколи нічого до ладу не розповість… От як зараз… Я б то зазирнула до омнібуса, — що там роблять оті молодята?.. Недотепа!.."
Після докторші якимось дивом зайшла мова про адвокатшу: "Але ж і цяця вона! Ото вже вигадниця! Вигадала недавно про ту Цимфрліну, чи як там її звуть… Мовляв, її бере якийсь поміщик, дають за нею, мовляв, шість тисяч, а поміщик і досі не прийшов… Бреше, як циганка…"
Хіба що Люцифер з пекла знає, про що вона балакала б іще, коли б не вибило дев'яту годину. Тут Рафікова схаменулась і заходилася вдягатися. Звісно, вдягаючись, вона погомоніла ще про молодиків, у дверях — про панночок, а у сусідній кімнаті — про дам і молодиків разом, а біля хвіртки все те повторила. Нарешті о десятій хвіртка зачинилася. Врабцова поверталася зі свічкою в руці й сердито бурмотіла:
— Слава богу, що я її вирядила. Вона ж бо могла теревенити аж до ранку.
Пані Рафікова, загорнувшись у шубу, теж бурмотіла:
— Страшна особа ця Врабцова. Тепер я не можу завітати до пані Малінової і нічого не довідаюся. Як почне Врабцова базікати, то нізащо не замовкне. Страшна особа. "Залиштеся, не йдіть іще, посидьте!" А я тепер маю чекати до завтра. Страшна особа!
Як бачите, пані Рафікова геть забула, що йшла вона, власне, до кравчихи.
Тож побажаймо пані Рафіковій гарно відпочити до ранку. Вона заслужила на це. Аякже. А самі тим часом подивимося, що ж сталося з пані Маліновою.
Стався цілком звичайний випадок. Від Дубрави до станції далеко. Тому туди їздять омнібусом. Малінова не мала ані вороного, ані залізного коника, ані власного виїзду. Тож мусила їздити омнібусом. Тільки-но сіла вона в омнібус, аж тут нагодився якийсь молодик. Високий, плечистий — справжній велетень; років тридцяти, з білявими вусами, кругловидий, рум'яний, у пенсне.
Він мовчки звів трохи капелюха і сів навпроти Малінової.
Вона відсунулась у куток омнібуса. Маленькою ручкою в білій рукавичці швидко опустила до підборіддя чорну вуаль, зручніш загорнулась у шубку й скоса поглянула на дорогу.
"Начебто молода, але я її не цікавлю, — подумав він. — Нудно буде їхати до С. Понад дві години. А мені так кортить порозмовляти. Які в неї повні руки… А втім, то, може, рукавички затісні. Проте за обличчя вона боїться. Весь час поправляє вуаль, нічого не побачиш…"
Він дістав сигарету.
"Треба таки заговорити до неї. Але ж як?.. Хай йому чорт… Заговорю!"
— Пардон! — мовив він уголос. — Чи дозволите мені закурити?
— Будь ласка, — буркнула вона у відповідь.
Він уклонився.
"Як машинально вона відповіла мені. Без будь-якого виразу. Напевно, це відквітла троянда. Навряд, щоб це була полохлива вивірочка".
Він дістав сірники. Віяв вітер, і молодик ніяк не міг прикурити сигарету. Кинув першого, другого, третього, четвертого сірника…
— Ні, таки не прикурю, — мовив він. — Їй-право, не прикурю! Це вже занадто… Яка прикрість…
Йому кортіло вилаятися, розтрощити в кулаці коробочку з сірниками й швиргонути у багнюку. Але присутність дами стримувала його, і він тільки сопів од гніву.
— Усе бридке на цьому світі, навіть сірники! — мовив він сам до себе, ніби виправдовуючись, що не зміг прикурити.
За хвилину молодик знову запалив сірника. Вітер згасив його. Молодик запалив другого сірника — вітер згасив і того.
Малінова раптом голосно засміялася.
Він похмуро блимнув на неї, але тут же схаменувся.
— Ви теж їдете до С.? — спитав він з усмішкою, вихопивши сигарету з вуст.
— Ви мене таки не пізнаєте… А я сподівалася.
Вона звела вгору вуаль, і відкрила гарне бліде обличчя. Молодик задивився у великі сині очі Малінової.
— Не пізнаєте, не пізнаєте, — повторила вона й похитала головою. — Нічний концерт у інституті… Не пригадуєте?.. Педель з рудою чуприною?..
Молодик дивився на неї, мов зачарований. Він пригадував її обличчя, тільки сама вона була тоді субтильніша, плечі вужчі, руки не такі повні. Де то могло бути? Адже він не раз бував на нічних концертах і в інститутах, і в інших місцях… Де ж був той рудий педель?
— Як швидко ви, чоловіки, забуваєте. Іду в парі, що ви вже не пам'ятаєте, що означає "legis actio per sacramentum"[1], — мовила Малінова і простягла йому руку. — А як чудово ви мені декламували це!
Він ухопив простягнену руку. Згадка про декламацію раптом освітила образ молоденької інституточки, що запав йому колись у душу. Тепер цей образ знову зринув десь із глибин душі.
— Панночко Еленко! — вигукнув молодик і стис їй руку.
— Е-е, ви помиляєтесь. Погляньте-но.
Вона швидко стягла рукавичку і показала йому грубу обручку.
— А ви ще досі без обручки? — запитала вона.
— Еге ж. Але скажіть мені, будь ласка, ваше ім'я. Вельмишановна пані Елена… Елена…
— Малінова. Уроджена… ну-бо, як?
— А-дамова! — вигукнув молодик.
— А проте ви ще нічого не знаєте. Не знаєте найважливішого. Того, що надає моєму імені цілком іншого звучання.
— Які-небудь титули?
— Ні.
— Маєте диплом?
— Ні.
— Одружилися вдруге?
— Ні.
— Розлучена?
— Пі.
— Вдова?
— Нарешті ви вгадали.
— Дозвольте потиснути вам руку. Знаєте, що мені спало на думку?
— Знаю. Вам спало на думку, що ми можемо поновити наше давнє знайомство!
— Атож!
Вони вдруге подали одне одному руки. Обоє гадали собі, що говорять усе це жартома, несерйозно. А втім, як щиро сказати, то все може статися. Не така-то вже пуста ця розмова. Їм було вельми приємно. А надворі було похмуро, безвідрадно. Небо запинала суцільна сива хмара, з якої цідився холодний дощ і одноманітно хлюпав по розмитій дорозі. На деревах обабіч дороги де-не-де тріпотів на вітрі самотній жовтий листок. З-під коліс бризкало болото. Як сумно надворі. А тут, в омнібусі, — сміх і весела розмова. В пам'яті спливали давно минулі солодкі спогади. Молоді люди знову відчували радість. Їх знову вабило одне до одного, і вони раділи, що ті солодкі хвилини можуть іще повернутися. На ньому світі все йде, все минає, але часом і повторюється. Ніхто не журиться, що випив пляшку доброго вина. Завтра він знову може пити вино.
Вони й не помітили, як приїхали на станцію. А звідти вже поїзд швидко доправив їх до Лянового.
Що правда, то правда. До міста вони добулися о пів на дев'яту вечора. А така подія для Лянового — справжній скандал.
То хіба ж пані Рафікова могла заспокоїтися й не думати про це? Вона повинна знати геть усе. Вона просто мусила піти до молодої удови і розпитати про все чисто. Тільки ж з чого вона почне? Ага, з Врабцової та її нового сервізу.
— Ви тільки уявіть собі, люба пані, — ніби між іншим завела Рафікова. — Тільки уявіть собі! Ха-ха-ха! Врабцова купила кавовий сервіз. Сервіз на дванадцять осіб! Та коли ж у неї збиралося дванадцять осіб? Коли? У тих її двох комірчинах навіть шістьом нема чим дихати, а не те що дванадцятьом. Вона собі гадає, що як купила сервіз, то вже буде така пані, як ви… Хай би собі купила чашку, таку завбільшки, як цебро. Вона ж бо нещодавно випила аж чотири чашки чаю! Подумати тільки!
— Справді, це забагато.
— Атож, забагато. Просто страх, як багато. Та хіба ж це їй личить? Вона не має навіть скатертини путящої. Стіл хитається. Теж мені пані!
Тут пані Рафікова змахнула рукою.
— А ще наважується вас гудити. Коли б ви тільки знали, що вона про вас казала! Та ви навіть не поглянули б у її бік.
— А що? — з цікавістю запитала Малінова.
— А те, — стиха почала Рафікова, — що ви, мовляв, учора приїхали в омнібусі наодинці з якимось адвокатом. Що цілу дорогу ви з ним обіймалися та цілувалися.
Удовичка відвернулась і всміхнулася сама собі. Але тут же вдала, ніби обурилася, схопилася з канапи й вигукнула:
— То вона вам таке сказала?!
"Ач, як я її шпигнула! — зраділа в думках пані Рафікова. — Так їй і треба. Це за ту сукню".
— Саме таке. Саме таке й сказала, — мовила вона вголос. — Я, звісно, не повірила. Я тут же завважила: "Це, мабуть, випадок. Випадкова зустріч, та й годі. Він був зухвалий і не відрекомендувався абощо". Та вона не дала мені говорити.
Пані прокурорша притлумила голос, відкопилила губи, перекривлюючи Врабцову:
— Ні-ні! Адже я все бачила на власні очі.
Рафікова знову підвищила голос:
— Але ж то могла бути не вона…
Знову притлумила:
— Вона, кажу вам!
— Тоді вони не цілувалися! — знову високим голосом.
— Цілувалися! — знову низьким.
Кінець кінцем вона заплуталась і свої власні слова переказувала низьким голосом, відкопиливши губи, а слова Врабцової — високим.
Проте пані Малінову не дуже хвилювала та розмова.