А до того ж, — шепнув він таємниче мені на вухо, — Мара зі мною танцювала і щоразу, коли ми зустрічались у танці й подавали одне одному руки, вона промовисто поглядала на мене і потискала мені пальці.
— І тобі також? — запитав я.
— Невже й тобі? — здивувався він.
— То й вам вона потискала руки? — засміявся помічник аптекаря. — Мені також, та ще й як!
— Стривайте, мені також, — зажурено мовив Міланович і скинув голову. Чуб упав йому на ліве вухо.
— І мені, і мені! — скрикнув Єдльович і насупився. Усі бородавки на його обличчі зійшлися докупи.
— Усім, усім, — жахнувся я і, мов підтятий, упав на стілець.
П'яний молодик сперся об одвірок і дивився на своє пальто. На очах йому, здається, бриніли сльози.
— Хіба ж я не казав, що вона кокетка? — мовив помічник аптекаря. — Кокетка, кокетка, — бурмотів він.
Ми заходилися з'ясовувати подробиці. Кому, як і скільки разів панночка Мара потисла руку, як вона на кого глянула — промовисто, чи ні, а чи взагалі не поглянула, чи, поглянувши, схилила сором'язливо голівку, а чи ні? Чи засміялася потім, а чи була сумна?
— Нікому так, як мені, — проказав п'яний молодик і зробив спробу підняти пальто, але поточився, і його швиргонуло до другого одвірка. Ми підтримали його й вивели до другої кімнати, де він ліг на канапу. А ми тим часом і далі з'ясовували подробиці.
"Мою руку вона тримала довго-довго, — думав я собі, — і бавилася моїми пальцями, кожним зокрема, а надто підмізинним, пестила його довго-довго, аж поки взялася до мізинця… А всім їм тільки потискала руки… Але ж одне — руку потиснути, а цілком інше — пестити її… Потискати руку можна просто за звичкою, а от бавитися пальцями!.. З оцими юнаками панночка Мара могла б і пожартувати, але зі мною, поетом, вона не жартувала. Вона ставилась до мене серйозно, вона потискала мені руку щиро, палко, кохаючи…"
Так думав я. Але, як з'ясувалося, інші теж так думали. А то хіба ж би замовив помічник аптекаря ще тієї ж ночі серенаду під вікнами панночки Мари? Чому ж би тоді наступної ночі замовив серенаду молодик з чорною борідкою та вусами? А Єдльович послав великий букет троянд. Міланович — чотири кілограми ласощів. Ракита — її портрет. Я написав "Оду до Мари", каліграфічно її переписав і надіслав рекомендованим листом.
Що легковірніший юнак, то палкіше він кохає.
А панночка Жабіцова?
Від її брата ми довідалися, що третього березня ц. р. занотувала вона до свого щоденника таке:
"…я знову шістьом запаморочила голову й збаламутила душу. Сьогодні троє освідчилися мені в коханні… Завтра має освідчитися Єдльович, післязавтра — Міланович, і то до обід, бо ввечері мені напевно відкриє свою велику таємницю аптекар Славик… Треба ж людині чимось розважатися…"
[1] Та зваба, що чарує світ, пишніша, ніж троянди квіт…