Він носив ту ладівницю, як чепуруха оксамитову стьожку.
Дівчина знов глянула на мене і стиснула вуста.
— Пріма! — сказав я німцеві. І докинув: — У Німеччини добрі солдати, добрі гармати, добрі сигарети.
Нараз мені здалося, ніби хтось із італійців, котрі їхали цією самою машиною, ущипливо посміхнувся в пітьмі. Мовлячи цю тираду, я не заслоняв сигарети рукою, і червоний відблиск падав на обличчя. Це повторялося щоразу, як я підносив цигарку до рота.
— Не gut[8], так, — сказав німець. — Прикрити рукою. Коли рука, нікс світло.
Дівчина щось промурмотіла собі під ніс і знов схилила голову на коліна.
Коли-не-коли нам зустрічалася автоколона, що сунула на південь. Вона залишала за собою запах бензину. Праворуч тяглися поля аж до далеких відніг Апеннін, що знімалися нерухомо до неба, як потужний мур. По ліву руку лежало море, безмовне, затоплене в темінь, там не світили червоні вогники барок, як колись. Давніше ці червоні вогники спалахували й гасли десь далеко серед хвиль, пінні сліди вітрильників краяли морську гладінь, як вулиці крають місто. Тепер же з моря тягло крижаним повівом, від нього сироти виступали на шкірі.
Коли мені здалося, що німець та інші солдати заснули, я знов виголосив довгу тираду, не заслоняючи цигарки. Червоний вогник, спалахуючи, освітив ваговоза раз, другий, але тут дівчина скинулася:
— Може, ти її кинеш? — мовила вона.
А я, ніби з хмар упавши, запитав:
— Кинути? Що кинути?
— Сам знаєш, — промовила дівчина.
— Що знаю? — відповів я.
І курив далі, попихкуючи цигаркою.
— Твою кляту сигарету, що все освітлює! — гукнула дівчина.
Німецький солдат розплющив очі й запитав:
— Was?
Я показав на дівчину.
— Нікс цигаретен, — сказав я, — а їй, фройляйн, дуже хочеться курити.
Німець вищирив зуби і дістав те саме бляшане пуделко. Простягнув його дівчині. По хвилі вагання вона сягнула в пітьмі по цигарку. Взяла одну і, дивлячись мені просто в очі, сунула її в рота.
Я запалив сірника. Вогник вихопив із темряви її бліде обличчя з підмальованими бровами й вогкими від помади губами. Вона люто дмухнула на сірника.
— Ви куди? — запитав я. — До Віареджо?
Вона не відповіла. Палила, прикриваючи цигарку долонею, що червоніла, як паперовий ліхтарик.
— До Лукки? — вгадував я. — До Мілана?
Вона суворо мовчала.
— До Туріна? — допитувався я далі. — Чи, може, до Генуї?
Усе даремно. Вона затялася в мовчанці. Я знов звернувся до німця.
— Жінки, — сказав я, — капут.
Німець засміявся розкотисто, ніби мав мідне горло.
— Gut, gut, — прокаркав. — Жінки гут.
Тоді я запитав, чи має він свою фройляйн.
— Ja, — відповів він. — У Німеччині. Три роки нікс бачив.
— Так тобі й треба, бевзю, — долетів чийсь голос з глибу ваговоза. — Сам винен.
Я закашлявся, щоб забити той голос. Удав, нібито простудився від нічної прохолоди.
— Я не маю постійної фройляйн, — голосно сказав я, щоб мене почула й дівчина. — В Ліворно в мене одна, в Віареджо друга. Нема в мене чогось певного.
Дівчина, ледь повернувши голову, дослухалася. Затамувала подих.
— Тепер війна, й самому краще. Ферштей?[9] — сказав я солдатові. — Я вільний, як пташка в небі, як риба в воді.
— Was? — запитав німець.
— Як баран, — сказала дівчина.
Недопалок пік мені пальці. Я кинув його на шосе, і, падаючи, він заточив червоне коло.
Автоколона звернула до Віареджо. Місто постелилося внизу перед нами, зелене у світлі місяця. Й Апуанські гори, що висились за кілька кілометрів звідси, теж видавалися зеленими. Тепер для мене рахунок уже йшов на хвилини. Ще трохи — і кінець цій мандрівці, коли весь час почуваєшся, як у в'язниці.
Ми проїхали дощатим мостом, де було багато дороговказів з написами по-німецькому. Німець-мотоцикліст пильно оглянув нас, освітлюючи обличчя електричним ліхтариком. Перемовився про щось з товаришем і попрощався з ним. Колона рушила знов.
Тепер ми подалися в гори. Мені навіть приверзлося, ніби я чую їхній подих, як від живої істоти. Сильний свіжий подих, напоєний пахощами зеленого листу й джерел. Я дихав на повні груди. Мені знов захотілося курити. Я дістав з кишені ще один бичок, витер сірника, пробуючи його розкурити. Попік губи, голосно лайнувся і сплюнув під ноги. Обернув голову до німця:
— Нікс, — сказав я.
Він неохоче подав свого бляшаного пуделка, щось мурмотячи до себе. Я знов запалив сірника. Дівчина обернула своє біле обличчя й глянула на мене. Я загасив сірника і, затиснувши цигарку пальцями, повернув її запаленим кінцем до неба. Зоряне небо вигойдувалося над моєю головою. Я міцно затягнувся, прикриваючи рота долонею; тепер світло падало вниз, освітлюючи мої черевики й черевики дівчині.
— Так, — сказав я, звертаючись до неї, — я теж їду на північ, але спершу мені доведеться зупинитися недалеко звідси, в сільці Серавецца. Я комівояжер однієї міланської фірми.
Дівчина відвернулася.
— Десь тут у мене брат, — вів далі я, — от лиш не знаю, де саме.
Тієї миті повітрям струснув легкий притлумлений вибух. Ніби в небі розгорнулася величезна парасоля і звідти заструмувало червоне світло, освітлюючи довкілля на кілька кілометрів. Здавалося, незвичайно химерне сонце освітлює небеса, ледь потріскуючи, як свічка. Ніч немов десь зникла, сховалася за горами. Все при рало кольору крові.
— Achtung, Achtung! — кричали з ваговоза.
Автоколона зупинилася, Були то освітлювальні ракети.
Ми повискакували на шосе, де хто міг, на мокре від роси поле. Але світло наздоганяло нас усюди, навіть у канавах. Я сховався за скиртою соломи, здавалося, вона сама горіла. У небі й далі розквітали ракети, ніби величезні квіти; вони звільна спадали на землю, відкидаючи —великі тіні.
За плечима чулося чиєсь сапання. Біля скирти стояла знайома дівчина, притискаючи руку до грудей. В її очах грали відблиски, вогненні червоні відблиски.
— Лягай на землю!— гукнув я.
Нагло в небі щось луснуло, віялом розлетілися блакитні кулі. Нібито повів вітру пронісся над нашими головами, прошивши шлях короткими сліпучими спалахами. З машин відповіли автоматними чергами. І зараз же один ваговоз спалахнув, мов стос дров. Ззаду знов навис рев моторів, ніби літаки цілилися на нашу скирту соломи. Потім гуркіт порвався вгору, високо в небо, далі знов униз, залунав за самими нашими плечима. Дівчина припала до мене, ховаючи обличчя в мене на грудях.
Коли остання червона квітка згасла в небі, пітьма спала на поля й гори, ніби важкий плащ. На шосе догоряв ваговоз.
— Мабуть, краще нам пересидіти тут до ранку, сказав я. — Хай собі їдуть далі. Німці тепер, певне, розлючені.
Дівчина не відповіла нічого. Дивилася тільки перелякано.
— Ну от, — прошепотів я. — Колона рушає.
Чути було голоси, рокіт моторів, команду німецькою мовою.
— На, — сказав я. — Цигарка заспокоїть.
Я дістав пачку і витягнув дві цигарки. Одну подав дівчині, і вона взяла її, все ще дивлячись на мене враженим поглядом.
— Ти давав сигнали, правда? — спитала вона зрештою.
Я засміявся. І порадив їй поспати трошки, на поля знов вернулася тиша.
3
Перше, що я побачив, розплющивши очі, була солома, блискуча солома біля підборіддя, на голові, на плечах; певне, засинаючи, я заліз усередину скирти. Виповзав поволі, тіло в мене ламало, кістки нили. Все ще лежачи на землі, я роззирнувся і побачив зелений простір лук, побілілих від вранішньої роси, побачив близькі гори, зарослі лісами, трохи далі скелясті урвиська, порозбивані каменярами, а ще далі гострий стрімчак Панії, знесений у небо.
Я позіхнув і, звівши руки, вдихнув повітря, насичене запахом м'яти. Пошукав у кишені цигарку і, спершись плечима на стіг, закурив; треба було прочнутися зі сну, зібратися з думками.
Там, унизу, позаду заллятих трепетним світлом виноградників, за лавою блискучих тополь, стояла червона селянська хата, а обік неї ріс темний кипарис. Ліворуч понад полями йшло шосе. На самому узбіччі видніла понівечена звугліла снасть ваговоза; глянувши на нього, я згадав освітлювальні ракети. А разом з ракетами на пам'ять раптом спала дівчина, її біле обличчя, тонкі брови й наквацяні губи, дівчина, яка так сердилася на мене і на мої недопалки.
Куди вона, до лиха, поділася? Я підвівся, обійшов довкола скирти, щоб переконатись: може, вона теж залізла всередину переспати. Але її й слід пропав. Мабуть, завіялася ще на світанні і навіть нічого не сказала.
"От бісова душа", — помислив я.
Можливо, вночі тут проїжджала автоколона, і дівчина, вибігши на шосе, "проголосувала". А що як, поки я спав, вона витягла в мене гаманець та тільки її й бачили.
Я сягнув рукою до задньої кишені штанів. Гаманець, на щастя, був на своєму місці. "А могла б усе-таки бодай голос подати, — подумав я, — сказати що-небудь на прощання".
Я викинув недопалок і нараз відчув сильний голод, ніби прожерливий звір спустошував мені шлунок. Повіки в мене злипалися після сну, обличчя пашіло. Мені захотілося кинутися в росисту траву, щоб трохи відсвіжитися. Напружив слух, чи не шумить десь поблизу річка. Але довкола стояла тиша, і лише коли-не-коли до мене долітав голос селянина чи селянки та крики дітей із червоної хатки.
Я подався луками до струнких тополь, порослих лавою уздовж затрав'янілого узбіччя дороги. Знав, що десь біля тополь неодмінно має бути вода, бодай якийсь струмочок. І справді, трохи нижче в рові ледь чутно жебонів струмок, лижучи рінь: вода в ньому була прозора й студена, певне, він збігав з гір і поспішав до моря, в бік Віареджо.
Я занурив у струмок обличчя, набрав води в рота. З обличчя й рук у мене стікали краплі. Рушив до стогу, чекаючи, поки сонце, що вже визирнуло з-за гір, висушить мене.
А воно вже заливало луки, і в траві зненацька спалахнули тисячі крапель роси. Луки скидалися зараз на барвистий килим, на схилах зазеленіли ліси.
Я затримався на хвилю, розглядаючись довкола. Все мало святковий вигляд. Можливо, сьогодні і справді була неділя. Я намагався пригадати, який нині день, і заходився підраховувати. Але марно. А голод тим часом шарпав мені нутрощі. Скільки вже часу я не мав ріски в роті?
Треба було всоте починати ту саму музику. Піти туди, до червоної хатки, й попрохати в селян води.
"Люди добрі, за гроші…" і так далі, і так далі.
А потім розповідати про війну, про фронт, остерігати від німецьких облав і грабунків. А наприкінці запитати, чи не бачили вони чоловіка, схожого на мене.
Кухоль свіжого молока і скибка хліба допомогли б мені перебороти кволість, що від неї гудуть усі кістки.
Я вже намірявся рушити туди, де виднілася клуня, як раптом почув, ніби хтось стоїть у мене за плечима.